Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович. Страница 32

Лукас підвів з-під сірих повік втомлені очі.

— Ти звик торгувати, Статілію Аппію. І зараз ладен продати своє милосердя якомога дорожче. Оплачене милосердя — це просто користь, як куплена совість — уже безсовісність.

Аппій довго розглядав зсутуленого перед ним помічника — вузьке обличчя вражає своєю худорбою, очі темні і хворі. Як не дивно, зараз усім недобре — йому, господарю, його рабам, і цьому страстотерпцю, який вклинився між ними. Хто ж тоді щасливий на цьому світі?

— Хто ти такий, щоб ображати мене? — з приглушеною погрозою спитав Аппій.

— Твій брат.

— Ні, ворог!

Лукас невесело посміхнувся:

— У наш час усі один одному вороги — брат братові, син рідній матері. Згадай Нерона, Аппію, і вчини зі мною так, як завжди робив він, — накажи вбити.

Аппій не хотів бути схожим на Нерона, він проковтнув образу і постарався затамувати у собі гнів.

— Ти житимеш, — сказав він. — Ти служитимеш мені. Я робитиму своє, і тобі доведеться мене виправдовувати. Ми — брати. Ти і я. Раби давно вже так вважають. Вони ніколи не повірять, що ти рятуєш їх, а не мене. Найкращий вихід для тебе — не подавати голосу.

Лукас опустив голову. Куди йому дітися? Великий білий світ, та повсюди у ньому одні порядки, одне життя — багаті і знедолені, володарі і підвладні, і нема між ними такого місця, де можна було б сховатися. Велелюбному вільновідпущенику Лукасу не залишається нічого іншого, як бути при господареві.

Свою вірну домашню челядь Аппій озброїв тупими гладіаторськими мечами, дав їй панцири і послав до рабів-надільників. Біля вкритих очеретом хиж залунали зойки, там били кийками тих, хто втаював від господаря свої мізерні запаси.

Все, що відбиралося, звозилося до маєтку Три Птахи, за високий частокіл, за міцні стіни. Сторожа довгими сарматськими списами вартувала зібране добро.

Лукас мовчав, заперечувати не смів, знав, що його обурення зустрінуть з недовірою і злобою. А слова про любов звучатимуть, як знущання. Найбільш упертих рабів-надільників забивали на смерть. То тут, то там горіли очеретяні стріхи, кілька матерів задушили своїх дітей, бо вирішили, що їм однаково суджено вмерти з голоду. Лукас мовчав, а довкола все розпалювалося до краю.

І ось — бунт. У Трьох Птахах перебили всю сторожу, підпалили панську віллу і комори з зерном. Статілій Аппій готувався до цього і наперед домовився з міськими властями — виділити йому маніпулу із сторожових когорт. І зараз підняти її на ноги не вимагало багато часу.

З першими променями сонця з Аквілеї пришвидшеним кроком рушив загін легіонерів — поблискували панцири, грайливо спалахували леза пілумів, гойдався значок маиіпули.

Аппій в урочистій білій тозі, що відкривала туніку з пурпурною вершницькою смужкою, їхав позаду загону. За ним збитою купкою поспішали в гладіаторських обладунках домашні раби, його особиста охорона.

Аппій ні на крок не відпускав від себе Лукаса, який трясся поруч на неосідланій конячині. Мружачись, він вдивлявся у далечінь і мстиво говорив тихим, рівним голосом:

— Ти брехун, Лукасе. Всього-на-всього, брехун. Ти обманював мене, себе, рабів, свого бога. Не може людина любити людину. На землі затісно, Лукасе, люди заважають одне одному. Так було і так буде.

Лукас стрепенувся, випростався, повів блукаючим затуманеним зором, мовив виклично:

— Озирнися, довкола, пане, розплющ очі. Хіба ти не бачиш, яке роздолля навкруги!

Озирнутися варто було. Вони їхали по одноманітній рівнині, її край вимальовувався у позамежній далині, невиразними, мов хмари, горами. Поки ще сонце освітлювало сутулі опалені горби, між ними лежали низинки, до країв заповнені вологими сутінками. У. глибині неба плавали два яструби, їм не важко було окинути зором степове безмежжя. І напевно степові птахи спогорда спозирали на закутих у метал малесеньких людей, які повзли вузькою дорогою.

