Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон. Страница 19
Міст виявився на місці — новенький, дерев’яний, ще пахне стружкою. За ним у густих вечірніх сутінках, не без зусиль розрізнялися неясні контури присадкуватих хат.
Виходить, і в цьому не обдурив рогатий. Козацьке село в півтори сотні дворів, знаменитий на всю Малоросію шинок, вітряки на околиці…
І ось тут його прохопило морозом. Клим, нарешті, усвідомив, куди потрапив.
Перші кроки по дерев’яному настилу гулко відбилися у вухах. Нічого не трапилося, і Клим занервував. Пора б!
Другий крок. Нічого.
Клим не витримав, різко махнув рукою:
— Мінятися хочу!
Дивні слова луною пішли за річку. І знову — нічого.
— Мостовий! — підвищив він голос. — Чи заспався?
Десь зовсім поруч почув важкий подих. Мостовий прямо з чорного повітря — кряжистий, покритий шипами, схожий на «імпа» з гри DOOM.
— Чого тобі, козаче?
— Службу забув? — Клим ступив уперед, насупився. — Раз мостовий ти, виходить, треба мінятися! Бо як принесу цебер святої води, покроплю отут кожну дошку і тебе, пико нечиста, не помилую!..
— Пишний, бачу ти, козаче, — мостовий не без поваги подивився на гостя. — Перший раз не я пропоную, мені пропонують. Чи ти із запорожців?
Клим розправив плечі, уявивши, що за ним спостерігають його колишні колеги. Це вам не японцям табуретки клеєні продавати!
— Поміняєш мені ось що…
— Немає! — стогнав «імп». — Помилуй, козаче! Жупан твій німецький поміняю, каптан… Найкращий дам, навіть без дірки на спині. Сам зашию! Або чоботи…
Не вмів мостовий вести ділові переговори. Ой, не вмів!
— А якщо не поміняєш, вражина, по всій окрузі знеславлю. Мостовий від обміну відмовився! На все пекло сором. Хлопчаки голопузі приходитимуть на міст плювати. А дійде до твого Люципера? Закрутить він тобі хвіст вузлом голландським…
— Твоя взяла, козаче, — мостовий знічено кивнув. — Бачу, ти не простий запорожець — характерник!
Бідний «імп» не читав Олексу Воропая.
Шинок знайшовся одразу. Помилитися важко: усі хати на два віконця, ця ж — на шість. І ґанок вищий, і конов’язь уздовж вулиці тягнеться, а біля конов’язі гривасті красені нудьгують, хазяїв чекають.
Віконця світилися. Клим ступив на ґанок.
Чому саме в шинок, він і сам не знав. Не інакше згадалися фільми про лихих ковбоїв. Куди приїжджий перед усім заглядає? Не до шерифа ж! Уже вечір, якщо десь і є народ, то саме тут.
Клим обережно відчинив двері. Зсередини дихнуло теплом і міцним духом часнику.
— А повернись-бо, синку! Який ти смішний! Де жюстокор купував, чи не в городі Парижі на ярмарку, що біля Нового мосту?
Величезний козарлюга сам за себе ширший, чубатий і сивовусий, ступив назустріч.
Що таке «жюстокор», Клим не знав. Залишалося одне — привітатися.
— Вечір добрий усім!
Треба було б ще й шапку зняти, але такої не захопив.
– І тобі добрий, немчин залітний! — козарлюга, не соромлячись, оглянув гостя з голови до ніг. Ще троє, такі ж чубаті, але з чорними вусами, підійшли ззаду. Климові знову згадалися ковбойські фільми. Зараз бити будуть.
— Чи горілки випити вирішив у шинку православному? — грізно насупився сивовусий. — Так і бути, наллємо. Тільки домовимось — стерпиш удар мій, не проб’єш двері потилицею, тоді і за стіл сядеш.
Клим, згадав секцію ушу, спробував згрупуватися.
— Ну, бий!
Злетів до стелі кулачище з пивний кухоль. Завмер. І вдарив регіт, та такий, що шибки у віконцях затряслися.
— Придатний, придатний, хлопче! — сивовусий опустив руку, повернувся до земляків. — А на лийтено німчину!
Он як? Клим розумів, що прибулець у японській куртці навряд чи зійде за свого. Але ж говорив Химерний Професор: не по одягові судили.
— Бий! — повторив він, підвищуючи голос. — Тільки на всю силу, бо ображуся.
Стих сміх, переглянулися чубаті.
— Ой хлопче! — похитав головою сивовусий. — Два рази б’ю, другий — коли домовину забиваю. Ну, будь по-твоєму!
Знову злетів кулак, звалив на Клима солом’яний дах.
Устояв…
— Горілки хлопцю не наливайте. Нічого! — розпоряджався козарлюга. — Вуса відростить, тоді вже. Меду кращого несіть — того, котрим ми панотця Никодима минулого Великодня у здивування ввергнули.
У голові ще шуміло, але думати було можна. Рука полізла до кишені — зачерпнути жменю чортового срібла, сунути шинкарю…
Ні, не годиться, щоб жменею! Інакше треба. Професор розповідав…
— Почекайте! — Клим не без зусилля встав, ударив долонею по стільниці. — Я… Напевно, і справді на німця схожий. Тільки тутешній я, з наших країв. Давно вдома не був, а тепер… Тепер, здається, повернувся. Хочу, щоб усі зі мною за це випили, та не просто — від душі!
І став виймати монету за монетою, устеляючи стіл. Акуратно, немов пасьянс розкладав. Красиві грошики — яка з орлом, яка з вершником.
— Хлопець, бачте, наш! — сказали за спиною.
– І справді, наш, — кивнув сивовусий, схвально дивлячись на стіл. — Давно не бачив, щоб козак так справно гуляти збирався. Будемо знайомі, хлопче. Гнат Недоскорий я, писар сотенний.
Здивувався гість, тільки ненадовго. Згадав, що писар у ті часи не тільки пір’їнкою черкав. Права рука сотника, того уб’ють — писар у бій веде.
— Клим. Будемо знайомі, пане писарю.
Його рука потонула у величезній лапищі козарлюги.
— Не клич паном, Климку! Свої ми тут. Дядько Гнат я.
— Ось, виходить, які твої справи, хлопче! — зітхнув дядько Гнат. — Тільки не го — рюй, не до лиця козакові журба. Руки-ноги на місці, удар мій тримаєш. А що в грамоті сильний, у справах торгових, так і це не на збиток. Приїде пан сотник, з ним і вирішимо. А поки — гуляй козак. День один, зате твій!
І загуляв козак…
З чортом зустрілися, там, де в контракті було зазначено, — біля млина. Дивним здалося бачити рогатого без монітора. Дрібнуватим виявився — ледь по плече.
— Відпочив? — чорт радісно ошкірився. — Рекламацій немає?
— Немає! — чесно відповів Клим.
— Тоді давай дискету.
Звідки не візьмися, у пазуристих лапах з’явився ноутбук. Клим зітхнув, поліз у кишеню, подивився на червоний напис «Verbatium».