Пацики - Дністровий Анатолій. Страница 62

Я тєбя уработаю, — чую голос вітчима, який лине з велетенської пивної бочки, котра самотньо стоїть посеред безмежного чорно–сірого поля, вороння з нестерпним галасом зривається з покрученого гілля самотнього дерева й розсипається чорними цятками по сивому небі. Біля пивної бочки нікого нема, лише всередині злий вітчим гнівно грюкає кулаками, обзиває останніми словами, обіцяє, що мені жити залишилось недовго. Його більше не слухаю, бо в полі несподівано з'являється світла постать, придивляюся уважніше й упізнаю дівчину. Вона йде до мене, впевнено дивиться перед себе. Здригаюся: Ляня. Чому вона гола? — думаю я й не зважаю на крики вітчима, аби його випустив із бочки. Несподівано зривається сильний вітер і наді мною летять шкіряні куртки, які ми з пацанами скидали в Івано–Франківську та Львові. Намагаюся бодай одну вхопити рукою, аби накинути на плечі Ляні (не хочу, щоб вона застудилася), але вітер підкидає їх угору, наче насміхається наді мною. Вона осудливо за мною спостерігає й дорікає, що я навіть на таке не здатний — захистити її від холоду, потім підходить до бочки, відкриває в ній верхній люк і звідтіля вискакує оскаженілий вітчим, розмахує руками, з його рота врізнобіч летить жовта густа піна, він підлітає на кілька кроків, як очманілий, хапає міцними пальцями мене за горлянку й намагається вгризтися великими, потемнілими зубами. Я кричу, пручаюся, намагаюся вдарити його, але це виходить незграбно…

Що таке? — стоїть наді мною мати і витирає хустинкою мені лоба. Значить, це був сон, кажу я й полегшено зітхаю: озвірілий вітчим, який прагне перегризти мені горлянку, ше й досі стоїть перед очима. Тебе щось непокоїть? — дивиться стурбованими очима. Нічого їй не відповідаю. Толя? Пауза. Синок? Що сталося? Ти поводишся дивно, наче в тебе неприємності, розкажи мені. Шо розказувати, нема шо розказувати, дратуюся я, бо не люблю, коли зранку капають на мій сонний калькулятор. Швидко вмиваюся, снідаю й виходжу з дому. У переповненому тролейбусі № 6, напханому мовчазними робітниками в пальтах, шубах, пуховиках, їду, затиснутий з усіх боків, на Текстильну і думаю про сон. Мені здається, що цей сон означає багато. Виходжу біля своєї бурси і встигаю на першу пару, яка проходить у корпусі з навчальними майстернями. Біля входу курить мастак Ромко, вітаюся з ним потиском руки, він усміхається й каже: нарешті взявся за розум. Рині знову нема, і це мене непокоїть. Я два дні до нього надзвонюю, але він як пропав. Після другої пари підходить Лобода: тебе Риня чекає в дворику біля гастроному. Нарешті з'явився. Він стоїть біля засніженої лавиці, час від часу підносить цигарку до почервонілого обличчя й тупцює на місці. Виглядає пригніченим і розгубленим.

— Де ти пропав? — питаю в нього.

— Засада, — каже він, — Толян, у мене така лабуда, шо це просто гайки.

— Ну?

— Мене можуть шукати.

— Хто? — дивуюся його словам. Риня нервово й швидко курить, нервово озирається і раптом дратівливо кидає: все цей той лох недоношений — Король!

— ?

— Вдома не ночую. Я завтра звалюю з Тернополя.

— Куди?!!

— В Естонію, в мене вже є квиток на поїзд. Бля, тільки шоб усе вийшло…

Розказуй, підштовхую його. Риня кидає чі–нарік на сніг, дістає нову цигарку, закурює. Він каже, що їздили з Королем і ще трьома штемпа–ми у Львів, влупили нульову дублянку з якогось солідного мужика, забрали бабло, після цього нада було звалювати, але ці дауни не захотіли, їм виявилося мало… словом, зловили Короля і ще одного… Пауза. Якшо їх прижучать, думаю, вони мене здадуть.

— Я ж тобі говорив…

— Толя! Не капай! Не нада мене вчити жити! Шо сталося — то сталося. Як би там не було — вчаться на своїх помилках.

— Краще на чужих.

— Да — краще на чужих, — каже роздратовано.

