Іван Вишенський - Франко Иван Яковлевич. Страница 4

Бог відкрився нам - от дивно!

Все він відкривався в днину,

у гарячім, теплім краї,

в світлі, в блискавці, в огні.

В реві вихру, в пітьмі ночі,

у ледах, снігах ціпущих

вія не відкривавсь нікому.

Бог - се світло і теплої

Але ж бог - творець усього,

він творець тепла і світла...

Чи творець морозу й леду?

Ні, про се мовчить письмо.

Се тепло - воно за хвилю

в мертвім тілі творить душу,

у душі тій родить віру,

вицвіт віри тої - бог...

Чом не можна би подумать,

що душа, і її віра,

і сам бог - то тільки витвір

тої дрібки теплоти?

Боже, може, гріх так думать?

Але ти ж велів шукати

правди!.. Без твоєї волі

думка не прийде на уи».

Так з думками бився старець,

і молився, і томився,

але давне просвітління

не хотіло вже вернуть.

І він плакав: «Чи на те ж я

тиху келію покинув,

скит відлюдний, щоб аж тута

в путах сумніву скінчить?»

«Що за незвичайні гості

в мою яму заблудили?

Що се за посли і відки

вітер ось мені приніс?

Ті платочки сніжно-білі -

чи це сніг? Але ж не тають!..

Дивний запах з них несеться...

Боже мій, вишневий цвіті

Цвіт вишневий - тут - в тих скелях!

Де тут вишні на Афоні?

О, скажіть, таємні гості,

повідайте, відки ви?

Запах ваш такий чудовий,

аж до серця він доходить,

в душу сипле насолоду,

чимось рідним вавіва.

О, скажіть,- ви з України,

із далеких рідних селищ,

що тепер вишневим цвітом

скрізь обсипані стоять?

Чую, чую рідний запах,

і мое старее еерце

грає в грудях? Боже милий,

та невже ж я не забув?

Та невже ж та Україна -

сей квітчастий рай веселий,

се важке, кроваве пекло -

ще для мене не чужа?

Що мені до неї? Важко

їй, небозі, там бороться

з єзуїтами й ляхами,

та не легко ж і мені.

Є своя борба у мене,

та борба, що кождий мусить

сам перевести з собою,

поки іншим помагать.

А чи ж я свої найкращі

думи, і чуття, й змагання

не віддав їй на услугу

в тій великій боротьбі?

Чи ж не був я їй порадник

на непевнім роздорожжі?

Чи не додавав відваги

її втомлений борцям?

Ах, і чи то не ранила

мою душу їх невдяка,

непокірність і зневага,

нетямучість їх тупа?

Чи ж мене не відіпхнуло

їх гордеє недовірство?

Чи я не отряс назавше

пил їх із своїх чобіт?

Так чого ж ви, білі гості,

сиротята веснянії,

тут із вихром заблукали

і свій запах принесли?

Не для мене вже ваш запах!

Не для мене ті далекі

спомини про Україну -

я давно для неї вмері

Вмер! А гом же серце скаче,

чом же кров живіше б'ється,

думка чайкою літає

над садками рідних сел?

Пігі! Пігі! Квіти, трави-

Вишні, молоком облиті...

Верби, мов зелені копи...

Дим зо стріх угору в'єсь...

Соловейко на калині

так лящить, аж серцю любо...

Діти бігають... Дівчата

десь співають у садку...

Геть, о геть, далекі гостії

Ви внесли мені тривогу

в пристань тихого спокою,

вир життя в мою труну».

Вечоріє. Тінь довжезна

від скали лягла на море,

а там ген легенькі хвилі

злотом, пурпуром горять.

Із гнізда скального старець

тихо дивиться на море,

з хвиль тих злото-пурпурових

десь мостить далеко шлях.

Шлях мостить у край далекий,

через гори і долини,

аж на рідную Вкраїну,

а тим шляхом думи шле.

Шле сердечне привітання,

і любов свою, і тугу,

що, здавалося, давно вже

похоронені були.

Аж ось, глянь, тим ясним шляхом

звільна барка надпливав,

бризка золото й пурпура

з-під весел і з-під руля.

Теплий вітерець вечірній

роздував білий парус,

і пливе, мов лебідь, барка

до Афонської гори.

Чи то братчики вертають,

що ходили в край далекий

на монастирі просити?

Чи то прості гендлярі?

Чи побожні пілігрими,

паломники правовірні,

прибувають на поклони?

Чи то Прота се посли?

Старець прослідив очима

барку, поки за скалою

не сховалась аж у пристань,

як сховалась - він зітхнув.

Знать, привиділись старому

в барці кунтуші козацькі

і шапки червоноверхі -

ні, се, певно, привид був!..

Знову ніч, і знову ранок,

і поклони, і молитва,

і в старій душі тривога,

сумніви і неспокій.

Аж нараз почувся стукіт -

на горі хтось, по закону,

каменем о скали стукав,

старець стуком відповів.

І спускавться на шнурі

кіш з поживою для нього,

а на дні коша білів

запечатане письмо.

Затряслись у старця руки:

на письмі слова знайомі,

український той скоропис

і знайомая печать.

«Старцю чесному Івану,

що в Афонській самотині

шлях важкий, тісний верстає,

шлях, показаний Христом,

православні з України,

зібрані у місті Луцьку

ііа братерськую пораду,

шлють благанкя і привіт.

Богу дякуєм святому,

він про нас не забуває

і важкії нам спокуси

шле для нашого добра.

Що важкі його удари

нас кують, мов те залізо,

з жужелиці, очищають

і гартують, наче сталь.

Богу дякуєм святому

й молитвам тих богомольців,

що тягар хреста на плечі

за братів своїх беруть.

Ласкою його святою

й молитвами богомольців

стоїмо ще твердо в вірі

і не тратимо надій.

Б'ють на нас і явно, й тайно

вороги непримиримі,