Пацики - Дністровий Анатолій. Страница 7

— А Інна з Таньою де? — запитує старший Машталір.

— Додому, — махає єдиною рукою в напрямку дверей, — спати пішли, вечірня казка закінчилася.

Риня бере біля сусіднього столика стільця і ставить перед Мавпою. Він сідає за стіл, наливає собі в склянку і запитує, чьо ні фіга не п'єте, ану пийте, і перехиляє. Риня шепоче мені: коли Мавпа п'яний — він йобнутий, Толян, фільтруй базар.

— Так шо «тепер»? — знову питає Мавпа. Він майже готовий, обличчя бліде і жирне. Бодьо Машталір місяць тому казав, шо Мавпа страшно бухає, вирвав ампулу, яку йому зашили, що його хотіли кинути в Дедеркали аж під Шумськом, де лікують алкашів.

— Ми говоримо про помилки молодості, — каже Риня.

— Шо? Про яку в пизді молодість ти говориш? В жопі я бачив твою молодість. Чьо витріщився, доходяга?

— Не звертай уваги, — шепоче Бодьо, — це в нього вже дах їде.

— Альо! — підривається Мавпа, зачіпає стіл, на підлогу падають склянки і розбиваються, — я не догнав! Чьо цей чорт пиздить!?

Старший Машталір хапає Мавпу і садлть на місце, довго втирає йому, шо це нормальні пацани, свої, вони з моїм малим тусуються, ти шо, своїх не впізнаєш? да? це наші малі, ніяких проблем, вони просто тут відтягуються, це свої; Мавпа поволі втихомирюється, да, ніяких проблем, да, свої малі, але ж він пиздить… він не пиздить, каже старший Машталір, він нормальний пацан.

— Да? — перепитує Мавпа з напівбожевільним виразом обличчя. — А на хуя мені його молодість? На хуя?

— Він більше не буде розказувати про молодість.

— Да? Це добре. Бо я в жопі бачив його молодість.

— Ти вже це казав…

— Да? Ну то хай наливає.

— Тобі більше не треба.

— Саня, шо за понти? хай наливає, йому шкода? да? шкода? може, він мусорський? ти в нього про ксіву питав? може, він має ксіву? а може, він бере? в рот бере? нє?

— Капни нам, — каже старший Машталір Рині й стримано зітхає, певно, не знає, як всю цю біду припинити. Риня бере пляшку й наливає у два нерозбиті стакани, але не встигає взяти бодай один, як Мавпа хапає його й швидко опорожнює, а потім так само хапає інший. Скоро йому настануть ласти, шепоче малий Машталір, треба зловити тачку і відвезти його, бо загримить у медвитверезник; Мавпа кіпішує, розмахує єдиною рукою, гримає по столу, матюкається, чіпляється до нас із Ринею, невдовзі поступово відрубується. Беремо його, прощаємося з пацанами, а на запитання Дефіцита, куди йдемо, показуємо на Мавпу, нада це тіло додому відтарабанити. Витягуємо його на вулицю, волочимо до готелю «Тернопіль», де можна зловити тачку. Мавпа ричить, виривається і хоче заїхати Рині в рило, але брати Машталіри міцно його тримають. Спивається, каже Саша, кожен день квасить, як ненормальний. Спиняємо сіру «волгу», запаковуємося до салону і їдемо на Бам(Неофіційна назва мікрорайону Сонячний у Тернополі). Мавпа засинає, з його рота витікає слина і потрапляє на куртку Рині. Той гнівно каже «мудак», але не рухається, аби Мавпа не прокинувся.

— Саша, — звертаюся до старшого Машталіра, — ми так і не договорили. Шо ти хотів сказати? — Він оглядає кожного з нас, ніби переконується, чи тут лише свої, кисло посміхається, витримуючи довгу паузу, потім каже: вам пора збити нормальну, надійну бригаду з п'яти–шести чоловік, пробивати серйозні ділюги і не займатися хуйньою.

