Пацики - Дністровий Анатолій. Страница 38

5

Маріна подобається Валіку, другу Петра Григоровича. Вчора він попросив відпустити її до нього. Я без питань погодився на цю пропозицію, бо мене, чесно кажучи, ця тьолка почала підхарювати, не кажучи вже про те, що моя матір кілька днів дивиться на неї вовком і при нагоді постійно пиляє, скільки ця блядь буде жити в моїй хаті? скільки буде їсти мені нерви? скільки вона буде жерти мої продукти, на які я каторжно працюю? га? скільки сидітиме на моїй шиї? У всьому треба знати міру, каже моя бабуся. Сьогодні я передав Маріну Валіку, хай потрахається на здоров'я. Мати мені зізналася, що ходила до ворожки, аби та відігнала цю зальотну шльондру: синку, вона хотіла заволодіти твоєю душею, а такі баламутки знаєш які підступні, о! можуть навіть зі світу звести, або женити на собі. Всю цю біліберду я слухав дуже уважно, від сміху мене розпирало, я ледве себе стримував. Нема нічого кумеднішого від надмірної батьківської турботи. За собою помічаю: коли Маріна від мене звалила — з плечей ніби впала важка ноша. Валік у мене довго розпитував про Маріну, що вона любить, як любить і де любить. Я так і не дав йому «інструктаж», на який він розраховував, відповідав мляво, і він врешті відчепився зі своїми дебільними запитаннями. А в рот бере? Не знаєш? Нє, не знаю. А якщо її вдвох трахати? Не знаєш? Як? Нє, не знаю. Ясно, морщиться його лоб. Ну, бувай, Толян. Бувай.

Під вечір підвалюють Коновал і Сава. Ми маємо їхати до Сави в село. Я матір попередив, що мене не буде два–три дні, вона спершу насторожилася, знову почала капати на мозґи, куди тебе несе, що ти в тому селі забув, але врешті заспокоїлася й відчепилася. П'ятим тролейбусом ми їдемо на Залізничний вокзал, сідаємо у матрису(Потяг приміського сполучення (діал.).) «Тернопіль—Іване–Пусте», забитий селюками, й вирушаємо на південь. А ти відповідаєш, шо там нормальний плантарь? — звертається Коновал до Сави, який перелякано кліпає очима й каже, шо там всьо класно, сам бачив, маку — цілий город. Коновал каже: добре, я тобі вірю. Сава втуплюється у вікно й дивиться на хати, які пропливають за вагонним склом. Виходимо в тамбур на перекур, Коновал у мене запитує, як Маріна? Як, як — ніяк, трохи відморожена. Нада було її з собою взяти, а? — кидає погляд на Саву, той винувато, несміливо посміхається й знизує плечима, тіпа, я не проти, тільки там у мене бабуля, не знати, як би на це подивилася. Ти шо маленький? — сміється Коновал, бабулю боїшся? Та нє, ніяковіє той, просто… просто їй це не сподобається, а ше би люди з села говорили. Вилазимо на станції Дружба перед Теребовлею. Поволі смеркається, ми пробираємося вулицею до хати Савиної бабки. Зачувши нас, із навколишніх подвір'їв грізно гавкають пси. В одного з них Коновал кидає грудку землі й викрикує. Тихо, ідіот, гримаю на нього, хочеш, шоб зараз аборигени вискочили й по балді надавали? Сава пожвавлюється й каже: тут хлопці серйозні, мають не кулаки, а здорові кувалди, можуть відмастити так, що потім ніякі лікарі не зремонтують. Чуєш, Коновал? — сміюся до нього. Він огризається, шо бачив усіх цих підарів…

Нарешті приходимо до Савиної бабки, яка саме збиралася лягати спати. Сава каже, що в селі дають на масу — лягають спати — дуже рано. Низькоросла, згорблена, худорлява бабка із за–палими щоками й обтягнутим висохлою шкірою обличчям, побачивши нас, одразу починає метушитися й страшенно шепелявити. Сава сміється й каже, що вона забула запхати в рота вставні зуби. Бабка Ганя (такії звати) підривається й біжить у ластівку(Літня кухня (регіон.)), аби приготувати нам хавчик. У невеликій кімнаті з низькою стелею й овальними кутами на стіні помічаю старі пожовклі світлини під однією велетенською рамою: на мене дивиться молода пара — кумедний штемп в австрійському строї з хвацько закрученими догори мініатюрними вусами і його молода подруга з великими чорними очима, поруч — інші світлини — маленькі діти (фотки трохи кращої якості), а також купа фоток з маленьким Савою (цей даун, як видно з його морди, і маленьким був повним придурком). Бабка час від часу швидко залітає в хату й не менш швидко вибігає. Дивлячись на неї, регочу, бо вона мені нагадує істоту, в дупі якої є невеликий двигунчик. Невдовзі на столі з'являється грубий селянський хліб, трьохлітровий слоїк кисляку, варена бараболя з підсмаженою цибулею та шкварками, квашені огірки. Від вигляду селянської їжі відчуваю дикий голод, а Коновал, мудак, облизується й без вагань сідає за стіл. Альо, показую йому на мигах, щоб не заганявся, це ж не красіво. Бабка каже, щоб ми вечеряли, а сама тим часом звалює до стайні у своїх справах. Ми сідаємо, човгаємо стільцями, підсуваємося до столу, Коновал поводиться, як господар, Сава мовчки дивиться на нього, потім бере домашній хліб і нарізає грубі шматки. Класний хавчик, кажу я, аби порушити мовчанку. Коновал під час вечері випиває три горнятка кисляку. Стежу за ним і кривлюся, бо так багато пити — ненормально. Після вечері Коновал розпитує Саву, де плантар. Сава каже, що завтра поведе, тут недалеко, серед городів між вулицями.

