Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович. Страница 44

Для нас залишалося загадкою те, що було у Севи з тією жінкою, яка так і не стала його дружиною. Усі наші розпитування він із властивою йому тепер невимушеністю рішуче припиняв.

— Мамо, тату! Я зробив дурницю. А тепер порозумнішав, мої дорогі батьки. Такого більше не буде. Все! Крапка!

Ми збентежено мовчали, зате на нас напосідали колоратурні голоси:

— Пробачте, можна покликати Севу?..

— Його нема вдома. Що йому переказати? У відповідь короткі гудки.

Сева — наш родинний сфінкс, невідгадана загадка. Зараз він, як і я, одягнутий, у білосніжній сорочці, з краваткою, сидів за столом, зустрів мене зичливим поглядом.

— Вітаю, тату. Сьогодні разом стартуємо.

— Як твої справи, сину?

— Просуваються у заданому напрямку.

— Отже, роботою задоволений?

— Вважатимемо, що робота більше задоволена мною.

Він недавно влаштувався в телеательє. В армії мав справу з апаратурою спостереження, а тому… «Начинка цивільних ящиків, тату, для мене — раз плюнути».

— А в інститут радіоелектроніки вже не тягне?

— Я ж казав, що до мого генерального плану це не входить.

— І маєш намір усе життя просидіти у телеательє?

Сева скорчив звичну міну, яка давала зрозуміти, наскільки невигадливі шаблонні батькові запитання.

— Здійснивши деякі варіації, тату.

— А саме?

— У шарашчиній конторі, де я кинув якоря, пригрілися маленькі бонзи, яким потрібна робсила. О’кей! Півроку ішачитиму на них, але за це матиму клієнтуру, стану вільним художником. Років через три моя клієнтура розростеться по Москві, дасть мені міцні зв’язки. І тоді… Ось тоді знову повернуся у рідну шарагу.

— Навіщо? — здивувався я.

— Щоб також стати там маленьким бонзою. Маленьким, тату, великим не хочу. Ти ж знаєш, мої запити скромні.

— Не перестаю дивуватися: хто ти — просто цинік чи лише дрібний пройдисвіт?

— Ні те, ні інше, тату, — твереза людина, яка прагне мати пристойний курінь у кооперативному будинку і «Жигулі» кольору «корида» біля під’їзду. І врахуй, при цьому ні у кого нічого не видираючи з рота і нікому нічого не заборгувавши. Це, тату, і є свобода. Іншої не уявляю.

І вкотре знову вирвалося одне з моїх вічних, найневигадливіших запитань:

— Так хто ж все-таки навчив тебе, сину, цієї мудрості?

Знав, що напорюся, — на такий звичний замах син відповість відпрацьованим хуком.

— Ти, тату. Твій власний приклад. — Під чистим Севиним чолом небезпечно ласкаво зблиснули сірі очі.

Катя, яка поралася коло плити, різко обернулася, ступила до столу, рішуче сіла — готова захищати мене від сина.

Сева напружився, але не зніяковів, почав відважно:

— Людина мов гора, зблизька її не розгледиш, треба поїхати якнайдалі, щоб побачити усю, як вона є. Я майже три роки здалеку вглядався у тебе, тату… Збагнув, який ти розумний, тебе не зрівняти з тими, з ким я стрічався. Але ти, тату, безпорадніший від останнього дурня. Дурні зовсім не безпорадні, вони не мудрують, вони діють. Хіба, приміром, важко дурному батькові впоратися з неслухняним сином — відшмагає раз, відшмагає вдруге, син стане таким, як треба. А ось ви з мамою перевиховати мене не зуміли. Билися, билися, та й відступили — нехай іде в армію, а може, там перевиховають. Інші люди, не такі розумні, аж ніяк не професори… І що ж, можна вважати, у них вийшло — змінився, як бачите. Лише, тату, будь ласка, не ображайся, через твоє невміння я люблю тебе не менше, навіть почав більше любити…

— Не вибачайся, — сказав я. — Дякую за те, що нарешті забалакав відверто.