б

Матір накидає в тарілки картоплю–пюре, з якої лине гаряча смачна пара, до кожної порції додає смажене яйце і по дві сосиски. Вітчим сидить навпроти мене з кислим пожовклим видом, мабуть, козел, хоче похмелитися після вчорашнього, коли насилу приповз до хати й довго шкрібся, наче жалюгідний пес, об двері, щоб його пустили. Мулька, каже він до матері, а в нас нічого нема? А тобі ще чого треба? — визвіряється вона, мало вчорашнього? ледве теплий прийшов, усі гроші, курва, пропиваєш, схаменися, чоловіче, твої дружки хоч і п'ють, але й про свій дім не забувають, завжди копійку несуть до хати, а ти? тобі тільки колеги! і бухельце — дає собі щигля під щоку — добре мені діло… щодня заливати баки, поїв, поспав, побухав, і більше нема ніякої роботи, на широку ногу живеш, дружок, якщо таке буде продовжуватися — вижену, довго терпіти не буду. Ясний перець, не будеш — думаю про себе — вже п'ятий рік терпиш, і завжди кажеш, що більше терпіти не будеш. Мулька, не кричи, кривиться він, я шо? я просто так, тільки сказав, думав, може, малому наллєш, сьогодні ж свято, правда? Пауза. Яке в сраці свято? — витріщає матір очі. Ну, релігійне чи ще якесь, бурмоче він, у календарі церковному постійно свята, люди постійно святкують, я шо? я нічо, тільки запитав, шо, вже навіть запитати не можна? Я тобі зараз дам таке свято, скаженіє матір, шо тобі мозґи повилітають! Мулька, не кричи, знічується він, ні то ні, я шо? для себе? ні, може малий би трохи випив, і я біля нього, в цьому ж нічого поганого нема.

Матір войовниче підводиться з–за столу, й вітчим відсувається з табуреткою, певно, боїться, щоб не заїхала йому чим–небудь по голові. Йому ще рано пити, каже вона, он вчора також приплентався, ледве теплий, горілкою смердить, як від старого пияка; а ти щоб добре вчився, зиркає на мене, а не горілку пив, рано, сину, починаєш, я в твоєму віці вже на заводі працювала; пауза; а з бурси, якщо накоїш лиха, вилетиш тільки так, тепер, сину, не ті часи настали, довго не панькаються, чого витріщився? бери їж. Я кладу виделку й дякую, не лізе. Матір накидається на мене, хочеш похмелитися? стоїть перед нами в агресивній позі, закинувши за плече білий кухонний рушник, я вам, курва, зараз як похмелюся, обом… що старе дурне, шо молоде. Вітчим мляво порпається виделкою в картоплі, запухлий, пожмаканий після бодуна, дивиться на матір і знічено просить: мулька, досить тобі вже сваритися, сідай їсти, тільки не кричи, бо голова розвалюється. Вона йому кидає, пияцюра, щодня дудлити — скоро мозґи повідсихають, і ще той, шмаркач, втягується, показує на мене, але невдовзі заспокоюється й сідає. їмо мовчки, матір скаржиться, що люди вже садять картоплю… хворі, перебиває її вітчим; сам ти хворий, ображається вона, в нас ще не скопано, а їсти схочете, правда? особливо, коли зима буде на носі. Озивається телефон, вітчим встає з–за столу, йде у вітальню. Толя, гукає мене, тебе Іван кличе, Риня. Матір на мене дивиться й сміється, каже, що в Івана дуже кумедне поганяло, схоже на «скриню». «Риня — скриня».

«Слухаю».

«Привіт Толян. Шо сьогодні робиш?»

«Коли саме?»

«Під вечір».

«Хм. Навіть не знаю. Поки про це не думав. Є тема?»

Риня каже, що хоче познайомити мене з однією бабаською, її притягне його подруга; Толян, можемо у чотирьох відтянутися, або просто потинятися. Я не заперечую, лише запитую, чи вона дуже страшненька. Риня пирскає, в слухавці чую його дихання, яке переривається сміхом, у неї, правда, є маленький дефект, говорить веселим голосом.

«Який?»

«У неї горб». Пху, от придурок. Риня любить мочити схожі коні, і від нього не знати, що можна чекати завтра. «Повівся? — сміється, — нормальна тьолка, тільки в неї є ще один маленький дефект…»

«Бляха, ти мене вже задрав; може, в неї нема лівої ноги? чи, може, вона ветеран другої світової?»

«У неї нема лівого ока».

«Риня! Ти мене вже починаєш харити».

«Толя, йдеш чи ні?»

«Іду, іду. Ця панянка мені вже наперед подобається».

