Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович. Страница 8

Та легко сказати — запрограмувати шмат історії. Це означає роздробити увесь шар багатоманітного заплутаного життя на найпростіші складові частини, зобразити їх у вигляді окремих задачок з таким розрахунком, щоб розв’язувалися вони лаконічно — так чи ні. Саме таким чином і здатна відповідати машина, що діє за принципом — пройшов або не пройшов електричний імпульс, оперуючи набором одиниць і нулів, з безлічі яких і утворюються певні складні вирази так само, як і поєднання крапок і пробілів на газетному аркуші дає тональний відбиток фотографії.

Я спершу загорівся, але одразу ж охолов — не під силу, недарма ще ніхто не брався за такий подвиг. Однак скалку загнав глибоко, почалося запалення, я ні на хвильку не переставав думати. Власне, мене цікавить не широкий фронт історичного минулого, а лише відрізок, на якому діє якась видатна особа, той же, приміром, Христос. Це вже дещо полегшує моє становище. Мені слід з’ясувати межі впливу Христа.

Колись у нас беззастережно відкидали його історичну реальність — міфічна постать, плід уяви багатьох поколінь. Тепер, наскільки я знаю, всі наші історики розкололися на два табори, одні, як і раніше, вважають — такого насправді не було, Другі твердять — був, є скупі свідчення.

Я схильний вірити останнім, і не лише тому, що існують уривчасті спогади про нього у стародавніх джерелах. Ні, не квапливо кинуті застереження Таціта, Плінія Молодшого, Светонія переконують мене, а об’єктивна обставина: якщо виник могутній рух — християнство, то біля його витоків доконечно мала бути і видатна особа. Людська пам’ять вказує на галілейського проповідника — Ісус Христос, а не хтось інший! Нема сенсу відкидати це, ставити замість відомої величини безликий ікс. Важливо розгледіти у Христові підбагатовіковими нашаруваннями божественного — людину. І я взявся прискіпливо вдивлятись.

Його туманна біографія у певному розумінні результат біографії всього людства. А його духовне зародження взагалі бере початок від непроглядних далей буття, ще у світі тварин, де сильний уже починає підкоряти слабкого.

Та знаменно — нерівна війна сильного зі слабким у тварин до крайньої жорстокості не дохбдить. Сутички за високе становище значною мірою нетривалі і безкровні, швидше символічні — войовничі звуки, показні випади, демонстрація агресії, боротьба характерів, у якій нерішучий відступає, не встряючи в бійку. Смертельний кінець у такій війні — виняткова рідкість. Характерно: хижаків природа нагородила знаряддями вбивства, але водночас заклала у них інстинкт, що перешкоджає нещадно розправлятися зі своїми «одноплемінниками». Стримуючий інстинкт, виявляється, сильніший від ненависті.

Якщо у сучасних людиноподібних мавп бійка за першість майже ніколи не призводить до смерті, то, мабуть, убивство було невластиве і тим приматам, яким належало перетворитися у людей. Та, напевне, і ті самі перволюди, ті низьколобі, звіроподібні дикуни, одна згадка про яких змушує мимохідь здригнутися, найімовірніше також не були жорстокими один до одного. Але вже синантроп, далекосхідний співбрат пітекантропа, досить далеко просунувся по еволюційних щаблях, щоб побороти в собі охоронні інстинкти — його череп археологи знайшли у «кухонному смітті». А от уже коли вони ласували один одним, то, мабуть, і билися між собою з лютою нещадністю.

Людина карколомно швидко вбиралася у силу — що раніше було недосяжним, ставало доступним, а усвідомлення своїх можливостей змушувало жадати чимраз більшого і більшого. Єдиною істотою, яка стояла на заваді здійсненню невтолимих людських бажань, була інша людина, така ж ненаситна і така ж озброєна. Чи є зараз на нашій планеті хоча б одна місцинка, обжита людиною, не зрошена її кров’ю, не вимощена її кістками у самоутверджуючих битвах?..

Та ось відкрилося — відняти життя можна не вбиваючи, а присвоюючи його. Живи, але не для себе, а для мене! Жорстоке насильство стало способом існування, без побоїв і наруги не виростав колосок у полі, не з’являвся хліб на столі.