— Я ж не тому мовчав, що приховував щось. Та коли б я поліз до вас з такою одвертістю, що б вийшло?.. Вийшло б те, що я вас звинувачую, себе нещасненьким показую. А я зовсім не нещасненький і вдячний вам — не тримали коло себе, у світ випустили… Так ось, чи можу я тепер жити за твоїм взірцем, тату? І за твоїми порадами… Ти мені весь час казав і зараз кажеш: не рвись пристосовуватися, а рвись впливати на життя! Вдумайся, тату: що вийде, коли кожен — так, кожен — запрагне впливати на життя? Скільки є людей — і всі впливають. Усі, розумні і недоумки, чесні і пройдисвіти, кожен на свій копил — впливає! Та життя й без того настільки заплутане, що далі нікуди, а тоді взагалі така каша завариться, що сам господь бог її не розсьорбає. Хіба я не маю рації, тату?

І я погодився:

— Ти маєш рацію… Коли кожен поодинці… Так, коли не погоджуючи один з одним впливати, то каша…

— Не погоджуючи?! — з прикрістю здивувався Сева. — Невже, тату, ти віриш, що люди можуть погоджувати?.. Та вони завжди тягнутимуть — кожен собі. І завжди відбиратимуть один в одного, і завжди один одного хапатимуть за горло — віддай моє!

— Дивно, як вони ще не передушили один одного… Га?! Давно б пора.

— Відповім, відповім, до цього і гну!.. Не передушили лише тому, що пристосовувалися. Так, до життя! Так, один до одного! При-сто-совувалися!.. Ох, слово погане! Ох, соромно таке чути!.. Але чому, тату? Чому, мамо?.. Заєць мусить пристосовуватися, а людині не можна. Про пристосовуваність зайця навіть природа дбає — линяти навчила, вбирайся на зиму у білу шерсть, на літо — у сіру, — а людям зась, заборонено?! Ким?.. Та тими ж людьми. Забороняти забороняють, але кожен по-своєму пристосовується, лише не признається у цьому. Ну так ось, тату, мамо, ваш син пристосуванець й анітрохи цього не соромиться. Пристосуванець — так, але не дармоїд і не насильник, з рота ні в кого не вириває. Живи і дай жити іншим — вважаю, що святішого гасла бути не може… Ось і все, як на духу сказав. Рожевий від збудження Сева замовк, визивно вдивляючись у нас.

Я мовчав, тихо хилила до столу голову Катя, вона так і не змогла стати на мій захист. І сам я захистити себе не зумів. Не так уже й просто довести очевидне: що природно для зайця, неприродно для людини. Будь-яка суперечка зараз переросте у плутані дебати. Я мовчав.

Сева, мабуть, вибудовував свою систему не один рік, нею захищався і нею пишався, зараз тихо святкував перемогу — спрацювала, приголомшила. Він ввічливо чекав, відверто прагнучи заперечень, їх не було, тоді рішуче підвівся, стягнув з стільця свій піджак, без поспіху вдягнув його, розправив плечі, — легка матерія піджака плавно облягає талію, ставний, ясноокий, щасливий своєю нерозтраченою молодістю, своєю непоступливою самостійністю, поблажливий до нас, просякнутих порохом застарілих поглядів.

— Ключ я маю, так що не хвилюйтеся, коли затримаюся.

Напевне, відчуваючи за спиною мій погляд, що бентежив його, він погравав лопатками. Таке собі безтурботне «ти пішла, і твої плечики»…

Катя підвела голову — над переніссям різка зморшка, очі темні, ковзають мимо. Я не витримав її мовчання, заговорив:

— А може, він і має рацію. Що ще робити, як не пристосовуватися, коли на більше не здатен?

Відповіла не зразу.

— Я гадаю… — голос глухий, — чи не розміняти нам нашу квартиру на двокімнатну й однокімнатну?

Я розгубився:

— Не балакай дурниць…

— Нехай це буде нашим останнім батьківським внеском.

— Хочеш, щоб уже зараз?..

— Ми зараз, Георгію, живемо з ним на різних поверхах. Ну, а так житимемо у різних районах.

Вона всю себе віддала синові — єдине у її житті. І — «у різних районах», подалі! Оце так… Телефонний дзвінок врятував мене від відповіді.

— Це Алевтина говорить… Алевтина Іванівна, дочка Івана Трохимоюча. Я хочу, щоб ви сьогодні прийшли до нас. Дуже треба. Приблизно о пів на п’яту, не пізніше…

— Що трапилося, Алю?

— З глузду з’їхати можна, Георгію Петровичу, не хочу й говорити…

День, як і до того, яскравий і жаркий, та я вже не тішився ним. Здавалося — велике попереду, незавершене вигоріло, залишився лише його слід, попіл. Та день тільки починається, треба пройти його до кінця…

Як воно так виходить, що я постійно виявляюся беззбройним перед сином?!