Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора. Страница 40

— Коли вони з Метью ходили до школи в Турі, той знаменитий Григорій був іще дванадцятирічним хлопчиком. Метью був набагато старшим за вчителя, не кажучи вже про учнів, і на перервах дозволяв хлопцям їздити на ньому, як на коні. — Філіп знову проглянув сторінки. — А де ж розділ про велетня? Це моє улюблене місце в книзі.

Увійшов Ален, несучи на таці дві срібні чаші, і поставив їх на стіл біля каміна.

— Merci, Alain, — сказала я, кивнувши на тацю. — Напевне, ви обидва зголодніли. Оце прислав вам Шеф — підкріпитися. А чому не розповідаєте мені, як провели ранок?

— Я не хочу… — почав було Метью, але я з його батьком обурено запротестували. Філіп, злегка схиливши голову, чемно уступив мені право говорити першою.

— Не хочеш, а треба, — сказала я. — Це кров куріпки, яка піде тобі на користь. Якщо ти збираєшся поститися впродовж наступних чотирьох тижнів, то маєш наїдатися, поки є можливість. — Я подякувала Алену, який вклонився, зиркнув крадькома на свого господаря і похапцем вийшов. — А вам, Філіпе, — кров оленя. Її націдили тільки сьогодні вранці.

— А що ти знаєш про кров куріпок та піст? — спитав Метью, легенько смикнувши мене за кучеряве пасмо, що вибилося із зачіски. Я поглянула йому в сіро-зелені очі.

— Більше, ніж знала учора, — відповіла я. І, вивільнивши пасмо, подала йому його чашу.

— Я поїм деінде, — втрутився у розмову Філіп. — І залишаю вас із вашою суперечкою.

— Тут суперечки немає. Метью має бути здоровим. А куди це ви їздили на прогулянку? — Я взяла чашу з оленячою кров’ю і подала її Філіпу.

Той поглянув спочатку на синове обличчя, а потім перевів очі на мене. І сліпуче посміхнувся, але я безпомилково помітила, що він вивчає мене поглядом. Узявши подану йому чашу, Філіп підняв її, немов збираючись виголосити тост.

— Дякую, Діано, — сказав він голосом, сповненим дружнього почуття.

Але ці дивовижні й химерні очі, що не пропускали найдрібнішої деталі, увесь час стежили за мною, поки Метью розповідав про те, чим вони займалися вранці. Відчуття весняної відлиги підказало мені — то Філіп перевів свою увагу на сина. Я не могла встояти проти спокуси крадькома глянути на нього — чи можна буде здогадатися, про що він думає? Наші погляди зустрілися й зіштовхнулися. Попередження було чітким і недвозначним: Філіп де Клермон щось замислив.

— А як тобі кухня? — поцікавився Метью, переводячи розмову в мій бік.

— Чудова, — відповіла я, виклично втупившись у хитрі очі Філіпа. — Просто прекрасна.

10

Може, Філіп і був дивовижним, але він був також незбагненним і своєю поведінкою міг кого завгодно довести до сказу. Утім, Метью попереджав мене про це.

Наступного ранку ми сиділи з Метью в залі, як раптом біля нас зненацька вималювався мій свекор — немов з повітря матеріалізувався. Недивно, що люди вважають вампірів здатними трансформуватися в кажанів. Я підняла шматок підсмаженого хліба, вмоченого в золотистий жовток рідко звареного яйця.

— Доброго ранку, Філіпе.

— Доброго ранку, Діано, — кивнув мені Філіп. — Ходімо, Метью. Мусиш підхарчитися. Оскільки ти не хочеш робити цього перед своєю дружиною, то ми поїдемо з тобою на полювання.

Метью завагався, збентежено поглянув на мене, а потім відвернувся.

— Може, завтра?

Філіп стиха вилаявся і похитав головою.

— Мусиш зайнятися власними потребами, Маттеусе. Зголоднілий і виснажений маньясанг — не найкращий попутник для будь-кого, а тим більше для теплокровної відьми.

До зали увійшли двоє чоловіків, збиваючи сніг зі своїх чобіт. Крізь різьблену дерев’яну ширму проникло холодне зимове повітря. Метью тоскно поглянув на двері. Полювання на оленя по замерзлому й засніженому ландшафту не лише б забезпечило харчем його тіло, а й прочистило б розум. І якщо судити з учорашнього дня, сьогодні він повернеться у ще ліпшому настрої.