Ненависництво настільки заражає свідомість людей, що навіть богів-заступників вони уявляють собі не інакше, як злостиво-підступними, жорстокими до дріб’язкової мстивості. Великому Зевсові здається, що його обділили при жертвуванні, і він у скриньці Пандори насилає на рід людський хвороби і нещастя. Ясночолий Аполлон здирає шкіру з силена Марсія за те, що той посмів змагатися з ним у грі на флейті. Ягве, всемогутній, єдинодержавний бог євреїв, повсякчас у метушливій стурбованості: чи бояться його люди, а що, коли ні? Від Авраама він вимагає неможливої жертви — заріж для мене свого єдиного сина. І коли слухняний Авраам підняв ножа, бог задоволено зупиняє: «…бо тепер я довідався, що ти богобійний…»

А проте серед загальної жорстокості лунають застережливі голоси. «Не йди слідом за більшістю на зло…» — повчає Мойсей. А полум’яний Ісайя просто вимагає: «Звільни окови неправди, розв’яжи пута ярма і пригноблених відпусти на волю…» Ні, це не атавістичний вияв закладеного природою охоронного інстинкту.

Серед знемагаючого людства повинен був зринути безкомпромісний голос, що рішуче відкидав будь-яку жорстокість. Світ став чекати провісника, і він з’являється — з глибин пригніченого народу, з найнижчих верств, із знедолених.

Він не кричить і не залякує, як це робили до нього численні пророки-правдолюбці. Хто відгукнеться на войовничий зойк, коли лементують повсюди. До залякувань всі давно звикли. Він нечутно переконує: «Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього і ненавидь свого ворога». Я вам кажу: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто вас переслідує… коли-бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду маєте? Хіба не таке й митники роблять?»

Світ без ворогів, світ взаємної любові — нове божевільне бажання всупереч самій природі, яка розпорядилася навіть серед тварин: сильний править слабким, подбавши лише про обмеження. Воістину невгамовна людина! Вона і тут заміряється на неможливе, непередбачене матінкою-природою.

Але мати-природа передбачливо обділила нас крильми, а ми все-таки літаємо. Хіба злетіли б ми у небо, коли б у мороці віків непідготовлена людина з нерозсудливою пристрастю, всупереч природі, не зажадала б явно неможливого — хочу літати! Хочу — і квит, без усяких на те підстав. І підстави було знайдено пізніше. Хвала тим, хто заражає рід людський нездійсненними бажаннями.

Ті, хто користується автобусами, поїздами, літаками самі не водять їх. Так само й ті, хто звертається за допомогою до обчислювальних машин, безпосередньо з ними не спілкується. Існує постійно зростаюча армія спеціальних товмачів між людським і електронним інтелектом. По-буденному вони іменуються програмістами.

Я стикався з багатьма з них, одні у моєму житті значили не більше, ніж випадкові водії таксі — провезли та й висадили, — з іншими мене пов’язувала міцна дружба, а для програмістки Ірини Сушко я був ще й хрещеним батьком.

Нільс Бор якось мимохідь кинув, що недостатньо божевільна ідея у фізиці має менше шансів бути правильною. Кожен фізик, котрий себе поважає, пробував божеволіти, я теж цим грішив. Одну трошки ненормальну ідею, яку я виношував, треба було підперти розрахунками, для цього потрібен був програміст, а їх тоді украй бракувало. Мені порадили взяти студентку останнього курсу мехмату: «Винятково здібна!»

Миловидно носатенька, але з густими, суворими недівочими бровами, Ірина, здавалося, уся зіткана з несумісних протилежностей: гоноровито-самолюбива і водночас пристрасно недовірлива до себе, поривчаста і вкрай обережна — з тих, хто сім разів прискіпливо відміряє, перш ніж відрізати, — її пристрасна переконаність могла несподівано змінитися гарячим запереченням, впертість — розкаянням. Одне слово, це той іще характєрик— з вибриком. Однак ми з нею чудово спрацювалися, разом одержали переконливі докази, що моя ідея, поза всяким сумнівом, божевільна, не має нічого спільного з реальною дійсністю. Для мене — невдача, коли не конфуз, для Ірини — змістовна дипломна робота. Їй пророкували велике майбутнє, Але нерівний характер, підхльоснутий зарозумілістю, відкинув її від фізики: