Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон. Страница 23

Вдруге Він так і не одружився. Приятелі заходили все рідше, гулянки замість веселощів народжували чадіння, байки вичерпалися, а нові не придумувалися. Почало прихоплювати серце, за ним — нирки. Начебто у Пермі в нього виявилася позашлюбна дочка, результат «відрядження», але Він так і не зібрався з’їздити — перевірити, провідати.

Життя пропливало мимо: тролейбус, де йому не знайшлося місця.

Вона після розлучення перебивалася випадковими заробітками. Навчилася жорстко і зле «відгавкуватись» з будь-якого приводу, через що надовго ніде не затримувалась. Зрештою, продавши квартиру, виїхала у Крим, до двоюрідної сестри. Там швиденько вийшла заміж, через півтора року розлучилася. Наступний шлюб протримався довше: зі старіючим бухгалтером Чижовим вдалося прожити десять років. Без особливої любові, але і без сварок. Потім бухгалтера обкрутила молода гарненька вертихвістка. Знову розлучення. Через півроку бухгалтер одружився на розлучниці. Дівиця явно розраховувала якомога швидше загнати пристарілого чоловіка у могилу й одержати спадщину, але прорахувалася.

Бухгалтер мав намір пережити усіх своїх дружин.

Повернувшись до рідного міста, їй вдалося влаштуватися на малооплачувану посаду коректора в місцевій газеті. До вечора очі сльозилися від вичитування гранок, а губи судомило від кривих усмішок при читанні «перлин». Довелося купити окуляри в дешевій оправі з пластику — зір стрімко «падав». У волоссі пробилася сивина, у голосі — хрипіння укупі з верескливими нотками. Вона прекрасно розуміла: це кінець. Сварлива й нещаслива «стара мимра» нічого не могла й не хотіла змінювати.

Дитини вона так і не народила, не зважаючи на три заміжжя.

Не склалося.

Він ішов повільно й обережно, спираючись на ціпок.

Останнім часом, якого залишалося зовсім мало, ходити стало важко, але корисно. Так казав професор Коногон Іраклій Валерійович, а лікарів треба слухатись. Якщо, звичайно, хочеш докоптити свій шматочок неба. День видався ніяким, один із багатьох ніяких днів. Листопад простуджено сопів над містом, міркуючи, чихнути в хустинку чи зійде й так. Під ложечкою сидів старий приятель — голем. Колупав серце плоским нігтем, відшаровуючи пласти в’язкого, звичного болю. Незабаром голему на волю.

Дуже скоро.

Треба більше гуляти пішки, щоб віддалити неминучість.

А навіщо?

Чорноглазівську знову перекопали, ремонтуючи дорогу, тому Він повернув на Кацарку, повз хімчистку. За два квартали до парку, біля булочної, зупинився. Величезний шар, хрустячи, обвалився з серця, але голем зараз був ні при чому. При чому були час і місце, випадок і доля.

— Здрастуй…

— Здрастуй.

Вона усміхнулася, сидячи на лавці біля під’їзду. Саме час бажати один одному здоров’я. І починати з обговорення пережитих інфарктів-інсультів, ділитися результатами аналізів, гордо демонструючи порцеляну зубних протезів. Замість цього Вона встала, таємно радіючи, що вранці не полінувалася зробити макіяж. Смішно, звичайно. У їхні роки…

Біля ніг господарки вертівся маленький пекінес. Такі собачки скрашують самотнім бабам вечори. І гуляти корисно з собачкою.

— Як ти?

— Нічого. А ти як?

— Ніяк. Давно не бачилися…

— Давно.

І немов розштовхавши руками задуху листопаду:

— Підемо в парк?

Вони йшли мовчки. Говорити не було про що. Життя тягнулося позаду, форкаючи на пекінеса; життя готувалося відстати, рвонувши в погоню за власною безглуздістю.

— Заміжня?

— Була. А ти? Онуки, мабуть?

— Які там онуки… Дочка, кажуть, є, у Пермі. Позашлюбна. Брешуть, напевне.

— Поїдь подивися. Познайомся.

— Боюся. Потрібний я їй, чужий… побачать і плюнуть…

Центральною алеєю гуляв вітер. Збирав букет із жалюгідних залишків золотого віку осені. Хлопці хлебтали пиво на огорожі висохлого фонтану. Крутився «Сюрприз», бризкаючи вереском ризикових клієнтів. Леви ганялися за оленями на каруселі, ігноруючи рідкі зорельоти. Масовик пропонував аматорам накидати кільця на паскудного вигляду штир. Переможцю гарантувалася річна передплата на журнал «Реальність фантастики».

Вони роздивлялися цю метушню з неприхованою заздрістю.

І, не змовляючись, звернули вбік.

Тут облітали каштани і по кущах шаруділи примари. Пекінес вступив у боротьбу з невидимками, лунко дзявкаючи. Асфальт поцяткований новенькими, гаспидно-чорними латками. Стукаючи ціпком, Він болісно думав: про що заговорити? Судячи зі зморшки між її бровами, Вона думала про те ж. І обоє дуже зраділи, коли напружене мовчання змінилося радістю при вигляді знайомого атракціону. Яскравого, незграбного, наївного, як фантик від карамельки, чий смак уже й не згадаєш. Діабет, зараза, не дозволяє їсти солодке.

— Заходити, заходити!

«Япошка», спадкоємець того нахабного припрошувача, кланявся гостям, пихкаючи і моргаючи хитрющими вічками Братика Кролика.

— Осенно страсная узаса! Осенно! О! Страсней харакірі!

— Три гривні? — раптом посміхнувся Він, згадавши. — Один прюс один порусяецца три?

«Япошка» страшенно зрадів:

— Порусяецца! Порусяецца! Заходити даром!

— Ну навіщо даром? Я заплачу…

— Узас-узас! Тада один прюс один — три пиддесят!

— Добре… зараз я знайду дріб’язок…

— А з собакою можна? Чи отут його прив’язати?

— Мозно-мозно! От вам дві гривня здачі!

Ледве відкараскавшись від божевільного білетера, вони ступили в пащу. Там, у привітній напівтемряві, їх чекав прекрасний, смішний, чудесний чорт із прегарними рогами. Там літав добрий ангел-охоронець, шелестячи могутніми крилами. Там на табличці щирився чудовий череп, пробитий чудовою блискавкою. Двоє лякалися до гикавки, реготали до сліз, Він відмахувався від чорта ціпком, Вона утримувала пекінеса, що бажав хапнути ангела за п’яту, атракціон гудів церковним органом, на якому безумець-музикант свінгує хорал Баха в очікуванні хрипатого сурмача з трубою із чистого золота…

Обоє засумували, коли атракціон закінчився.

— Підемо у кафе?

— Підемо!

— Молоді люди, купіть букетик!

Згорблена бабуся простягала їм квіти. Феєрверк гвоздик — бузкових, білих і бордових, загорнених у целофан. Бабуся усміхалася, дивлячись на двох молодих людей, що вийшли з «Ілюзіону „Справжнісіньке пекло“». Вони вийшли в парк, де їх чекав листопад, один із багатьох прекрасних листопадів, що зникають вдалині, у нескінченній алеї життя.