— Ти за мене не турбуйся, я й так маю багато роботи, — запевнила я, беручи його за руку й підбадьорливо стискаючи.

Після сніданку ми з Шефом обміркували меню на суботній бенкет, після якого мав розпочатися передріздвяний піст. Потім я обговорила свої потреби в одежі з сільською кравчинею та швачкою. Зважаючи на мою недосконалу французьку, я побоювалася, що замовила собі щось на кшталт циркового тенту. Під обід мені вже страшенно хотілося подихати свіжим повітрям, і я вмовила Алена показати мені майстерні у дворі замку. Вони забезпечували мешканців шато всім необхідним — від свічок до питної води.

Я намагалася запам’ятати у кузні кожну деталь, знаючи, що це знання може мені знадобитися в реальному житті як історику, коли я повернуся до свого сьогодення.

За винятком години, проведеної в кузні, мій день був типовим для тогочасної дворянки. Відчуваючи, що досягла значного прогресу у вростанні в моє суспільне оточення, я провела кілька приємних годин, читаючи та вправляючись у каліграфії. Зачувши, як музики «розігріваються» перед останнім святом, після якого мав настати довгий місячний піст, я попрохала їх дати мені урок із танців. А трохи згодом пішла шукати пригод у коморі й уже невдовзі із величезним задоволенням займалася пароваркою, мідним дистилятором та маленьким барильцем старого вина. Двоє позичених на кухні хлопців підтримували вогонь, дмухаючи на червоні вуглини шкіряними міхами, які тяжко зітхали кожного разу, коли Томa з Етьєном натискали на них.

Перебування в минулому надало мені прекрасну можливість перевірити на практиці те, що я знала лише в теорії. Понишпоривши у причандаллі Марти, я зупинилася на плані, який полягав у виготовлені винного спирту — основної субстанції, використовуваної в алхімічних процедурах. Однак невдовзі я вже чортихалася.

— Воно ніколи не конденсуватиметься як слід, — роздратовано зауважила я, дивлячись, як із дистилятора тікає пара. Хлопчики з кухні співчутливо прицмокували язиками, а я тим часом проглядала один фоліант, котрий видобула з бібліотеки де Клермонів. Там на полицях було багацько всіляких цікавих книжок. І одна з них просто не могла не містити описання способу позбутися течі у дистиляторі.

— Мадам! — тихо гукнув Ален, з’являючись на порозі.

— Що? — спитала я, повертаючись до нього і витираючи руки об сплутані складки моїх спідниць.

Ален оглянув кімнату і вжахнувся. Моя темна накидка без рукавів була недбало кинута на спинку сусіднього крісла, важка оксамитова блуза — начеплена на край мідного казанка, а ліф висів під стелею на зручному гакові для великих казанів. Хоча й відносно роздягнена, як за стандартами шістнадцятого сторіччя, я й досі мала на собі корсет, лляну сорочку з високим коміром та довгими рукавами, кілька нижніх спідниць та простору верхню спідницю — на вагу це більше одягу, ніж я зазвичай вдягаю на лекції. Тим не менше, я відчула себе майже голою, але гордовито підняла підборіддя — нехай Ален хоч слово посміє сказати. Йому вистачило розуму відвернутися.

— Шеф не знає, що робити з сьогоднішньою вечерею, — сказав Ален.

Я нахмурилася. Шеф просто не міг не знати, що робити.

— Домочадці вже давно хочуть їсти й пити, але без вас вони не можуть сісти до столу. Якщо в Сеп-Турі перебуває хто-небудь із родини, то ця особа має головувати під час вечері. Така традиція.

З’явилася Катрін із мискою та рушником. Я занурила пальці у теплу ароматизовану лавандою воду.

— І скільки ж ви отак чекали? — спитала я, знімаючи з передпліччя Катрін рушник. Велика зала, повна голодних теплокровних істот та не менш зголоднілих вампірів, це було з мого боку необачно й нерозумно. І моя новонабута впевненість у власній здатності успішно керувати родинним маєтком де Клермонів випарувалася, як роса на сонці.

— Понад годину. Вони чекатимуть, доки з села не прийде звістка, що Роже закривається на ніч. Він — хазяїн корчми. На вулиці холодно, а до сніданку чекати іще багато годин. Сір Філіп навів мене на думку, що… — Ален замовк, кинувши на мене винуватий погляд.

— Vite (Мерщій), — кинула я, показуючи на свою розкидану одіж. — Допоможи мені вдягнутися, Катрін.