Пацики - Дністровий Анатолій. Страница 51

— Да, заганяється.

— Так, може, прийти і від вішати мудакові? — пропонує Риня.

Пауза.

— Нєа, це моя домашня проблема.

— Ну дивись.

Удома кличу матір на кухню, аби серйозно перетерти. Ставлю її перед простим вибором: або я, або той лох. Обличчя її блідне, здригається, губи тремтять, вона несе всіляку туфту, що все минеться, що ви помиритеся (ага! вже третій рік миримося!). Перебиваю її. Ма, я звалюю звідси, більше в цій конюшні жити не буду, наш дім перетворився на стайню, я — не худоба, жити так більше не можу. Пауза. На очі їй навертаються сльози, вона сідає на табуретку, безпорадно складає перед собою руки. Ставлю на плиту чайник, чую, як за моєю спиною народжується мляве схлипування. Не зважаю на це. Пауза. Синок, плаче мати, синок, мені самій дуже важко, я… я… я просто не знаю, як далі жити, синок, він же хоч якусь копійку приносить. Пауза. Вона боїться змін. їй зараз здається, що на тому придуркові світ зійшовся. Насправді ж він усе пропиває. Але… що я їй буду пояснювати? Раптом я усвідомлюю, що з нею на цю тему більше ніколи не треба говорити. Ніколи. Я усвідомлюю, що вона не хоче, аби той смердючий ублюдок звідси звалив; пауза; я програв, я знищений; пауза; від мене відвернулася рідна мати, значить мені треба звідси зникнути і не заважати їй жити, да, да, не заважати їй перетворювати своє життя на повну лажу; може їй так добре? значить, хай так і живе. Покидаю її на кухні саму, заплакану, закриваюся в своїй кімнаті, падаю на ліжко обличчям в подушку й дико ридаю.

Ну шо, пацани, каже Риня, починаємо заробляти бабки? Ми не проти. Сидимо в кабаку на Дружбі й дивимося за клієнтами. П'ємо червоний напівсолодкий вінчик і стежимо за присутніми. За сусіднім столиком чешуть язиками дві тридцятилітні вівці, які, мабуть, давно не бачилися і діляться своїми проблемами. У кутку за столиком сидить самотній штемп, старший від нас років на п'ять–шість, у нього на колінах соска — клавіша років сімнадцяти, пацик намагається її обійняти, вкусити за вушко, а та голосно регоче, зіскакує з колін і сідає навпроти. За кількома зсунутими докупи столиками зібралася паланка з семи чоловік, приблизно нашого віку, вони квасять водку і регочуть. Малий Машталір каже, що підемо, мабуть, за мужиком, який із гівняркою, бо він найбільше готовий, і в нього золота шайба на правиці, на грам дванадцять потягне. Дефіцит каже: може, краще цих двох кобіт, очима показує на сусідній столик, у них золоті кульчики, в однієї навіть тоненький змійковий браслетик. Риня шепоче, що з двома справитися буде важко, бо вони хліборізки як повідкривають, фіг їх потім закриєш. Цієї миті від компанії з семи чоловік до тридцятилітніх кобіт підвалює високий коротко підстрижений штемп, перетирає з ними пару слів, вони радісно йому відповідають, підводяться й долучаються до компанії. От бляді, сміється малий Машталір. Я стежу за мужиком, який сидить за столиком у кутку разом із соскою. Він дістає тонку коричневу штахету, мабуть, курить бабські «тоге», звідси погано видно, бере її губами, але вона ненароком падає в його тарілку з недоїдками. Пацик кривиться, витягує її, тримаючи кінчиками пальців, як хробака, кладе в попільничку. Мужик синій, як двері: підводиться, мало не звалюється на стіл, рукою тягнеться до сцикухи, а та регоче й відсувається. Він і далі намагається вхопити малу, але та підривається й звалює з кабака. Штемп витягує лопату, дістає бабки, кладе їх на стіл. Риня каже: здається, йде. Мужик невдовзі виходить, і ми підв'язуємося за ним. Він плентається на тролейбусну зупинку. Машталір каже: може, бомбанемо його тут. Дивлюся по сторонах — трохи є людей, да і з вікон можуть побачити. Нєа, не тут, заперечує Риня. Мужик заходить на середні двері в тролейбус, ми завалюємо на задні. Якщо він зійде в центрі, кажу пацанам, то нічьо не вийде. їдемо хвилин двадцять, а штемп не виходить. Він їде на Східний, каже малий Машталір. Це добре, бо на Східному ми знаємо всі закапелки, підворіття, стежки між школами, дитсадками, будинками. Несподівано мужик виходить, не доїжджаючи до магазину «Обнова». Ми ледве встигаємо за ним вискочити. Він іде до найближчого «телевізора»(Скляні пивбари, які будувалися на початку 80–х минулого століття), терпляче його чекаємо неподалік. Невдовзі виходить з одним із хануриків, довго тре з ним, через що ми вже починаємо нервуватися, але, слава богу, прощається й звертає в приватний сектор Глибокої. Машталір від радості аж підскакує. Швидко падаємо мужику на хвіст і йдемо за ним тихою вуличкою. Несподівано з хвіртки ліворуч висувається маленька дівчинка з дитячою коляскою. Блядство, вже пізно, ця шмаркадявка має бути в ліжку, дратується Діма Дефіцит, але малу кличуть батьки і вона повертається. Риня каже: або зараз — або ніколи, вирубуємо його нахуй, пробиваємо на шо можна і звалюємо. Ми підриваємося й біжимо за мужиком, він, певно, чує шум позаду, повільно обертається, але не встигає нічьо побачити, бо малий Машталір з розгону заряджає йому в табло. Штемп звалюється і на нього накидається Риня з Дефіцитом. Мужик ричить, силкується захищатися, але Бодьо наносить різкий прямий і він знову падає. Лопату найдіть, Толя, лопату. З задньої кишені като–нів я витягую лопату, в ній самі понти — сорок баксів і наша дерев'яна мілюзга. Діма ніяк не може скинути з пальця мужика шайбу. Чьо так довго? — сичить до нього Риня. Врешті він стягує з нього золоту печатку, хоча перед тим матюкається, от кнур, пальці жирнючі, зажрався. Той намагається підвестися, але Дефіцит копає його під бік. Мужик глухо стогне, хрипить, що всіх нас повбиває. Забираємо в нього механічні котли і звалюємо. Малий Машталір пропонує бігти на Слівенську, перейти дорогу й розчинитися на Східному. Так і робимо. Біля 10–ї школи натикаємося на двох знайомих пациків, тремо з ними, як діла, як жизнь, валимо далі.