— Земля простора, пане, і це ти сам бачиш. На ній усім місце є. Та людська зажерливість більша від безмежної землі. Ми зараз увійдемо у той край, котрий ти називаєш своїм. І йтимемо, йтимемо, не раз відпочиваючи, напоюючи коней, а твоє ще не кінчатиметься. Навіщо тобі стільки землі, благородний Аппію? Ти так само малий, як і всі, ти не зможеш проковтнути все, що вона родить. І все-таки тобі тісно, тобі заважають, не даєш іншим жити. Може, ти несповна розуму, Статілію Аппію? Коли так, то тебе варто пожаліти.

Аппій мружився на далекі сині гори.

— Ти вже досить жалів мене, Лукасе, чи не пора тобі пожаліти й себе?

— Не страхай мене, Аппію. Що ти можеш мені заподіяти? Одне лише — відібрати життя. Але невже ти досі не збагнув — мені несила жити на цьому світі, де тісно від зажерливості. Відніми і живи сам, мучся тіснотою, тремти від страху перед ще зажерливішими. Не позаздрю тобі.

Аппій спокійно погойдувався на коні, його обвівав вітерець, він погойдувався і хворобливо мружився в освітлену сонцем далину, не поспішав з відповіддю.

— Я перевірю, Лукасе, — нарешті сказав він. — Перевірю, чи хочеш ти жити, чи ні. Я запропоную тобі викупити життя. Й ціна, напевне, не буде дуже висока.

Вони й далі їхали поряд. Піднімалося сонце, низинки, заповнені вологими сутінками, щезали, степ став рівнішим, і тепер здавався ще обширнішим. Два яструби продовжували кружляти у синяві над людьми, які вперто повзли далі.

Ядучий чад окутував обламане гілля, столочений двір, насип з вищербленим частоколом. Крізь нечистий дим зловісно багряніло призахідне сонце, і сліпо металися вигнані з кошар вівці. Їх жалібне бекання нагадувало вередливий жіночий плач. Утробно ревіли воли, пахло смаленою вовною, паленим м’ясом і їдкою кислятиною розлитого вина.

Винні погреби розбиті, і неможливо було відразу розпізнати, хто з лежачих в оцтовому багні рабів мертвий, а хто заснув мертвим сном.

До згарища вілли, від якої зосталася лише колонада галереї, зганяли схоплених жінок, дітей, старих. Чоловіків було небагато, більшість їх втекла в гори, їх ловитимуть пізніше, а поки що вистачає мороки з тими, хто є. Лише одного раба зв’язали, він був п’яний, крутив мідно-гривастою головою, шкірив білі зуби, рикав і рвався із мотуззя. Всіх решту тут же примусили рити ями, підтягувати стовпи, набивати на них поперечки. Стукотіли сокири, брязкали лопати, лунали придушені крики, бовваніли у чадному тумані високі постаті легіонерів — йшла робота, винуватці готували для себе місце страти.

Аппій з темним лицем, впалими очима, але у білій, лише злегка закіптюженій тозі сидів на вцілілій садовій лавці, і до нього купками приганяли рабів, ставили навколішки. Лице Аппія потемніло не тільки від сажі — всі запаси зерна було знищено, худоба розбіглася, чи вдасться зібрати половину… Його погляд ковзав по розпластаних рабах, млявим помахом руки він тицяв навмання. Рука часто потрапляла на дітей. Воїни вихоплювали приречених — зойки, стогін, жіночий плач, бекання овець, стукіт сокир, чадний дим і низьке криваве сонце.

Лукас стовбичив за лавкою позаду Аппія, втупився у землю і намагався нічого не бачити. За його спиною тупцювало двоє бородатих охоронців, від яких гостро несло потом. Їм звелено було не відпускати управителя.

Ніч минула у гарячковій товкотнечі. Досвіта потягнуло свіжим вітерцем, що розвіяв дим і оголив гнітючу потворність землі. І все було готово для страти — стовпи, що нагадували якийсь рідкий, мертво голий гай, і оточена високими воїнами тісна юрба приречених. Скільки стовпів, стільки й голів.

Та один стовп стояв на відшибі, здавався зайвим.

Раби розпинали рабів. Ті, кому млявий жест Аппія дарував життя, працювали у поті чола, лютою смертю страчували своїх товаришів. Легіонери гидували цією брудною роботою, стояли осторонь, величні і незворушні.

Сонця, що вирвалося із-за гір і линуло через степ, ніхто й не помітив. На спаленому, витовченому, запаскудженому клапті землі металося завивання, надривне, гортанне, пронизливе, звіряче ричання, здушені стогони, нестямні прокльони, краюче душу безголосе благання. Кипить повітря, світ до небес просякнутий злобою. Ї корчилися підняті на стовпи тіла, і з розлюченою невправністю метушилися коло них кати. І закутаний у тогу, немічно маленький Статілій Аппій заворожено позирав запалими очима.