Берестечко - Костенко Ліна. Страница 18

Так, я програв. Я не потрібен їм.

Я їм приніс поразку непрощенну.

Руїна сам. Живу серед руїн.

А товариство — відьма і священик.

Вже навіть звик. Люльками подиміть.

Із відьмою посидіть при вечері.

Так і живу. А може, я ведмідь.

Мені тут, може, краще у печері.

Он лицар спить. І світло тут скупе.

Мене самого тиша приколихує.

А то здалося раптом: він хропе.

Аж підхопився. Ні. Лежить, не дихає.

А МІСЯЦЬ СВІТИТЬ НА УСІ ДОВКОЛИ.

у дуплах срібних лип гніздяться дикі бджоли.

Ті липи ще цвітуть, такі вже запахущі,

аж наче весь тим пахощем облип.

Старезні липи, тут їх цілі пущі.

Ніде не бачив стільки зразу лип.

Зброяр ходив, знайшов медові дупла.

Підстрелив джура в полі сайгака.

То їм, то сплю. Душа моя задубла.

Хіба це доля? Доля не така.

ПРОЇХАВ ДЖУРА НА КОНІ УЧВАЛ.

Вони давно вже ходять не в попрузі.

То він таємно коней напував,

тепер пускає попасом у лузі.

Ніхто не йде. Ніхто сюди не мчить.

Ані гіллячка не струсне росою.

Як тихо все! Нізвідки нічичирк.

Ні скрикне птах. Ні дзенькне смерть косою.

ХОДИВ ДО ЛІСУ. Я Ж ТЕПЕР НЕ ГЕТЬМАН.

Вже маю час посидіть на пеньку.

По схилах дерся, мало там не гепнув.

Гриби збирав. Суницю їв п'янку.

І ще піду. Поразка так поразка.

Грибок несу, як свічечку на Страсть.

І яблунька, така вже доброкваска,

мені у спеку яблучко подасть.

ВНОЧІ БУВ ШУМ. НАПАВ ХТОСЬ НА ФОРТЕЦЮ.

Чи, може, вартовим спросоння приверзлось.

А я вже був зрадів. Уже хотів стріляти.

Вже вискочив на мур. То, певно, був їжак.

Бо щось таки пішло, прошаруділо в хащі.

Нікого не зловлю, хоч би хоч і погнавсь.

Так тоскно на душі. Ми навіть не пропащі.

Ми просто вже ніхто. І всім вже не до нас.

ЗАНЕПАДАЮ. Я ВЖЕ СПЛЮ В ОДЕЖІ.

Уранці встану, сіна не струсну.

І ті там двоє на дозірній вежі

сидять вже геть похилені до сну.

ПРИГИНАЄТЬСЯ НІЧ. ПОПІД ЗОРЯМИ ХОДИТЬ —

А ЧОРНА!

Я сьогодні дозорець. Мені тут ближче до зір.

Стережу Україну. Важкі мої думи, як жорна.

В поневолених землях тримати сумно дозір.

Що я тут стережу? Цю давно розбиту фортецю?

Чорний сон зброяра, недовбитого кілька віків?

Цього юного джуру, дитину чиюсь отецьку?

Чи віщунку стару, що й сама все чує довкіл?

Що я тут стережу? Цю чаклунську тишу в діброві?

Чи в озерах туман? — його стережуть комарі.

Це урочище славне, де глини такі кольорові, —

На сплюндрованих землях, де вже не живуть гончарі.

Що я тут стережу?.. Ці давно скаламучені броди?

І чого прислухаюсь? Кого виглядаю з доріг?

Що я тут стережу, коли я не встеріг свободи?!

Коли власної жінки, коли жінки — і то не встеріг!

УДЕНЬ Я СПАВ ПІСЛЯ ТІЇ СТОРОЖІ.

Вже сплю я вдень. То можна й не вставать.

Наснились сни. Та все такі хороші.

Що я малий. І хочу воювать.

Гукаю хлопчаків. Бур'ян шаблями крешем.

Сторожу встановили на ближчому горбі.

Такі іще малі. Нікому ще не брешем.

Ні матері, ні Богу, ані самим собі.

Я змалку був такий. Розказувала мати,

що був заводіяка усяких колотнеч.