Думаю про вітчима, про матір, про їхнє гів–няне життя. Пропадає настрій. Риня пропонував настріляти вітчиму по балді, але я сказав, що це наша сімейна проблема. Два дні, як я не ночую вдома. Туди повертатися не хочу. Я забив болт на бурсу і не знаю, як жити далі. Першу ніч ночував у Рині, матір про це дізналася на другий день, зранку прилетіла, просила повернутися додому. На це їй тільки відповів, що мене харить бути з вами, слухати ваші розмови, нарікання на бідність, відморожені мрії про краще майбутнє, я не хочу бути з вами під одним дахом, я не хочу бути з вами в одному приміщенні, я не хочу бачити ваші обличчя, дивитися, як ви ходите, їсте, сваритися через алкоголізм вітчима та його пропивання грошей, через смердючі ноги… Я НЕ ХОЧУ ЦЬОГО ЧУТИ, БАЧИТИ, Я НЕ ХОЧУ ЦЬОГО ВСЬОГО ЗНАТИ І ДУМАТИ ПРО ЦЕ!!! Минулу ніч я провів у підвалі мого доброго знайомого з Київської, 14. У нього там узагалі круто: старе металеве ліжко з матрацом (деколи старші пацики туди водили натягувати Булочку — блядюгу з Київської, 3), дерев'яна підлога. Я ліг на матрац, вимкнув світло і через кілька хвилин мало не охуїв: по підлозі, наче коні, бігали десятки мишей; я чув, як вони шурхотіли, шаруділи, шкреблися скрізь, зовсім поруч. Я навіть злякався, що вони мені погризуть туфлі, а тому підхопився, увімкнув світло й поклав взуття на табуретку. У тому підвалі добре, але зранку від мене злегка тхнуло важкою сирістю та цвіллю. Ще кілька таких ночей, і я просмерджуся, як волоцюга.

Невдовзі ми виходимо на бульвар, звертаємо до постаменту з літаком і прямуємо в напрямку Комсомольського парку та Баму. Малий Машталір і Дефіцит говорять про музику, дєвок, а я думаю, де мені сьогодні ночувати. Да не «ді–папл»! — кричить Бодьо до Діми, а «діппьорпел» правильно, лось педальний. Подумки перебираю в кого можна зависнути: Риня (нє, мати одразу прибіжить), малий Машталір (там нема де спати), Ляня (ой бля…), у кого? Думаю про ще кількох знайомих, але невідомо, чи вони є зараз у Тернополі, та навіть коли б і були, не знати, чи це сподобається їхнім батькам. Уявляю кумедну ситуацію: несподівано під вечір підвалюю на хату, де мене ніколи не було, і залишаюся ночувати. Нє, ці варіанти не катять. За цих два дні я вперше відчув голод, з яким ніколи не стикався, ніколи не думав, що це настільки неприємно. Він підкрадається непомітно, спершу злегка болить голова, буркоче в шлункові, потім морить, у горлі пересихає, а в шлунку наче все палає, врешті голова ще більше болить, у потилиці аж стріляє. Я вчора заснув голодним, перед тим півночі провів у роздумах, міркуваннях, пригадуваннях та фантазуваннях, прислухаючись до свого голоду, до того, що він робив із моїм тілом усередині. Зранку дивився в невеличкий клаптик–осколок люстерка, приклеєного до стіни, і бачив своє змарніле обличчя з темними колами під очима, зблідлу, злегка масну шкіру. На кілька секунд гору взяло бажання повернутися додому, але я відразу це відкинув; принаймні раз на день я можу поїсти у Рині, прийняти у нього ванну, а ще в його кімнаті лежить моя спортивна сумка з чистими шкарпетками, трусами, двома футболками та іншим мотлохом.