Соляріс. Едем. - Лем Станислав. Страница 44

Вона випила половину, а решту простягла мені. Мені пити не хотілося.

— За моє здоров’я, — усміхнулася Гері.

Я випив сік. Він видався мені трохи солоним, та я не надав цьому значення.

— Якщо ти не хочеш і чути про Землю, то про що ж тоді най говорити? — запитав я, коли вона погасила світло.

— Скажи: ти одружився б, якби мене не було?

— Ні.

— Ніколи?

— Ніколи.

— Чому?

— Не знаю. Десять років я прожив сам і не одружився. Не треба про це, люба…

В голові мені шуміло, немовби я випив щонайменше пляшку вина.

— Ні, треба, обов’яково треба. А якби я тебе попросила про це?

— Щоб я одружився? Що за дурниця, Гері? Мені не потрібен ніхто, крім тебе.

Гері схилилася наді мною. Я відчував її дихання на своїх губах, вона так міцно обняла мене, що мою сонливість враз наче рукою зняло.

— Скажи про це інакше.

— Я люблю тебе.

Вона уткнулась обличчям у моє плече, і я відчув, як затремтіли її повіки, а з очей ринули сльози.

— Що з тобою, Гері?

— Нічого. Нічого. Нічого, — повторювала вона дедалі тихше.

Я намагався розплющити очі, але вони знову заплющувались. Незчувсь, як і заснув.

Розбудив мене червоний світанок. Голова, здавалось, була налита свинцем, шия не згиналася, немовби всі хребці зрослись. Я не міг поворушити шорстким язиком. «Може, я чимось отруївся», — подумав я, насилу підводячи голову, і простяг руку до Гері. Рука намацала холодне простирало.

Я підхопився.

Ліжко було порожнє, в кімнаті — нікого. Сонце червоними дисками відбивалося в ілюмінаторі. Я скочив на підлогу. Мабуть, у мене був кумедний вигляд, бо я хитався, наче п’яний. Хапаючись за меблі, я добрався до шафи — в душовій не було нікого. В коридорі теж. У лабораторії — нікого.

— Гері!!! — закричав я посеред коридора, безладно розмахуючи руками. — Гері… — прохрипів я ще раз, про все вже здогадавшись.

Не пам’ятаю точно, що було потому. Мабуть, я бігав напівголий по всій станції, пригадую, кинувся навіть до холодильника, а потім до нижнього складу й гамселив кулаками в замкнені двері. Може, я був там навіть кілька разів. Трапи гули, я падав, підхоплювався, знову кудись мчав, аж поки нарешті дістався до прозорого щита, за яким був вихід назовні — подвійні броньовані двері. Я натискав на них щосили й кричав, благав, щоб усе це виявилося лише сном. Хтось уже якийсь час був поряд зі мною, стримував мене, кудись тягнув. Потім я опинився в маленькій лабораторії; моя сорочка була мокра від крижаної води, волосся злиплося, ніздрі і язик обпікав спирт; задихаючись, я напівлежав на чомусь холодному, металевому, а Снаут у своїх брудних полотняних штанях вовтузився біля шафки з ліками, щось там шукаючи; інструменти й скло страшенно бряжчали.

І раптом я побачив його перед собою; нахилившись, він пильно дивився мені в очі.

— Де вона?

— Її нема.

— Але… але ж Гері…

— Гері більше нема, — проказав він повільно, виразно, ще дужче наблизивши до мене своє обличчя, немовби хвилину тому завдав мені удару, а тепер хотів пересвідчитись, як це на мене вплинуло.

— Вона повернеться… — прошепотів я, заплющуючи очі.

І я вперше справді не боявся цього. Не боявся примарного повернення Гері. Не розумію, як міг його колись боятися!

— На, випий.

Снаут подав мені склянку з теплою рідиною. Я глянув на неї й раптом виплеснув рідину йому в обличчя. Він позадкував, протираючи очі, а коли розплющив їх, я вже стояв над ним. Він був такий маленький…

— Це ти?!

— Ти про що?

— Не прикидайся, сам знаєш, про що. Це ти розмовляв з нею тоді, вночі? І звелів їй дати мені снотворне, щоб… Що ви з нею зробили?! Кажи!!!

Снаут сягнув рукою в нагрудну кишеню і вийняв з неї зім’ятий конверт. Я вихопив його. Конверт був заклеєний, але не надписаний. Я розірвав папір. З конверта випав складений учетверо аркуш. Крупний, трохи дитячий почерк, нерівні рядки. Я впізнав руку Гері.