«Я зайду за тобою, під вечір», — каже Риня й кладе слухавку. Поки Риня до мене не прийшов, я вирішую доклеїти картинки — журнальні вирізки. Вже упродовж другого року я визбирую з різних спортивних, молодіжних, кіношних, модняцьких журналів плакати відомих спортсменів, рок–зірок, моделей, які йдуть додатком усередині часописів, а також вирізаю цікаві ілюстрації — Ейнштейна, який показує язика, усміхненого Сталіна, Марадону, який кричить на партнера по команді, задуманого Делона, симпатичних дівах, блондинок, брюнеток, навіть одна лиса є, кумедних собак, котів, різноманітні моделі автомобілів, літаків, цицькатих секс–бомб, Сабріну, Сандру та інших привабливих курвів, дикі морди залізного Майка і Могамеда Алі, Гітлера з витягнутою рукою, Микиту Сергійовича Хрущова з кукурудзою у руках і багато–багато іншого мотлоху, який мені подобається. Цими вирізками різного розміру — від невеликих картинок завбільшки в сірникову коробку аж до метрових плакатів — по суботах і неділях, коли маю вільний час, я обклеюю шпалери від плінтусів і до стелі. Матір спершу протестувала, кричала, займаєшся не тим, чим слід, благала, ремонт, курва, тепер робити дуже дорого, не псуй шпалери, але я на це не звертав уваги, і вона невдовзі змирилася з моїм захопленням, спершу трішки бурчала, а згодом приходила до мене в кімнату, дивилася, як я пензликом акуратно намазую клей на картинку зі зворотного боку й обережно наклеюю на стіну, щільно підігнавши до сусідніх ілюстрацій–вирізок. Врешті, вона почала допомагати і зізналася, що стіни від цього стають цікавіші, ніж однотипні візерунки на шпалерах. Мені залишилася одна–єдина стіна, навпроти вікна, скоро дожену Діму Дефіцита, в якого кімната обклеєна повністю, немає вільного місця навіть на маленьку картинку. Щоправда, він, слоїк ходячий, в окремих місцях понаклеював порожні пачки фірмових цигарок, які постійно в нас виклянчував; ми перлися за місто на чернівецьке або львівське шосе купувати ці цигарки разом з іншими речами у пшехів, які приїздили в Україну на «мерсах», «фіатах», «жуках» до родичів. У них якраз була голодуха з електроприладами, і вони з радістю продавали, де тільки могли, жуйки, цигарки, кроси, туфлі, катонові куртки і штани, спортивні костюми, китайські кеди, словом, усе те, чого нема в наших магазинах й універмагах. Минулого року, коли я ще вчився у школі, нас із Ринею біля ресторану «Пролісок» застукали мєнти — ми якраз у одного дебелого вусатого поляка у фургоні міряли кроси. «To jest ekstra!» — підбадьорював він нас. Свою пару я встиг купити, а Риня тільки думав. Мєнти примусили Риню сфотографуватися (для цього вони, от козли, навмисне привезли з собою журналіста), як він натягує на ногу крос у польській машині, доповіли у школу, де ми на лінійці отримали втик від директора (від крику він був червоним, як варений рак), а на батьківських зборах отримали втик наші старенькі. Через тиждень вийшла стаття в обласній газеті з фотографією Рині, який міряє крос. У статті згадували моє прізвище. Мати кілька днів плакала, як я буду дивитися на роботі людям в очі? ти ростеш потворою, я ж тебе таким не виховувала, що скажуть сусіди? дуже рано починаєш, а що буде далі? Старший Машталір колись розповідав, як ще учився в школі, їм на політінформації втирали про те, як іноземець намовив радянського хлопчика за нові джинси піти в універмаг і купити совітський стяг, ганьба, казав учитель, ганьба, це те саме, що зрадити батьківщину. Згадую це, і мені стає смішно. Зараз полякам дозволили торгувати на окремо відведених ринках, і нікому не треба тепер їздити на шосе й нелегально купувати в них речі. Мати нарікає, що поляки за останній рік із наших магазинів вигребли всі телевізори, холодильники, праски, магнітофони, радіоли, м'ясорубки, електродрилі, транзистори, а тепер накинулися на малі інструменти, деталі, цвяхи, дроти, дверні замки, вимикачі, молотки, викрутки, всілякі двигуни, навіть на фарфор, скло та інший посуд. Бідують, а тому швендяють по світу, сказала вона. Да, поляки — гірші від тараканів. Відкриття польських ринків нам було на руку. Відпала охота купувати, і ми просто крали у пшехів речі з–під прилавків, деколи наших знайомих ловили, але це було рідко, оскільки на ринках товклися цілі зграї таких, як ми, хто вірив тільки у власні руки. Пригадую, як Риня вкрав лівий китайський кед із пари, а один наш знайомий з Баму вкрав правий, потім вони шукали одне одного і «ділили» цю пару між собою: Риня доплатив, і мав новісінькі кеди, які в Тернополі були рідкістю. До полудня я встигаю заклеїти картинками верхній лівий кут стіни, добряче болять плечі. Матір каже, що через тиждень будемо садити картоплю. Я не заперечую. Разом з вітчимом вона звалює до сусідки в гості дивитися бразильський телесеріал (канал, на якому він іде, в нашому старенькому «Електроні» не показує). Телефонує Риня, каже, що зайде через півгодини.