— Да? — перепитує Коновал із тупим виразом обличчя, — ясно, значить завтра.

Я виходжу на нічне подвір'я, вдихаю приємне повітря. Чорне небо яскраво світиться зірками, виблискує Чумацький Шлях. Круто — завтра буде гарна погода. З криниці неподалік воріт, викручую відро холоднючої води, занурюю туди лице. Від дикого холоду по скронях аж пробігають невеличкі судоми. Ненаситно, великими ковтками, жадібно п'ю воду. Ей, То–лян, зранку йдемо на плантар, гукає мені з порога Коновал. Да, відповідаю йому, тільки ти б ще оголошення в центрі села на сільраді повісив, шо ми йдемо на плантар, тихіше не можеш? Хулі ти кіпішуєш? тут тихо, як на цвинтарі. Коновал викурює цигарку й звалює спати. До мене приходить Сава. Будеш? — простягає мені пачку. Я витягую одну. Ми закурюємо. Толя, запитує він, ти двігаєшся? Пауза. Я? З чого ти взяв? Ніколи. А чьо ти приїхав з Коновалом? — дивиться на мене. Від сильної затяжки кашляю й стенаю плечима, не знаю, просто так, сумно, постійно сидіти вдома — харить, кудись піти — неохота. Толя, каже Сава й замовкає; пауза; да, кидаю на нього погляд. Він мнеться, ніби не наважується сказати те, про що хоче сказати. Говори — підштовхую його. У нас тут народ дуже гарячий, словом, їм до лампочки, чи ви з Те–ребовлі, чи з Тернополя… закопати можуть — за милу душу. Сава замовкає й затягується. Шо ти хочеш цим сказати? — розвертаюся до нього. Нічого, зовсім нічого, виправдовується він і винувато кліпає очима, просто вам нада себе поводити стримано. Пауза. Говори далі, знову підштовхую його. Сава важко відкашлюється від диму: я за тебе не переживаю, бо ти себе контролюєш, а за Коновала… Шо «за Коновала»? Сава зізнається, що за Коновала трохи побоюється, бо наріків тут не люблять, хай ліпше сидить у хаті й нікуди не висовується, коли вмажеться. Всьо буде нормально, дружньо б'ю його по плечу. Сава йде спати. Ага, великий болт буде нормально… Цей дурік Коновал сто пудів бачіну впоре.

