Меч Арея - Білик Іван Іванович. Страница 4

Кінь теж уздрів іклатого кабана й неспокійно запряв вухами. Богдан тихенько поплескав жеребчика по холці, й той угамувався. Дикун пішов обережно, не рохкаючи, й нюшив повітря довгим писком, але ловчі стояли за вітром, і кінський та людський дух до нього не доходив. Тварина поминула кущі, де сховався Вишата, й пішла далі, й Богдан удоволено всміхнувся: Вишата теж пропустив, оддавши дика Бориславові.

В сю мить на стежку вихопився інший дикун, великий і кострубатий. Став, тихо рохнув і пішов далі. З гущавини з'явилося півтора десятка тварин — свиней і підсвинків. Богдан знову торкнув гарячковитого жеребчика за холку й почекав, поки стадо віддалиться, бо сей удар належав не йому, а Вишаті. Й коли свинячий ватажок наближався до того місця, де причаївсь Вишата, на стежку виступив стрункий буруватий олень. Поклав роги на спину й утяг ніздрями повітря. Його не турбувало стадо вепрів попереду. Олень остерігався страшнішого. Та в повітрі не було ніяких бентежних запахів, крім неприємного свинячого, й олень пішов далі. Слідом за ним чотири олениці.

Богдан, погладивши свого сірого жеребчика й заспокоївши його, повільно підняв лук і заходився натягати тятиву. Поряд із матерями вибрикувало четвірко плямистих теляток. Отрок раптом розгубився. Тятива вже бриніла, напнута до тріску, а він не знав, кого полювати. Блимнувши в бік Вишати, побачив, що стадо чорних диків уже було майже навпроти його схованки; зараз бринне Вишатина тятива, й пущена стріла сполохає не тільки свиней, а й сторожких оленів.

І в сю мить на стежці з'явився ще один рогань. То був молодий, надзвичайно гарний і великий оленчук, він ішов сам, тримаючись на поважній відстані од стада, яке проминало Богдана, й хлопець, не вагаючись, повернув стрілу в його бік. Що буде, те й буде — він полюватиме сього самітника, якого, певно, прогнав зі свого стада старий олень.

Стадо пішло підтюпцем, молодий олень теж наддав ходи, граційно несучи свої ще не дуже розгалужені роги. Богданові перехопило дух. Пускати стрілу зараз було ризиковане — могла не долетіти. Він у душі молився всім лісовим духам, щоб Вишата з Бориславом передчасно не сполохали дичину. Рука від напруження почала терпнути. Ще хоч двадцять кроків. Хоч десять... Лісовий душе Чугайстре, притримай руку Вишаті!..

Олень ступав і ступав, і в ту мить, коли Богдан цілився йому під ліву лопатку, пролунав жахливий крик. Богдан стенувся й повернув туди голову. Кричав і жахав дик, певно, вражений кимось із хлопців, угорі на стежці знялася метушня й кувікання. Княжич пустив стрілу, коли тварина, знявшись на задні ноги, подалася навтьоки.

Стежкою з несамовитим вереском прокотилося вепряче стадо, олені, певно, майнули кудись в інший бік, Богдан і не помітив навіть у який. Він ударив жеребчика п'ятами й погнав слідом за своїм оленем, не знаючи, влучив його чи не влучив.

Стежка спускалася вниз і вниз, кривуляючи між. кущів і старих берестів; молодий кінь біг із усіх сил, але не вмів ще обминати дерев, і Богдана раз у раз боляче стьобало гіллям по виду. Оленя він уздрів, коли вихопився з лісу в долину Либеді. В шиї рудого красеня таки стриміла коротка стріла. Олень здолав крутий берег і знову впірнув у хащі.

Жеребець зрозумів, за ким треба гнатись, й кинувся слідом за оленем. Та, певно, оленя щось наполохало в гущавині, й, перш ніж Богдан заглибився в ліс, поранена тварина вихопилася знову в річище. Богдан помчав услід. Олень тримався берега, й відстань між ним і ловчим ні збільшувалась, ні зменшувалась. Він тільки часом зникав за поворотами й знову гнав понад водою, легко перестрибуючи кущі та повалені дерева, що траплялися на дорозі.

Богдан раз по раз хвицав жеребця в слабину, й той, форкаючи, біг з усіх своїх молодих сил. Але про лук годі було й думати — стріла однаково б не долетіла, й княжич намагався виснажити поранену тварину. Олень на скаку силувався видерти рогами стрілу, яка завдавала йому пекучого болю, але швидкості не зменшував.

