Не вурдалаки - Талан Светлана. Страница 25

– Трапляється, – знизала плечима Ніна. Вона, ніби нічого не трапилося, дістала булочку і почала нею смакувати у нас на очах.

– Я так розумію, це – початок війни? – пошепки запитала мене Валя перед тим, як ми лягали спати.

– Ні, – відповіла я. – Звичайна побутова сварка. Таке трапляється.

…травня 1957 р

І треба ж такому трапитися! Такі теплі дні, а Валя підхопила пневмонію. Тепер вона лежить у лікарні. Кожного дня після занять я біжу її навідати. До палати не пускають, тож доводиться спілкуватися через відчинену кватирку. Ніколи не думала, що мені так бракуватиме подруги. Коли вона поруч, то не помічаєш, здається, так і повинно бути. І лише тепер я задумалася над тим, що по закінченні навчання нам доведеться розлучитися. Як я буду без неї? Звичайно, з’являться інші подруги, будуть нові знайомства. Але такої дружби, перевіреної роками, вже не буде. І чому ми починаємо по-справжньому цінити людину в той час, коли її немає поруч?..

З вечора я випила дві чашки чаю, а посеред ночі захотіла до туалету. Вбиральня знаходилася надворі. Щоб дійти до неї, потрібно було пройти повз дровник, потім по доріжці до кінця саду. Освітлення надворі не було, тому я сама ходити туди боялася. При потребі можна було розбудити Валю в будь-який час, і вона мовчки, навіть якщо дуже хотіла спати, вдягалася та вела мене до туалету. Але зараз Валя у лікарні. Я прислухалася: Ніна сопіла, тож міцно спала. Я спробувала приглушити свою несвоєчасну природну потребу та заснути. Не виходить.

– Ніно, – покликала я її, легенько торкаючи рукою плеча. – Ніно, прокинься! Ти мене чуєш?

Спить, хоч з гармати стріляй! Я її штовхаю в бік, і нарешті вона прокидається.

– Що трапилося? – невдоволено запитує Ніна та жмурить очі від світла.

– Пішли зі мною до вбиральні, прошу тебе.

– Йди сама. Не маленька ж! – відказує вона та відвертається обличчям до стінки.

– Ти ж знаєш, що я боюся поночі ходити. Ну будь ласка!

– Не придурюйся. Глуха ніч, ніде нікого немає.

– Лише один раз, – прошу я її.

– Нікуди я не піду! Відчепися від мене! – сказала вона з неприхованим роздратуванням і натягла на голову ковдру.

Я в розпачі! Вляглася на ліжко, сподіваючись заснути, але марно. Будити ще раз Ніну – пуста справа. І я крутилася до ранку в ліжку, вирішивши, що скоріше впісяюся, але просити її більше не буду.

…липня 1957 р

Як гарно вдома! Тут і тато, і мама, за якою я найбільше сумувала, і сестра Софійка, яка приїхала на канікули, бо навчається в технікумі. Шкода, що Сашка нема вдома, він зараз служить у лавах армії. Я хочу щось зробити, щоб допомогти мамі, але не можу ні на чому зосередитися. То біжу полоти на город, то до річки чистити каструлі, то прати на кладці біля річки. Хапаюся одразу за все і розумію, що треба зупинитися хоча б на день, бо моя душа вщент заповнена емоціями. Тут усе таке рідне, близьке та дороге до щему в душі. Манить до себе тінявий садок, в якому нема порожнього клаптика землі, бо всюди квіти, квіти, квіти. І саме життя здається мені суцільною запашною квіткою…

…липня 1957 р

Мама вдягла чорну хустину та сказала, що збирається йти на похорони.

– А хто помер? – поцікавилася я у неї.

– Горпина.

– Це та, що на кінці села жила?

– Саме вона. Хочу і Горпину провести, і зустрітися з її донькою, аби хоча б щось дізнатися про сестру. Поїхала на ті шахти – і як у воду канула. До цього часу від неї не було ніякої звісточки. А душа ж болить, бо рідна кров. Не знаю навіть, чи жива вона, чи… – мама зітхнула.

– І про Наталію запитай, – попрохала я. – Дізнайся, як вона там.

Повернувшись додому, мама поставила на лавку валізу.

– Ось, розбирайте гостинці! – сказала вона повеселілим голосом.

– Що це? Від кого? – запитала я.

– Сестричка передає всім вітання та ось це, – посміхнулася мама, кивнувши в бік валізи.

