Розколоте небо - Талан Светлана. Страница 22

— Чому ти не хочеш зрозуміти, що жити по-старому вже ніхто не буде?

— Це я добре розумію.

— За колгоспами майбутнє нашої держави.

— Хай Бог помагає!

— Ти мені бога туди не тули! — підвищив голос Кузьма Петрович.

— Вибач, — мовив чоловік, — забув, що ти комуніст і у вас Бога немає.

— От тільки не потрібно мене повчати!

— То й ти мені лекцію на атеїстичну тему не читай, — Павло Серафимович сказав це урівноважено. — Для мене Бог є і на небі, і в душі. То що ти хотів сказати?

— Досить дурня клеїти, Павле. Пишись добровільно у комуну.

— І що мене там чекає?

— Нове життя! Праця на благо рідної країни! — пафосно, словами чекіста сказав Кузьма Петрович.

— Робота на своїй же землі, але в колгоспі? — у голосі була легка іронія.

— Так! Бо колгоспи будуть створені, хочеш ти цього чи ні. Ми змусимо усіх до одного записатися.

— Припустімо, я запишусь. І що далі?

— Тебе не залишать без землі. Наділи будуть у кожного, щоб могли вести домашнє господарство. Ми заберемо лише зайву землю.

— Зайву? — посміхнувся чоловік. — А чи буває земля зайвою? — Павло Серафимович прискіпливо подивився на названого брата. Той мужньо витримав важкий погляд.

— Зрозумій, — вже м’якше сказав Кузьма Петрович, — у колгоспі тобі буде краще. Не доведеться гарувати з ранку до пізнього вечора.

— А я вже звик.

— Досить гнути день у день спину, — продовжив чоловік. — Прийдеш на роботу, тебе там безкоштовно нагодують, повернешся додому — вечір вільний! Не потрібно думати, де взяти борону, щоб засіяти поле, не потрібне зерно, бо отримаєш хліб у колгоспі. Що тобі ще потрібно? Живи й тішся!

— Казав пан, кожух дам, та слово його тепле.

— Поле тракторами оратимемо, це ж буде полегшення, — продовжив Кузьма Петрович. — Жатками будемо косити, тоді праця для всіх буде в радість!

Павло Серафимович посміхнувся кутиками вуст. У його очах Кузьма Петрович помітив неприховане презирство.

— Ось твій син, на відміну від тебе, швидко зрозумів переваги суспільного господарства, — нагадав Кузьма Петрович.

— Мій син? — хмикнув чоловік. — Михайло нічого не вміє робити, окрім як грати на гармоніці. Такі, як він, одразу пішли за тобою.

— І ти теж підеш!

— А якщо ні?

— Відберемо силою! — голосно, як на зборах, сказав він. — Ось завтра знову всіх нас викликають на нараду в район, наступного дня — в область. Отримаємо вказівки щодо подальших дій. Припускаю, що вимагатимуть вдаватися до радикальних дій по відношенню до таких, як ти.

— То вас не буде кілька днів? — думаючи про щось своє, запитав Павло Серафимович.

— Так, — підтвердив Кузьма Петрович. — Нас повезуть у новостворені зразкові колгоспи, тож подивимося на власні очі, яке там гарне життя.

— То ви надовго? — повторив питання Чорножуков.

— Скоріш за все, на тиждень, не менше. Тож у тебе є час ще раз добре подумати. Не забувай, що все одно тебе змусять вступити в комуну. Тому прислухайся до моєї слушної поради: зроби все добровільно.

— Я подумаю над твоєю пропозицією, — сказав Павло Серафимович, погладжуючи бороду. — І тобі дещо скажу. Запам’ятай: коня можна привести до водопою, але напитися він повинен сам.

Розділ 19

Варя помітила, що батько останні дні був чимось дуже заклопотаний та навіть неуважний. Вона його таким ще не бачила. Часом Павло Серафимович був занадто збудженим і неприродно веселим. Іноді він сідав на своє улюблене місце за столом і довго сидів непорушно, поринувши у роздуми. На столі холонули в мисці страви, але ні Варя, ні мати не наважувалися перервати його думки.