Так змагалися вони з годину, й, коли поминули городище Можів Ловчих, олень раптом, у три скоки, перестрибнув на протилежний берег і пірнув у ліс. То було просто незбагненне — тварина мов стрибала по воді, й Богдан зопалу повернув теж до річки. Та кінь довго бив ногами піну, доки виборсався на той берег, а за оленем уже й слід запався.

Богдан ще з півгодини гнав коня понад Либіддю, сподіваючись на те, що поранений рогань знову приб'ється до води, та незабаром Либідь стала вужчати, вужчати, ділитись надвоє й натроє, й княжич спинив жеребця, в якого від довгого бігу боки взялися милом, а ноги дрібно тремтіли.

Повернувшись до того місця, де олень пірнув у хащі, Богдан роззирнувся. Куди міг податися рогань зі стрілою в шиї? Так ні до чого й не додумавшись, продирався густою Дібровою, що облягала Київ із заходу.

Слідів ніяких не було, й княжич дав коневі волю. По якомусь часі жеребець вивів його на взлісся.

Натомлений гонитвою, жеребчик форкав і сіпав зубами повіддя, Богдан подумав, що данина вислизнула йому з рук і треба подбати бодай про явив. Помалу поїхав у той бік, де за Щековою горою була Глибочиця.

Та до річки діставсь лише тоді, коли сонце вихопилося над саму Київську гору, що кругліла на полудневому всході. Розсідлав сірого, пустив на велю. Жеребець одразу потрюхикав до води й пив довго й жадібно, лише тоді почав пастися поблизу.

Богдан лежав під кущем верби. Страшенно хотілося їсти, а їжа лишилася в Борислава чи Вишати, й хто їх знає, де вони зараз. Йому не шкода було за роганем, що втік. Хлопець думав про вчорашню подію. Й між картинами запеклого бойовиська, між обличчями диких степовиків, яких до пуття й розгледіти не встиг, раз по раз напливали великі сині очі та чорні брови незнаної дівчини.

Власне, княжна Ясновида цілу ніч снилася йому, він лише тепер згадав про се. Здається, Богдан утікав од неї, а вона за ним гналася, хотіла поцілувати, та він біг занадто швидко. Сердився сам на себе, що так біжить, але не міг спинитися.

Приклав долоню до вуст, аби згадати, як вона вчора, після січі, поцілувала його просто в матері на очах. І стало так млосно й весело, що він схопився на рівні й хотів знову сідлати жеребця.

Та раптом згадав, як плакав у мами на грудях після жахливої січі, плакав при ній, тій дивній дівчині, соромився дурних сліз, але нічого не міг із собою вдіяти.

Яка ж діва тепер на нього погляне?

Богдан ліг горілиць і непомітно заснув. Прокинувсь од мокрого дотику. Сірий стояв над ним і торкав губою за щоку. Хлопець підвівся й сів. Десь довгенько спав, бо тінь утекла, й тепер лежав під сонцем. Устав і заходився сідлати.

Щоб знову не продиратися лісом, Богдан поза Щековою горою попрямував на Оболонь, де схрещувалися два великі шляхи — Соляний і Залозний. Поминувши перехрестя, він увійшов до вщелини між Щекавицею та Хоревицею й міцним містком, що витримав сьоголітню повінь, перебрався через Глибочицю. Відтак мав Соляний шлях довести його прямо домів, до Києвого.

Шлях зав'юнився вгору й угору, знову почалась Діброва, але просіка була широка, й Богдан пустив спочилого жеребця вскач. Незабаром він здогнав незнайомого комонника й, махнувши йому недбало рукою, мов досвідчений між, помчав далі. Комонник був з лугарів, що стояли городами за Яропінню, Здвижем і Тетеревом, бо з-під кошлатої смушевої шапки виглядав оселедець чорного чуба, й через сі коси лугарів прозивали косарями, чи навіть косаками.

В Києвому городі панувала щоденна метушнява. Туди й сюди сновигали можі, малі бояри, домажиричі, вогнищани, нарочиті можі, тивуни, городяни, роби й челядники, — всі, хто жив у городі чи мав до нього якесь відношення. В княжому дворі, за високим гостроколом на найвищому пагорбі, теж в усі боки бігали челядники — з терема до клітей, і знову до терема, й до медуші, й скітниці, й до стаєнь та обори. Зустрівши на порозі дебелого Малка, Богдан сказав:

— Мати.

Малко вже давно навчився розуміти княжича й відповів:

— Княгиня в медуші сидить. Пощо є тобі?

Але княжич лише махнув рукою й побіг до підвалу, в якому зберігалися меди. Княгиня Рада з білявою робою Гундою переливала брунатний настояний мед з малої каді в більшу. Богдан, не чекавши, поки вона закінчить, підійшов і смикнув матір за рукав: