Не вурдалаки - Талан Светлана. Страница 11

Так було майже щодня. Одного серпневого дня ми повернулися з обідньої перерви, а Петрусь почав над нами кепкувати:

– Сміливі на Ласці кататися! Вона добра, лагідна, на ній і дитина зможе. А на Зоні боїтеся?

Не знаю, хто таку кличку дав чорній кобилі, але вона їй пасувала. Кобила була молода, норовиста і не кожного підпускала до себе.

– Якщо такий сміливий, то сам на ній їзди, – відказала я Петрусеві.

– А я й їжджу! А ось ви – боягузки!

– Це ми боягузки? – Маняша стала перед ним, зухвало поставила руки в боки. – Ми такі ж, як і ви. У нас рівність! Чи ти не знав?

– Якщо рівність, то сідай верхи!

– А й сяду! – Маняша гордо скинула голову.

– Не слухай дурня, – тихо кажу подрузі. – Ти ж знаєш, що кобила не до кінця об’їжджена.

– Я йому доведу, що дівчата нічим не гірше за хлопців! – голосно сказала Маняша.

Не встигла я й оком моргнути, як Маняша хвацько скочила верхи. І в той же час Петрусь цьвохнув кобилі по стегнам лозиною. Зона заіржала, стала дибки, брикнула задом, й за мить Маняша перелетіла через неї та впала попереду кобили.

– Навіжений! – заволала я з Валею в один голос.

Підбігли ми до подруги.

– Як ти? – питаємося.

– Нічого, – кривлячись від болю, відповіла Маняша. – Кіпчиком дуже вдарилася.

– Ну що? Накаталася? – регоче Петрусь.

– Ось я тобі… – Маняша показала кулака Петрусеві.

– Що ти? Пожалієшся мамі?

– І пожаліюся! – відказала Маняша, підводячись.

Можливо, вони ще б довго сварилися, але раптом задзвонили у селі дзвони. Всі кинули роботу, повернулися в бік села. Там вгорі стояв стовп чорного диму.

– Пожежа! Хтось горить!

Люди кинули роботу, побігли в село. І ми втрьох побігли. Дзвони завжди сповіщали про пожежу. Коли прибігли на вулицю, де горіла хата, там було повно людей, які носили з колодязя воду у відрах.

– Наша, наша хата! – скрикнула Маняша.

Дійсно, горіло їхнє житло. Як навіжена, забігала Маняша навколо. Вона помітила своїх двох молодших братиків, але матері ніде не було.

– Де мама? – питалася вона людей, але ніхто жінку не бачив, хоча вона повинна була бути вдома, бо лише вчора повернулася з лікарні, де лікувала хворе серце. Коли пожежу загасили, на згарищі знайшли обгорілий труп. Скоріше за все, жінці стало зле, коли вона поралася біля печі. Вона так і померла з кочергою в руках. Маняша спочатку плакала, потім завмерла, ніби закам’яніла.

– Я вже ніколи не пожаліюся мамі, – тихо сказала вона, витираючи очі хусткою.

Після поховання вдови виникло питання, куди подіти дітей? Житла не стало, родичів у них не було. Сусідка згадала, що у неї залишилася адреса двоюрідної сестри батька дітей. Колись, ще до війни, вона приїздила до села в гості з чоловіком, який був військовим. Мати Маняші була неграмотною, то «генеральша» (як її одразу охрестили в селі) про всяк випадок залишила адресу сусідці. Жінка одразу ж відбила на пошті телеграму у Москву, а наступного дня отримала відповідь: «Скоро приїду». І справді, за кілька днів приїхала «генеральша». Ледь не все село бігало, щоб подивитися на її шовкову сукню в червоні квіточки, яка була стягнена на талії червоним лаковим блискучим паском. А взута вона була в лакові червоні туфлі на підборах з чорною пряжкою. Жінка мала пихатий вигляд, а її фарбовані кучері весь час спадали на лоба та прикривали нафарбовані вії. Мені ж запам’ятався запах її парфумів. Від жінки незнайомо та приємно пахло.

Я була поруч з Маняшою, коли жінка кинула зверхній погляд на мою подругу.

– Я прийняла рішення, – сказала вона, а бідна Маняша від напруження боляче стисла мені руку. – Я заберу тебе в свою родину.

– Дякувати Богові! – вирвалося у сусідки дівчини.

– Будеш глядіти моїх дітей, – продовжила «генеральша». – У мене двоє хлопчиків, а доглядальниці потрібно платити гроші. Ти будеш жити у нас, ми будемо тебе годувати та вдягати. Ти згодна?

