Пацики - Дністровий Анатолій. Страница 44

— Ну, розказуй, — заходить до кімнати Риня й посміхається.

— Це ти розказуй.

Риня каже: Толян, мене накрило, я втюрився, як останній лох, мені все по–барабану, Інгрід, яка це тьолка! Пацики там нормальні, як і в нас, так само москалів ненавидять, райони на райони не б'ються — це палеоліт, в основному — на тачках по чотири–п'ять чоловік, струя в них серйозніша, ніж у нас, майже всьо є, он фланелеві сорочки, купуй — не хочу, на кожному кроці; в мене була така смішна історія, ну, ти ж знаєш, я поїхав у своїх старих подертих кросах «томіс», а в них цього нема. До мене один естонський па–цик причепився, шоб поміняв кроси на його «саламандри», а мені шо — майже нові туфлі тепер маю; пауза; а як ти, Толян? чьо під очима жовте? з ким пиздилися?

— Да, була тєма, в одному селі з Коновалом попали під роздачу.

— Він ше живий?

— Да, поки не вмер, — відповідаю. Він пропонує заварити каву, не відмовляюся. Йде на кухню, чую, як наливає в чайник воду, чиркає сірником, запалює камфорку.

— Хто з наших є? — запитує голосно з кухні.

— Всі! — кричу йому, бо вуличний шум, який проникає до кімнати через відчинений балкон, приглушує наші голоси. Невдовзі Риня заносить дві чашки з кавою, ставить на журнальний столик, із моєї ненароком проливає каву на журнал, але на це не звертає уваги.

— Ну, як ви жили?

— Да ніяк, вчора якусь курку знайому Дефіцита, натягнули на дальньому пляжі, уявляєш, малий Машталір з нею майже дві години триндів.

— Сили береже? Для боксу? — регоче Риня, — ну хай береже, тільки шоб сперма в мозґи не вдарила.

П'ємо каву, Риня знову розповідає про Естонію: Толян, я від цієї країни все більше випадаю в осад, мабуть, буду звалювати туди жити, вже навіть шуршав про отримання громадянства, естонці класні, але, бляха, такі націоналюги, шо це просто торба, вони всіх слов'ян витурюють; може, це й правильно? не знаю; пауза; там можна бабки робити, під боком фіни, дебіли рідкісні, уявляєш, люблять, козли, бухати… і в себе водку заборонили; є в них після цього олія в голові? Риня, я звалив з дому, несподівано кажу йому, і не маю де жмти. Впадеш у мене, пропонує він, мої старі сьогодні зранку в село до бабу–лі нюхнули на тиждень. Через хвилин двадцять озивається телефон. Риня бере слухавку, переводить погляд на мене, каже «його нема», «да», «обов'язково» й показує пальцем, що питають за мною. Це мати. У мене знову починається депресняк. Риня дивиться на мене потухлого й каже: тобі, Толян, на сьогодні нада свиню. Здивовано підводжу голову. Да, да, сьогодні на ніч, вони, курви, заспокоюють — це як ліки. Може, подзвонити до Ляні? — запитує й іронічно прикушує верхню губу. Здригаюся і розгублено розводжу руками. Згадка про Ляню ще більше пригнічує, але відчуваю, що хотів би зустрітися. Ясний перець — ця мантелепа глибоко залізла мені в душу. Риня бере телефон і каже, що дзвонить до Ляні, Толян, що скажеш, прийдеш, добре?

— Не знаю.

— Шо тут знати? — насідає Риня, — я ж тобі не пропоную з нею розписуватися, просто витягнеш її з хати, приведеш сюди, яйця підкотиш і відведеш назад, тут нема шо знати.

Я кажу, що мені доведеться знову чесати їй на вушко всіляку муру, в яку вона навряд чи повірить, казати, що люблю, не можу без неї, а цього робити не хочеться. Риня сміється: Толян, вони всі це люблять слухати, вони без цього не можуть, з ними тільки так треба, як ти цього не доганяєш, вона ж буде щасливою, коли їй вішатимеш лапшу на вуха; це ж елементарно, ват–сон. Добре, я піду до неї. Він набирає її номер: «Ляня? привіт, це Риня, як поживаю? нормально, а як ти? Молодець»; пауза; «Іра питала? на днях знайду її»; пауза; Риня сміється, час від часу каже «да», «класно» і раптом — «маленька, дати Толяна?» — зиркає на мене й показує пальцем вгору, тіпа всьо йде класно. На, говори, простягає слухавку.

«Ало», — кажу ніби чужим голосом.

«Ти?» — дивується Ляня.

«Да».

«Я до тебе дзвонила, а тебе ніколи нема, тільки мама. Дурачок, чьо ти ховаєшся від мене? А? Я ж тебе не забула…» Від цих слів по моїй спині починають бігати мурашки.

«Ляня, я…»

«Нічього не говори», — перебиває. Мною трухає, серце, таке враження, зараз к кібєням вискочить. «Ти прийдеш до мене?»

«Да».

«Коли?»

«Після сьомої».

«Не обманюєш? Я тебе буду чекати. Прийди, я тебе прошу. Прийдеш?»

«Да».

«Па», кладе слухавку. Риня дивиться на мене й сміється: в тебе навіть табло посвітлішало, ато ходив такий, ніби арматурою огріли. Пауза. Риня, дивлюся йому в очі, здається, мені настали ласти, я знов у цю суку втюрився.