«Любий, я сама попросила про це. Він добрий. Це жахливо, що мені довелося вдатися до обману, але іншого виходу не було. Тепер ти зможеш зробити для мене тільки одне — слухайся його й бережи себе. Ти був дуже добрий».

Внизу стояло одне закреслене слово, проте мені вдалося його прочитати. «Гері» — написала вона, потім закреслила; була там іще одна літера, схожа чи то на «Г», чи то на «К», але теж закреслена. Я прочитав раз, удруге, потім іще раз. Я вже зовсім протверезів для того, щоб упадати в істерику, не міг ні кричати, ні навіть стогнати.

— Як? — прошепотів я. — Як?

— Потім, Кельвін. Заспокойся.

— Я вже заспокоївся. Кажи! Як?

— Анігіляція.

— Що? Але ж апарат?! — Мене аж підкинуло.

— Апарат Роше не годився. Сарторіус змонтував інший, спеціальний дестабілізатор.

Маленький. Радіус дії — всього кілька метрів.

— Що з нею?..

— Вона щезла. Спалах і повів вітру. Легкий повів вітру — і по всьому.

— Малий радіус дії, кажеш?

— Так. На великий забракло матеріалів.

На мене зненацька почали валитися стіни. Я заплющив очі.

— Боже… вона… повернеться, неодмінно повернеться…

— Ні.

— Ти цього певен?

— Так, Кельвін. Ти пам’ятаєш те шумовиння піни? Після цього вони вже не вертаються.

— Ніколи?

— Ніколи.

— Ти вбив її, — тихо сказав я.

— Так. А ти хіба не зробив би цього? На моєму місці?

Я підхопився й швидко заходив від стіни в куток і назад. Дев’ять кроків. Поворот. Знову дев’ять кроків…

Я зупинився перед Снаутом.

— Слухай, Снаут, давай подамо рапорт. Зажадаємо прямого зв’язку з Радою. Це неважко зробити. Вони погодяться. Мусять. Планету буде виключено з Конвенції Чотирьох. Усі засоби тут дозволені. Застосуємо генератори антиматерії. Думаєш, є щось таке, що може вистояти проти антиматерії? Нема нічого! Нічого! Нічого! — кричав я переможно, засліплений власними слізьми.

— Ти хочеш його знищити? — запитав Снаут. — Навіщо?

— Забирайся геть. Залиш мене!

— Не піду.

— Снаут!

Я дивився йому в очі. Він заперечливо похитав головою.

— Чого ти хочеш? Чого ти від мене хочеш?

Снаут підійшов до столу.

— Гаразд. Ми подамо рапорт.

Я відвернувся й знову почав ходити з кутка в куток.

— Сідай.

— Дай мені спокій.

— Є два аспекти справи. Перший — це факти. Другий — наші вимоги.

— І про це неодмінно треба говорити саме зараз?

— Атож, саме зараз.

— Не хочу. Розумієш? Мене це не обходить.

— Останній раз ми послали повідомлення перед смертю Гібаряна. Це було понад два місяці тому. Ми повинні докладно описати обставини появи…

Я схопив Снаута за руку:

— Ти перестанеш нарешті?

— Удар мене, якщо хочеш, — сказав він, — але я все одно не перестану.

Я відпустив його руку.

— Роби, як знаєш.

— Річ у тому, що Сарторіус спробує приховати деякі факти. Я в цьому майже повен.

— А ти ні?

— Ні. Тепер уже ні. Це не тільки наша справа. Адже ти розумієш, про що йдеться. Океан виявив здатність до розумних дій. Здатність до органічного синтезу найвищого порядку, який нам невідомий. Він обізнаний з будовою, мікроструктурою, обміном речовин нашого організму…

— Чудово, — сказав я. — Чому ж ти замовк? Він провів над нами серію… серію… дослідів. Психічну вівісекцію. Спираючись на знання, викрадені з наших голів, не рахуючись із тим, до чого ми прагнемо.

— Це вже не факти й навіть не висновки, Кельвін: Це гіпотези. В певному розумінні він зважав на те, чого хотіла якась замкнена, захована частина нашої свідомості. Це міг бути… дарунок.

— Дарунок? О Боже!

Я зареготав.

— Перестань! — крикнув Снаут, схопивши мене за руку.

Я стиснув його пальці. І стискав їх дедалі дужче, аж поки хруснули кісточки. Снаут спокійно, примруживши очі, дивився на мене. Я відпустив його пальці й відійшов у куток. Сказав, не повертаючи голови:

— Постараюся без істерики.