Соляріс. Едем. - Лем Станислав. Страница 89

— Ну що там?! Не атомні, га?! — долинув до нього приглушений крик із тунелю.

— Ні! Спокійно! — відповів він, напружуючи голос. Інженер нахилився майже до самого вуха;

— Бачиш? Весь час промахи!!

— Бачу!!

— Нас оточують з усіх боків!!!

Координатор знову кивнув головою. Тепер Інженер розглядав у бінокль передпілля.

Ось-ось мало зійти сонце. Небо, бліде, наче вимите, наливалося водянистою блакиттю. На рівнині ніщо не ворушилося, крім плюмажів попадань, які кущистим кільцем, що миттю розсипалося й відразу ж виникало знову, ніби химерний миготливий живопліт, оточували ракету і пагорб, у якому вона стирчала.

Координатор раптом відважився і виповз із тунелю, трьома стрибками опинився на вершині пагорба й, упавши ниць, глянув у протилежний від тунелю бік. Картина була така сама: видовжена дуга попадань виростала кущами димучих вибухів.

Хтось гучно гепнувся поруч нього на висохлий грунт. Це був Інженер. Вони лежали бік у бік, спостерігаючи за тим, що діялося довкола, і вже майже не чули невпинного грому, який накочувався залізними хвилями з боку обрію, іноді немовби віддаляючись — звук відносило вітром, котрий розбудили перші промені сонця.

— Це зовсім не промахи! — крикнув Інженер.

— А що?!

— Не знаю. Почекаємо…

— Вертаймось у ракету!

Вони збігли схилом униз; хоч снаряди й не падали близько, однак бігти під супровід їхнього пронизливого виття й свисту було не дуже приємно. Один за одним вони зістрибнути в тунель і, залишивши в ньому автомат, самі подалися всередину корабля, покликавши з собою товаришів. До бібліотеки, куди вони увійшли, гуркіт долинав слабо, навіть здригання грунту майже не відчувалося.

— Як це зрозуміти? Вони хочуть так нас і тримати? Заморити голодом? — здивовано запитав Фізик, коли вони розповіли про все, що встигли побачити.

— Чорти їх батька знають. Я дуже хотів би побачити зблизька такий снаряд, — сказав Інженер. — Якщо вони зроблять перерву, варто було б збігати.

— Автомат збігає, — холодно відповів Координатор.

— Автомат?! — майже простогнав Кібернетик.

— Нічого з ним не станеться, не бійся.

Вони відчули дуже слабке, але все ж не таке, як раніше, здригання корпусу й перезирнулися.

— Влучили! — крикнув Хімік, підхоплюючись із місця.

— Переносять вогонь?.. — засумнівався Координатор і метнувся у тунель.

Нагорі нічого начебто не змінилося. Обрій ревів, як і до цього, але під кормою ракети на освітленому сонцем піску лежало щось чорне, розбризкане, наче тут щойно лопнув мішок зі шротом. Координатор намагався знайти місце, де дивний снаряд розбився об обшивку, однак на кераміті не було аніякісінького сліду. Перш ніж ті, що стояли позаду, встигли його затримати, він бігцем кинувся до корми й почав обома руками запихати в порожній футляр від бінокля осколки. Вони були ще теплі.

Координатор повернувся зі здобиччю, і всі зразу накинулися на нього, а найголосніше Хімік:

— Ти збожеволів! Що, як воно радіоактивне?!

Усі бігцем вернулися до бібліотеки. Виявилося, що осколки не радіоактивні. Лічильник імпульсів, який вони піднесли до них, мовчав. Вигляд в осколків був незвичайний: ані сліду броні чи якоїсь іншої товстої оболонки снаряда — просто безліч надзвичайно дрібних грудочок, які розсипаються у пальцях на грубозернисті металеві ошурки з маслянистим полиском.

Фізик подивився на ці ошурки крізь лупу, звів брови, вийняв із шафи мікроскоп, глянув і скрикнув.

— Ну? Що там таке? — Товариші трохи не силою відтягли його від окуляра мікроскопа.

— Вони посилають нам годинники… — ослаблим голосом сказав Хімік, відірвавши око від мікроскопа.

В полі зору лежали розсипані спіралями й ланцюжками десятки й сотні маленьких трубок, ексцентриків, пружинок, погнутих осей. Усі по черзі пересували столик мікроскопа, сипали під об’єктив нові проби й весь час бачили те саме.

— Що ж це може бути? — вигукнув Інженер.

Фізик з розкуйовдженим волоссям бігав по бібліотеці, зупинявся, дивився на товаришів невидющими очима й знову зривався з місця.

— Якийсь нечувано складний механізм— просто щось страхітливе. Тут, — Інженер зважив на долоні жменю металевого пороху, — мабуть, мільярди, якщо не більйони цих триклятих коліщаток!! Ходімо нагору, — несподівано відважився він, — побачимо, що там діється.

Канонада тривала без будь-яких змін. Із того моменту, як автомат заступив на пост, він нарахував тисячу сто дев’ять вибухів.

— Давайте спробуємо тепер відкрити люк, — нагадав раптом Хімік, коли вони повернулися в ракету.

Кібернетик сидів над мікроскопом і порцію за порцією розглядав осколки снаряда. Коли до нього зверталися, він нічого не відповідав.

Важко було всидіти отак на місці й нічого не робити, отож усі п’ятеро подалися до машинного відділення. Контрольні лампочки замкового механізму все ще горіли. Інженер ледь торкнувся ручки, і стрілка слухняно здригнулася — кришка люка відійшла. Він відразу ж її закрив й повідомив:

— Будь-якої хвилини ми можемо виїхати на Захиснику.

— Кришка може зависнути в повітрі, — застеріг його Фізик.

— Пусте, до поверхні залишиться щонайбільше півтора метра. Для Захисника це дрібниця. Подолає.

Однак поки що не було доконечної потреби залишати корабель, і вони знову повернулися до бібліотеки. Кібернетик усе ще корпіз над мікроскопом. Здавалося, він перебував у якомусь трансі.

— Залиште його — може, на щось наштовхнеться, — сказав Лікар. — А тепер… нам треба чимось зайнятися. Я пропоную просто ремонтувати корабель…

Усі повільно підвелися з місць. Бо що їм іще залишалося робити? П’ять чоловік спустилися в рубку, де й досі виднілося ще найбільше слідів руйнувань. З пультом управління довелося добряче-таки поморочитися: тут потрібна була точна, майже ювелірна робота, кожен ланцюг перевіряли спершу у вимкненому стані, потім під напругою. Координатор раз по раз підіймався нагору й мовчки повертався назад, його ніхто вже ні про що не запитував. У рубці, яка на п’ятнадцять метрів заглибилася в грунт, відчувалася легка вібрація. Так минув полудень. Робота, не зважаючи ні на що, посувалася вперед. Вона б пішла іще швидше з допомогою автомата, однак оголювати спостережний пункт було небезпечно. До першої години автомат нарахував понад вісім тисяч вибухів.

Хоч ніхто не був голодний, приготували обід і поїли, — щоб зберегти сили й здоров’я, як сказав Лікар. Тепер із цим клопоту було вже мало — посуд мити не доводилося, його просто кидали в пащу посудомийної машини. О другій годині дванадцять хвилин вібрація раптом припинилася. Всі відразу покинули роботу й вибігли на поверхню. Сонце затуляла хмарка, перед ними лежала золотиста рівнина, дрібненький пил, збитий вибухами, осідав, панувала мертва тиша.

— Кінець?.. — невпевнено запитав Фізик.

Голос його прозвучав напрочуд гучно — за ці кілька годин вони звикли до безнастанного гуркоту.

Останній вибух, зареєстрований автоматом, мав порядковий номер десять тисяч шістсот чотири.

Люди повільно вийшли з тунелю. Ніде нічого. Тиша. На відстані від двохсот з лишком до трьохсот метрів довкола ракети тягнулася смуга переораного, перемеленого грунту, подекуди окремі вирви зливалися в суцільні провали.

Лікар видерся на бруствер.

— Ще ні, — зупинив його Інженер. — Почекаємо.

— Скільки?

— Хоча б півгодини, а краще годину.

— Детонатори сповільненої дії? Але ж там немає вибухових зарядів!

— Невідомо.

Хмара сповзла із сонця, посвітлішало. Люди стояли н роздивлялися на всі боки — вітер майже вщух, робилося щораз гарячіше. Координатор перший почув якийсь шелест.

— Що це? — прошепотів він.

Усі нашорошили вуха. Їм теж здалося, ніби вони щось чують.

Шелест був такий, немовби вітер ворушив листям кукурудзи. Але довкола, скільки сягало око, не було ні кущів, ні листя — нічого, крім кільця перекопаного піску. Повітря було мертве, гаряче, далеко над пагорбами тремтіло марево. Шелест не припинявся.