– А братики? – тремтячим голосом запитала Маняша.

– Я не сонце, щоб усіх відігріти, – сказала жінка. – Вони вже не такі й маленькі, щоб не вижити в дитбудинку.

Маняша невтішно розплакалася, а за нею тужливо затягли братики. Але що вдієш? Наступного дня дівчина була бліда як крейда, очі червоні від плачу, в очах – страх перед невідомим майбутнім. Щоб не травмувати молодших братиків, які спали у сусідки, Маняша поцілувала їх і тихенько вийшла з хати. Я пішла проводжати подругу до автобусної зупинки. Ми йшли мовчки. Попереду «генеральша», за нею – Маняша з приреченим виразом обличчя, поруч з нею йшла я, а вже за нами потяглися сусіди дівчини. Коли підійшов автобус, Маняша не витримала. Вона припала мені до плеча, й ми обоє розплакалися.

– Не плач, – сказала я. – Не можна дорогу поливати слізьми.

– Мені страшно, – прошепотіла подруга. І стільки в її словах було болю та відчаю, що у мене запекло в грудях.

– Все буде добре, – сказала я. – Ти будеш мені писати, а коли станемо дорослими, ми обов’язково зустрінемося. Добре?

– Згода, – відказала Маняша та посміхнулася крізь сльози. – А ти не будеш сміятися над моїми помилками, бо я лише кілька років провчилася в школі?

– Ти що, моя дурненька?! Я буду рада звістці від тебе. Я ніколи, чуєш, ніколи тебе не забуду. І оте яблуко, яким ти мене пригостила, буду пам’ятати все своє життя! – заприсягнулася я Маняші.

– Пора! – дала команду «генеральша», коли автобус зупинився поруч нас, обдавши курявою.

Сусідки мовчки подивилися на жінку.

– І не дивіться на мене так, – сказала «генеральша». – З голоду Маняша не помре – це я вам обіцяю. Жінка взяла валізу, пропустила поперед себе дівчину, а потім повернулася і вже з салону автобуса сказала: – І не «генеральша» я, а «майорша». Це так, до вашого відома.

Жінки на те нічого не відказали. Братиків Маняші забрали до інтернату, а від Маняші я не отримала жодного листа, так і не дізнавшись про її подальшу долю. Проте своє слово я стримала. Я все життя пам’ятаю і її замурзане личко, і нашу дружбу, і оте незвичайно смачне яблуко…

Того ж літа батько добудував нову хату, і ми справили входини. У порівнянні з нашою старою похиленою хатинкою, вона здавалася такою великою, просторою та світлою. Новенькі мостини приємно скрипіли під ногами, ніби наспівуючи пісню. Всюди пахло фарбою та свіжою деревиною. Не встигли ми навтішатися новим помешканням, як материна сестра заявила:

– Я поїду від вас.

– Коли? Чому? І куди ти поїдеш? – У мами посипалися питання.

– До Горпини, що живе на кінці села, приїхала її донька з Донбасу.

– Це та, яка перед війною вийшла заміж за шахтаря та виїхала з села?

– Саме так. Я розмовляла з цією жінкою, і вона мені розповіла, що живе у невеличкому шахтарському містечку. Гарно там! І квартири з усіма вигодами дають.

– І хто тобі її там дасть? – у розмову втрутився батько. – Чекає на тебе квартира з водою та вбиральнею! Жили в тісноті та бідноті, а тепер і хата є, і не голодуємо. Чого тобі тут не вистачає?

– Хочу іншого життя для своєї доньки. Звичайно, я вам усім вдячна за те, що сприймали мене з донькою як найрідніших людей, але зараз інші часи. Я не хочу, щоб моя дитина на все життя залишилася працювати в колгоспі та жити в селі.

– І ти бач яка! – хмикнув батько. – Міською захотілося бути! Руки бруднити набридло! Чи гній почав більше тхнути?

– Зовсім не так. Доведеться бруднити не лише руки, а й усе тіло, – сказала жінка, – бо я буду працювати шахтаркою.

– Шахтаркою?! – вирвалося в мене. – Але це неможливо! У нашій соціалістичній країні давно заборонена праця жінок на шахтах!

– Це вас так вчать у школі, – сказала вона, – але зараз не вистачає чоловічих рук, а шахти повинні працювати, тому й мої, жіночі руки, знадобляться.

– Це неможливо! – я палко заперечила.

– Там працюють жінки-шахтарки – так мені сказали. І їм надають житло. Тож я збираю речі та від’їжджаю.

– Коли? – запитала мама.

– Завтра.

– Як? Так швидко? А як же Наталія?

– Я поїду з донькою.