6

Хто рано встає — тому Бог дає, каже бабця Сави й розкладає на столі тарілки для сніданку. З великими тортурами розплющую сонні очі, бабцю, бляха, спати хочеться, якого милого так рано будити, гніваюся про себе, а сам їй мило усміхаюся. На сусідньому ліжку дрихне Коновал. «Духи, підйом!» Коновал від несподіваного шуму ліниво протирає баньки й обзиває мене ідіотом. Вставай, кажу йому, твій плантар скосили. Коновал вибухає матюками. Сава, який заходить до кімнати, на нього сичить: тихо, може почути бабка. На подвір'ї вмиваємося з ополоника, що висить на стіні ластівки. Я обтираюся водою до пояса; Коновал миє тільки морду, дивиться на мене, як на ненормального, й запитує: ти шо, дебіл? не боїшся застудитися? От придурок, сміюся про себе, одне слово — нарік. Ми снідаємо вчорашньою підігрітою на пательні вареною бараболею з квашеними огірками, смаженою яєчнею, домашнім хлібом. Бабка ставить біля Коновала напівпорожній трьохлітровий слоїк кисляку, каже, пий синку, аби сти було добре, й біжить на подвір'я, де на неї чекають качки, кури, курчата й худорлявий пес Сталоне (вчора увечері цей здохляк на нас жодного разу не гавкнув). Сава каже, нада йти. Виходимо на подвір'я. Сумним поглядом на нас дивиться Сталоне й крутить своїм коротким хвостиком; підлизується, мудак. Коновал запитує, чи далеко треба чюхати. Нє, відповідає Сава й закурює. Йдемо невеликою вулицею, потім звертаємо ліворуч на ще одну. За трьома–чотирма подвір'ями бачимо невеличкий затінок дерев, Сава показує на них рукою. За деревами широкою й довгою смугою тягнуться селянські городи, на другому боці яких видно ряд хат, котрі визирають із–поміж фруктових дерев. За метрів двісті від нас, праворуч, на полі працює самотня жінка. Коновал примружує очі й оглядає городи. Сава показує йому пальцем на чималий шмат із білим та фіолетовим цвітом, а поруч з ним стіна кукурудзи, що ніби приховує плантар. Коновал тішиться, що з правого боку нас ніхто не побачить. Він дістає з кишені бинт, маленькими манікюрними ножичками нарізає його на двадцятисантиметрові шматки, з сірникової коробочки витягує леза і все це роздає нам. Ми підкрадаємося до плантаря й Коновал від радісного збудження, дивлячись на бошки молодого маку, аж тремтить. Пацани, тут справжній рай! Сава каже, що треба лягти, аби нас не було видно. Ця хуйня мені одразу не подобається, зашмураю футболку й штани. Заходимо на плантар і лягаємо неподалік один від одного. Над нашими головами на тонких стеблинах стоять маленькі зелені бошки. Акуратно беру одну з них, легенько торкаюся лезом, обережно надряпую вертикальну лінію, поруч ще одну, ще одну, відтак іду по колу, і з цих надрізів невдовзі виступають маленькі білі краплини. Бинтом обтираю головку маку, збираю молочко, бинт одразу жовтіє. Бинти мають бути чорні, як смола, каже Коновал. Я дивлюся на нього, він хапає бошки одну за одною й швидко наносить на них вертикальні ледь помітні надрізи й не менш швидко збирає молочко на бинт. За півгодини я доходжу до половини бинта. У мене затерпають плечі і ще як на зло хочу відлити. Коновал зиркає на нас і зневажливо кидає, що ми надто довго чухаємося. З кишені дістає новий чистий бинт, а коричневий від висохлого молочка, скручує й запихає в кишеню. Ми тріпаємося про наших тернопільських знайомих, про баб, згадуємо ті чи інші епізоди, аби робота просувалася швидше. Раптом Сава обриває нас і прикладає палець до губ, аби ми заткнулися. Він підіймається на лікті в напівлежаче положення. Сюди дід старий чюхає з косою, шепоче, не дихайте, бо стежка за десять метрів від нас. Лежимо мовчки й нерухомо. Де цей сраний дідо? — шепоче Коновал. Чекаємо на старого, але його все нема. Невдовзі чуємо його ходу, а згодом сопіння носом і важке дихання. Краєм ока дивлюся ліворуч від себе й помічаю, як неподалік повільно пропливає великий сірий кашкет, під ним засмагле від сонця, потріскане, змарніле обличчя, над яким поблискує металева дуга коси, старий несе її на плечі. Ми затамовуємо дихання, виразно чую, як ноги діда ступають по стежці. Пронесло, шепоче Сава, якби старий добре бачив, то нам би настала жопа. Коновал, голосно озиваюся, мене вже це задрало. Він просить потерпіти, каже, ще один бинт, і всьо. Підводжуся й прямую до дерев, із яких ми вийшли на город. Самотня жінка на віддалі двісті метрів від плантаря й далі порпається на городі й нічого не бачить. Я з полегшенням відливаю й дивлюся на двох лежачих придурків. Обтрушую зі штанів і футболки бруд. По вулиці, що за моєю спиною і по якій ми добиралися до цих городів, проїжджає «камаз», за собою здіймає куряву пилюки. Коли ж ці дауни закінчать? З нудьги закурюю, дивлюся на котли: двадцять на дванадцяту. Тут ми мудохаємося з дев'ятої. Вони приходять, Коновал веселий, як ніколи. Сава і я даємо йому по бинту, він витягує два, каже, що на третій не вистачило терпіння, а ще сонце припікає. Ми повертаємося до хати, а Коновал цілу дорогу розкручує мене, щоб я ввечері вмазався. Думаю про Ляню й мовчу. Толян, я навіть маю для тебе новий баян, попробуй, один раз нічого не буде. Скільки вже я з нею не бачився? Толян, ти тільки зрозумій, водка, баби — це все така хуйня, один раз я тебе хлопну, небагато, кубишку, і ти з трусів вискочиш, а? давай — забудеш про все на світі.