Берестечко - Костенко Ліна. Страница 9
Кажу: — Не журися.
Кажу: — Пані гетьманова,
ти ж мені дивися!
А вона мені, о Боже! —
до стремен припала:
— Коли я тут що абощо,
то щоб я пропала!
Чума б тебе зачумила,
мусив замовкати.
Чи мав тебе, моя мила,
в замки замикати?
А ТОЙ ЖЕ, ТОЙ,
КОГО СОБІ З'ЄДНАЛА?!
Така красуня, вінчана жона!
Чи вже себе й за устілку не мала, —
чим уподобавсь, смуток тебе зна.
Дворецький з нього — перша кляса.
Солодкомовний, у лакействі — зух.
Його слова б у мисочку — маляса,
у спеку можна вивестися з мух.
Липучий равл в золоченій лівреї,
блідий холуй, драглистий від сидні,
моєї пані ниці емпіреї, —
він так доповз, не втримавсь на коні.
А ще любив закинуть про ойчизну.
Закрався в душу якось. Недарма ж
Лишив на нього птаство й рогатизну,
льохи із ренським, саджавку і саж.
Все поважав маєтне й маєстатне.
Така порода, вутла і плоха.
Я ж думав так:
як до меча нездатне,
то певно ж і нездольне до гріха.
Чи, може, ти одна тому причина?
Чи, може, це в тобі той вавилонський блуд,
що ти їх всіх підпалюєш очима,
як хтива іскра, кинута на трут!
ГИДЬ. ГАДЮШНИК. СОБАЧА ТІЧКА.
Збагнітований Божий дар.
Де ж ти, дівонько, красна чічко?
Де ж ти, жоно, чистий олтар?
Де ж ти, де ж ти?
Щось довго йдеш ти.
Сивий волос почав укидатися.
Дотліває душа до решти.
А куди ж від себе податися?
От, сиджу, кулаки в коліна.
Уздріваю в горілці суть.
Счервеніла уже калина,
Що за гробом моїм понесуть…
ГРІШНИК Я, НІДЕ ПРАВДИ ДІТИ.
Був женило, джиґун, не послідній таки бабодур,
Може, й десь полишив самосійні діти.
Та й не молод уже. А укліпився в голову дур.
Приманячилась жінка
Над всею цією різнею,
над блюзнірствами світу — святиня моя сливе
Я кохав не одну А щасливий був тільки з нею
Не чіпайте її. Вона мені в хмарах пливе.
Хтось казав: та вона ж у тебе руда
Ох як жар! Та й краси ж гордовитої
Після неї кожна — як прісна вода
після оковитої.
А бувало ж в походах —
зголоднію
Ой да
як захочеться жінки,
аж тісно мені в кунтуші.
Бо похід то похід.
А підвернеться, гляну — хвойда.
Так і верне з душі.
Або й просто жіноцтво.
Ночівля яка чи корчма.
Не одна й молодиця
ласкава була до мене.
Сідло в головах, під боком кошма.
А сон присниться — Гелена.
Я ЗГАДУВАВ ЇЇ. Я ЖИВ ТИМ КОЖНИМ МЕНТОМ.
Беріг в душі як найдорожчий скарб.
А він ходив в каптані з позументом,
В казну по лікоть руку запускав.
Меткий панок, із тих, що не погребують.
Воно запхне і совість за манжет.
Таке нікчемне — кидик, сухоребрик,
ще й зачіска ненаська — левержет.
Улестив пані, спритний на підмову.
Нагледів гроші і звивавсь як вуж.
А я в походах. І ключі від схову
довірив гетьмановій, а кому ж?
НЕ ПРИЇЖДЖАВ УПОТЕМКУ, УПОТАЙ,
аби вночі заскочити обох.
Про це й не думав. Поки віриш, поти й
душа не піде в жебри до тривог.
Я слав гінців наввипередки часу.
щоб у письмі такого наверзти!
А коли я крізь ніч до тебе мчався —
мій кінь іржав уже за три версти!
Дубові двері розхряпнем стояли.
Любив тебе, не вміючи звикать.
То чи ж мені, упитому боями,
мущинський дух по запічках шукать?!
А ти була…
Така була, як завше
Лиш не доглупав я у чому річ:
стара віщунка, й слова не сказавши
полізла спати на холодку піч.
А ВСЕ Ж РОЗКРИЛОСЯ НА КРАДІЖЦІ.
Сиділа правда в порожній діжці.
Казна козацька.
Казна що?
Болить, що ти таке казна-що!
Болить, що отямився лиш допіру,
як з погорілля, як з-під золи.
Що ви удвох мою довіру,
як свині з жолоба, пили!
То що ж ти серце із мене вийняла?
Ти ж мені душу всю запомийнила!
Та будь воно прокляте, все ваше кодло,
всі ваші кубла і всі ваші кудли!
Та я нап'юся,
та я заллюся,
та я на камені постелюся!
Та я ж не в Суботові,
я ж тут в Паволочі.
А КІНЬ ЛЕТИТЬ І ЛЕТИТЬ СВІТ ЗА ОЧІ…
А ЗАВТРА ЗНОВУ НАСТАНЕ РАНОК
Ой коню коню зелений тпру
Ох дайте люди мені утираник-
багровий сором з лиця утру
МАРШАЛОК ДВОРУ, НІЩО В КАПТАНІ.
Сказав би: вкрав я. При чім тут пані?
Сказав би: каюсь, моя вина.
А він лякаєсь: це все вона!
Ну хто ж тебе, сучий-пересучий сину,
да укусився б ти за язик,
питав про ту соромоту псину
твоїх нічних у мене позик?!
Чи тобі полегшало,
що на мене пальцями тицяють
від Дніпра аж по Віслу,
що Гелена підбитою птицею
побіч тебе на воротях повисла?!..
В ГОЛОВІ У МЕНЕ ЧОРНА КРУГОВЕРТЬ.
Я ж хіба наказував, щоб аж так, на смерть?
Кінь такий зелений, груддя з-під копит.
В жилах твоїх, сину, кров моя кипить.
Ти ж такий удався, що як щось утнеш!
Сину мій Тимоше, ти добив мене ж!
То ти в очі туркам вилаєш іслам.
То ти пообсмалюєш бороди послам.
То ти в саме пекло лізеш у бою.
Що ж ти так ненавидів мачуху свою?!
А Я Ж ТЕБЕ ВЧИВ, ЩО КОБІТУ
НЕ МОЖНА УДАРИТИ Й КВІТКОЮ.
Щоб ти ж мені виріс лицарем,
а не яким душевбогим.
Чи ви ж їй хоч ноги обмотали наміткою,
щоб не боса стояла перед Богом?..
Я ДОГАСАВ. Я ДОГАСИВ
цей біль, цю пристрасть, як жаринку.
Одне, що в Бога я просив —
щоб дав мені забуть цю жінку.
Вона була як слід змії
Як гріх з отрутою надпитий.
Я не ненавидів її.
Я був понижений і вбитий.
Я пив. Я мучився. Не спав.
Боявся посміху, як пастки.
Ось я такий і воював.
В мені було зерно поразки.
БО ЩО Ж ГЕТЬМАНСТВО 3 ТИМ ЙОГО ВЕЛИЧЧЯМ?
Високу душу теж стрясає дріж
Бо я стояв до ворога обличчям.
а жінка в спину застромила ніж.
А щоб мене добити вже образою.
щоб попливла в очах мені земля —
сміялось панство і пило мальвазію
за вірність жон в наметі короля
Піднявши келихи за вірність
вони кричали ще й: "Віват!"
Мойого болю безнемірність
їм закортіло блазнювать
Весь табір чув. Горлали ж до півночі.
Умисне брали гетьмана на глум.
Пушкар, Джеджалій одвертали очі.
Хапавсь за шаблю, аж білів, Богун.