9

Увечері підтягуюся до будинку Ляні. Спершу не наважуюся до неї зайти й думаю, як би її витягнути з квартири, аби не бачила мати. Але збираюся духом і заходжу в під'їзд. Відчиняє Ляня, запрошує до себе, але я відмовляюся й витягую її на коридор. Я шепочу «пішли», кілька секунд вона уважно й дивно кліпає оченятами, після чого каже «зараз» і зникає за дверима. Здається, все йде нормально, курю й дивлюся через під'їздне вікно на подвір'я. Внизу маленький хлопчик і дівчинка б'ються за велосипедик, дівчинка штовхає його, він не втримується на ногах, незграбно падає на дулу й голосно плаче. От козел, косить, аби на нього звернули увагу. До дітей підбігає молода жінка, мабуть, мати хлопчика, питає, що сталося, пальчиком сварить дівчинку, забирає в неї трьохколісний велосипедик, і вони йдуть додому. Ляня з'являється усміхнена в рожевій тонкій сукні з білими маленькими квіточками та легкій блузці. Я беру її, як мале дівчатко, за руку, й ми виходимо з під'їзду. Вона запитує, куди підемо. До Рині. По дорозі Ляня питає, чи хоч трішки думав про мене? Думав. Трішки. Чи хотів мене хоча б один раз побачити? Хотів. Один раз. І не тільки побачити. Вона стає радісною, щебетливою, розповідає про всіляку муру, про те, чим займалася весь цей час, коли мене не було, про те, що її брат Майкл вислав нові фарби, буде чим розмальовувати стіни, а нашого метелика (? — тільки через кілька секунд згадую, що йдеться про її малюнок на стіні будинку біля 11–ї школи) якісь козли пошкребли, мабуть, хотіли стерти. Як шкода, відповідаю.

До Рині приходимо, коли той чистить картоплю. Ляня, добра душа, береться домагати, в білу велику миску нарізає свіжу капусту, огірки, зелену цибулю на салат. Я кажу Рині, може, подзвониш до Капусти? Він наче насторожується: вона ж мене зґвалтує, коли прийде сюди. Але невдовзі Риня заходить у вітальню, бере телефон і зачиняє за собою двері. Сідаємо вечеряти. Риня дістає з холодильника «Пшеничну», а Ляні наливає у склянку домашнє малинове вино. Ну шо? — запитую в нього, маючи на увазі його розмову по телефону з Капустою. Через годину за нею зайду, відповідає він і наливає по другій. Ляня насідає на Риню, що той погано ставиться до Іри, а вона ж тебе чекає, постійно телефонує. Риня виправдовується, я їздив на заробітки, не було часу, хотів подзвонити, але ж сама знаєш, як це важко, коли забіганий і втомлений. Від цієї комедії я мало не пирскаю зі сміху, але стримуюся; да, в Естонії Риня дуже важко працював, особливо на Інґрід. Ляня тепер грузить нас обох, шо, тіпа, всі мужики суки останні, вам вірити не можна, і взагалі — вам треба повідривати «хазяйство». Але ж ти віриш? — сміємося ми з Ринею. Да ну вас, вдавано хнюпиться вона. Мені пора, невдовзі каже Риня й залишає нас, іде за Ірою. Ми — самі. Ляня мовчки усміхається й дивиться на мене, її очі буквально казяться. Почуваюся по–дурнуватому. Пропоную їй випити і вона не відмовляється. Їй наливаю вино, а собі горілку. Сидимо в тиші, чути, як об кухонний світильник під стелею б'ється велика муха. Вечоріє, трохи душно, я відчиняю вікно.

Озивається телефон, але не підходжу, бо це, мабуть, моя мати — розшукує мене по знайомих. Нараховую біля восьми гудків. Знову тиша. Ляня пригублює склянку, губки оживають, ледь помітно ворушаться й знову завмирають. Я підсідаю до неї, беру її долоні й цілую пальці. Ляня мовчить, чую її важке дихання. Дурачок, шепоче вона, чьо ти від мене тікав? дурачок, я тебе всі ці дні чекала — чекала, що прийдеш, подзвониш, спитаєш, як мої справи; пауза; господи, який ти дурачок. Говори, маленька, говори я хочу тебе слухати щоб це було безперервно хочу цілувати тебе твої пальчики облизувати їх торкатися язиком твоєї теплої ніжної шкіри дивитися в твої гарячі очі й здогадуватися що ж вони про мене таке зараз думають узяти на руки твоє легке тіло кружляти з ним а потім хай буде все що має бути все що має бути те що в наших спогадах правдиве дороге без дешевих понтів щоб відступило все що неприємне низьке і підле маленька я тебе хочу навіть якщо завтра скажу собі толян ти мудак чиниш як повний лох хай мене ніщо не зупиняє хай накриє мене ця планка з головою на все воля божа якщо так має бути значить так і треба нема про що шкодувати якщо зараз добре значить це головне і хай якнайдовше не наступає завтра це сране жорстоке завтра. Ми підриваємося, як ошпарені, й цілуємося. Підхоплюю Ляню на руки й несу в кімнату Рині, ногою штовхаю двері, які подаються, заходимо в темряву, падаємо на ліжко. Нетерпляче стягуємо з себе одяг, і Ляня шепоче, що про це довго думала. Лягаю на спину й саджу малу на свій рот. Чорнявий лобок, животик, груди, обличчя, волосся наді мною перетворюється на суцільний плавний рух.