Думаю: треба спершу знати, коли робиш ті помилки. Риня мені втирає, що я наслухався всіляких ідіотів, які насправді робили помилки, після яких порозумнішали, ха; враз замовкає, з почервонілого носа на сніг видуває соплі, каже, здається застудився, ше цього мені бракувало. Давай десь підемо, кажу йому, не знаю, коли тебе ще побачу. Да, Толян, сумно усміхається він і дивиться на мене пронизливим поглядом; пауза; братуха, і я не знаю, коли тебе зможу побачити, навряд чи сюди повернуся. Капусту шкода, вчора з нею цілу ніч говорив, я в неї ночував, знаєш, важко говорить Риня, вона сказала, якщо я з нею одружуся, то вона для мене зробить все — все, що в житті захочу, розумієш? Пауза. А, махає рукою, шотам казати, вовком хочеться вити. Риня, може, все буде не так, як ти думаєш, тут спішити не можна, звідки ти знаєш, а може, з Капустою в тебе буде повний гут? а? Не знаю, каже він, я нічьо зараз не знаю; пауза; бля, від баб може дашок поїхати, всьо, давай замнемо цю тему, шо сьогодні робимо? може, підемо в центр? Можна, відповідаю йому, давно вже не були, зустрінемо знайомих, побухаємо, квакалку комусь порвемо, як Бодьо Машталір здимів із Тернополя, ми давно нікого не товкли, просто так, для душі, по тязі; пауза; це погано, втрачаємо кваліфікацію. Да ну тебе, сміється Риня, знайшов час на таке. Толян, задумано дивиться Риня перед себе, бачиш, як усе змінилося, ніхто б і не повірив у таке півроку тому… Старший Машталір правду казав — пам'ятаєш, коли ми бухали, здається, у «Зустрічі» чи в гадючнику над озером? усі наші великі табуни — це туфта, все це скоро мине, а ми тоді в це не вірили, дураки. Саша Машталір і Кнопка вже тоді думали, як в Польщу їхати і поляків бомбити, а ми… бухали, пленталися по вулицях і з різними ідіотами валилися; і шо з того всього вийшло? — кисло сміється й дістає з пачки цигарки, мені й собі. Закурюємо. В тебе сьогодні можна душ прийняти? — запитує він. Нема питань. Додому йти, думаю, там мене вже ангели в пагонах чекають, зітхає Риня, моя матушка — молодець, тріпати нічьо не буде, вона в таких ділах на морозі; пауза; як ти думаєш, Король мене здав? Не знаю, відповідаю йому, будуть пиздити — може, і здасть, мало хто витримує, більшість ламається, дев'яносто п'ять процентів — слабаки; може, і ми слабаки, в нас просто ще не було серйозних проблем. Потім ми сідаємо в тролейбус і 'ідемо до мене на Київську. Цілу дорогу я дивлюся на покрите морозяними візерунками тролейбусне вікно й думаю про те, що завтра залишуся сам у рідному місті.

З Ринею блукаємо в центрі. По черзі заходимо в забігайлівки, у яких висить купа різного народу, але нікого знайомого нема, лише в «Музі» бачимо двох штемпів зі Скруту, з якими кілька разів квасили. Вони пропонують підсісти до них, і ми випиваємо по сто горілки, перекидаємося свіжими новинами; пацики розповідають, кого зі спільних знайомих посадили, розпитують про братів Машталірів, мало вірять, що вони звалили з Тернополя. Потім прощаються, бо мають бігти по справах, ми з Ринею залишаємося самі й мовчки спостерігаємо за присутніми, особливо за бабаськами, яких у «Музі» завжди достобіса. Нашу увагу привертає симпатична блондинка з рівним, лагідним обличчям і з сексуальною родинкою над губами. Як ти думаєш, вона в рот бере? — запитую в Рині. Він пирскає зі сміху й каже, що всі вони беруть, аж бігом. Мені казали, що тут сифак можна підхопити, дивлюся на Риню. Може, побутовий? — перепитує він. Да, може. Відчуваю, що мене потрохи підкорює дрімота, стає нудно сидіти на одному місці. Риня зізнається, що також хоче покімарити, це, То–лян, від того, шо водяра бадяжна, підробка. У глибині залу, біля вікна, ми різко кидаємо погляди й бачимо, як п'яний капітан міліції перевертає столи, тримаючи в руці пістолет. Я вас всіх постріляю! — кричить він і наставляє волину на випадкових людей, кілька тьолок починають пищати, хапають голови руками й лізуть під столи. Мужики, які бухали з капітаном, заспокоюють його, втихомирюють, хоча він час від часу ще кричить, що всіх постріляє, що покаже всім, що таке справжній опер по боротьбі з бандитизмом. Уявляєш, раптом каже Риня, шо буде з Королем і його друганом, якшо вони попадуть у руки такому капітану, їх там поховають. Ми звідти виходимо, на морозяному повітрі стає легше, від холоду наче збадьорюємося.