– І як вона там? – запитав тато. – Поїхала і забула нас.

– Не ображайся на неї та не тримай зла, – мовила мама. – Нелегко їй там, у шахті. Працює шахтаркою під землею нарівні з чоловіками. А щодо того, що не пише… Ти ж знаєш, що вона неграмотна, а Наталія навчається, а може, вже й вивчилася на медсестру.

– Донька покійної Горпини, хай земля їй буде пухом, живе там і не знає?

– Дивний ти. Це у селі все про всіх відомо, а там місто, людей багато, то кожен живе ніби окремо від інших. У доньки Горпини у шахті травмувався її чоловік, тож вона його доглядає, можна сказати, з того світу витягає. Коли їй по гостях ходити? Ось отримала телеграму, що мати померла, то зателефонувала моїй сестрі, а та поспіхом зібрала для нас гостинці.

– Чи отримала вона окрему квартиру, як хотілося, чи й досі по найманих ходить?

– Отримала! Квартира у неї гарна, і зарплатня непогана, але у шахтаря така доля: сьогодні йде на зміну і не знає, чи повернеться додому, чи побачить сонце…

– Ну що ви завели про сумне? – перебила я маму. – Давайте вже розбирати подарунки!

Мені та Софійці дісталися батистові відрізи на плаття. Мамі ми віддали штапельну тканину, теплі шкарпетки для Сашка мама сховала в шафу, а тато одразу ж вбрався у нового картуза. А ще у валізі була в’язка дрібних бубличків. Я бачила такі в магазині, коли ходила з Валею купувати цукор та хліб. Вони так приємно пахли та манили підсмаженою золотистою скоринкою, що мені доводилося відводити погляд, щоб не текла слинка. А тут цілісінька в’язка! На всіх вистачить. У газету були загорнуті цукерки, а під ними на дні валізи було кілька банок тушонки.

– І навіщо вона так витратилася? – мовила мама. – Краще б щось своїй доньці купила.

– Виходить, що мала змогу все це придбати, – сказав тато, поправляючи картуза.

– Піду завтра до церкви, – сказала мама. – Свічку за її здоров’я поставлю. Хай береже її Всевишній у тих підземеллях.

– То буде завтра, – сказав тато. – А сьогодні відкриємо банку тушонки, і буде у нас справжнє свято. Чи не так, дівчатка?

– Так! – сказала я з Софійкою в один голос.

– То чому стоїмо? Нумо марш молоду картопельку варити!

…липня 1957 р

Я з Валею поїхала до райцентру. Метою моєї поїздки було вітання з днем народження колишньої господарки Лідії Максимівни. Валя теж захотіла її навідати, але не тому так світилося її обличчя, променіли очі, а з обличчя не спадав замріяний вираз. Чи не щодня вона їздила до міста на побачення з Васею. Про час зустрічі та її місце вони домовлялися заздалегідь. По тому Валя бігла за село на залізничну станцію і їхала до міста. Додому вона поверталася останнім рейсом і була вдома близько десятої години вечора. Тому з нею ми бачилися нечасто, а тут випала нагода побути разом.

– Не поїду ж я до Лідії Максимівни з порожніми руками, – сказала подруга, коли увечері я повідомила їй про свої наміри. – Треба щось вигадати.

Валя не була б собою, якби не знайшла вихід. Вранці вона зайшла до мене з повною валізою та букетом жоржин.

– Знайшла подарунок! – з посмішкою сказала вона.

– І що ти туди наклала? – запитала я, кинувши побічний погляд на валізу, схожу на корову, яка чекає на теля.

– Те, що ніколи в господарстві не завадить, – мовила вона і хитро прижмурила очі, точнісінько так, як у дитинстві. – Там і картопелька, і огірочки малосольні, і свіженькі помідорчики! А ще мама зібрала десяток яєчок, а до них – шматочок сала. А жоржини я здогадалася зрізати сьогодні вранці. Вийшла в садок, а вони самі кажуть: «Про нас не забула?»

– Ти молодчина! Я б ніколи не здогадалася подарувати городину.

– А чому б і ні?! Все це їй потрібно купувати на базарі, а у нас усе своє.

Лідію Максимівну ми застали вдома. Вона була вже на пенсії, але все ще працювала. На щастя, цього дня вона взяла вихідний. Вона одразу ж нас пізнала.

– А я боялася, що ви нас вже забули, – зізналася я.