Усе грозилась різку у березі вламати.

Недаром же в колиску мені поклали меч.

ЗАПОВІДАЛОСЬ НА ВЕЛИКЕ.

ПРОЗРІННЯМ ПОВНИЛАСЬ ДУША.

Кого любив? І що накликав?

Таке зробив — як швайку з лемеша.

…НЕ ЗРІКСЯ БУЛАВИ. ВОНА САМА УПАЛА.

Та що там булави, я честі не зберіг!

Якби воно само пальнуло з самопала.

Бо сам себе я — ні. Накласти руки. Гріх.

Що скаже цей зброяр? Що скажуть люди прості?

Та й приклад же синам. І щевкнуть вороги

В тюремному льоху вночі кричали кості.

Наснилося чи що, бряжчали ланцюги…

А ДНІ МОЇ БРЕДУТЬ, ЩОСЬ ДІЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ.

На силі занепав. Ніде мене не ждуть.

Долиною, гей, зеленою,

козаки не йдуть.

Повзе під гору стежечка зміїна.

На схил виходжу і дивлюсь, дивлюсь..

Отак живу. Молюсь до України.

Вона не чує. Але я молюсь.

МОЯ ДОБРИНЬ, ГОРБАТА ВІД ОБУХІВ!

Моя Гординь, щербата від неслав.

Моя Білобожниця, мій Богодухів,

моя Вознесенка, мій Богуслав!

Лавро моя! Мій колючий Тернопіль!

Вічний Ридомиль і вічна Ташань.

Білою Церквою в зоряний попіл

виросли храми твоїх ридань.

Дивинь моя, моя Пуща і проща.

Мій Добротворе, що в мене єдин.

Моя Дорожинка, моя Мирогоща,

мій Ніжин,

мій Любеч,

моя Мединь!

Умань моя, моя Горинь і Згубівко.

Радомко ранньої сивини.

Моя Божедарівко, Миролюбівко,

Ганно-Зачатівко, сина зачни!

В Сумах Твоїх, у Твоїм Голосієві —

На весь Хрестипіль, Хрестища, Хрести —

Сина Славутича, сина Месію,

Сина Спасителя!.. А нас прости.

НЕ ВРЯТУВАВ ТЕБЕ Я, УКРАЇНО.

І не врятую, хоч кричи на ґвалт.

Зброяр на вежі. Джура косить сіно.

Розбитий гетьман, що тепер я варт?!

ВЛОМЛЮ СОБІ 3 ГРАБИНИ КОСТУРЕЦЬ.

Із очерету виріжу сопілку.

Ішов полями навпростець,

переполохав перепілку.

Змія на стежці, пережду змію.

Джерельце б'є з-під каменя, я п'ю.

Тут, власне, рай. Тут птиці і зело.

Ні слова злого, ані злого чину.

В житті такого всякого було,

що аж тепер на старості спочину.

Минає день. Іще один. Минай…

Надходить вечір, птиця замовкає.

А той зброяр, мабуть, таки Мамай,

бо часом є, а часом і зникає.

ВЖЕ ПЕРША ЗІРКА

КРІЗЬ ГІЛЛЯ ПРОГЛЯНУЛА.

Вже скоро їх тут вилетять рої.

Ходи, не бійся, пані порцелянова!

Я теж тут привид. Ми тепер свої.

Ось тут посидим трохи на камінні.

Розстелим тишу, як м'який обрус.

То форкне кінь. То в місячнім промінні

зубами блисне чорний сажотрус.

ОТ Я Й ЗАПЛИВ У ЦЕЙ КАМІННИЙ ЯТЕР.

От я вже й міг би, вперше у житті,

як Марк Аврелій, римський імператор,

писать свої "Думки на самоті".

Але ж незвичка. Все універсали.

До шаблі звичен більш, як до пера.

Розумні люди все-таки писали.

А ми не дуже, нам воно не тра.

Аще хотяще…0т і вся мудрація.

Чому у нас немає ще Горація?

Умієм добре шаблею махати,

червоні ружі сіять біля хати.

Вмирати вмієм, по степах гасати.

але себе не вмієм написати.

У цій страшній великій боротьбі

не вмієм так сказати о собі,