Одного вечора перед сном Варя побачила, як батько поніс до хати чималенький камінь, який завжди лежав у них у коморі. Коли робив якусь помилку або щось забував, Павло Серафимович завжди діставав камінь та клав його собі у постіль замість подушки. Так і спав, поклавши голову на камінь, а під ноги підкладав подушку. Коли Варя була дитиною, одного разу спитала батька:

— Тату, навіщо ви поклали подушку в ноги, а камінь під голову?

— Коли голова дурна та все забуває, — пояснив він, — доводиться бідним ніженькам вдвічі більше тупати. Тож нехай ноги відпочинуть, а голова помучиться, щоб надалі краще думала і нічого не забувала.

Тоді Варі було незрозуміле дивацтво батька. Вже пізніше вона зрозуміла його філософію. Іноді він спав на камені, коли потрібно було прийняти якесь важливе рішення.

— Так краще думається, — пояснив батько.

— Та які ж думки можуть прийти в голову, коли так муляє? — запитала Варя.

— Правильні думки. Чи прийде на думку щось путнє, якщо м’яка подушка сон насилає?

Було ще одне дивацтво у Павла Серафимовича. Тільки-но сходив із землі сніг, він знімав взуття й ховав його до самих морозів. Так і ходив босий і по ріллі, і по стерні, і по калюжах. І марно було з ним сперечатися — як вирішив, так і зробить.

— Захворієш же, взуйся! — іноді казала мати, хоча знала: до її слів чоловік не дослухається.

— Не захворію, — відказував він. — А якщо хвороба зачепить, то земля вилікує краще за будь-якого лікаря.

І справді, Павло Серафимович ніколи не застуджувався. Проте взуття він іноді діставав, щоб сходити в ньому до церкви. Вийшов звідти — одразу ж роззувся. Односельці часом глузували з такої примхи Павла Серафимовича, називаючи його скнарою. Проте чоловік лише жартував, мовляв, чоботи дорого коштують.

І ось знову сон на камені. Варя розуміла: батько щось замислив, але що саме? Запитала матір, та лише стенула плечима.

— Чи ж я можу знати, що у нього на думці? — сказала мати. — Якщо треба людині зібратися з думками, не потрібно лізти йому в душу.

Павло Серафимович два дні кудись ходив, спілкувався наодинці з Ольгою. Варі вже стало неспокійно від такої втаємниченості. Все розкрилося одного дня, коли Павло Серафимович піднявся рано-ранесенько. Він був у доброму гуморі, жартував, усміхався у вуса та все виглядав у вікно.

— Ми когось чекаємо? — запитала його дружина.

— Так! — потираючи руки від задоволення, відповів він. — Ось і дочекалися!

Жінка побачила, як до двору зайшли Ступак та Жаб’як. Голова сільради тримав у руках дерев’яний польовий циркуль-сажень.

— Що вони хочуть робити? — стривожилася жінка і вибігла надвір услід за чоловіком.

— Усе добре, — заспокоїв він її. — Іди до хати, топи піч.

Варя пішла до батьківського будинку. Вона була здивована не менше за матір. Їм залишалося лише чекати на повернення Павла Серафимовича. Незабаром чоловіки зайшли до хати.

— Надю, налий нам по чарчині, — сказав Павло Серафимович задоволеним голосом. — Надворі тріщить мороз, потрібно людям зігрітися.

Доки мати діставала з комори горілку, Варя поклала на стіл буханець хліба, порізала тоненькими шматочками заморожене сало, виставила миску з квашеною капустою. Чоловіки довго не розсиджувалися. Вони перехилили по чарці, занюхали хлібом та швидко пішли. На Павла Серафимовича дивилися дві пари допитливих очей.

— Ось! Тримай, доню, — батько урочисто простягнув Варі якісь папери.

— Що це? — запитала розгублена дівчина.

— Документи! Папери на твою з Василем землю! — усміхнувся чоловік.

— Не розумію…

— А що тут розуміти?! Законні папери, скріплені печаткою, де зазначено, що ви тепер володієте наділом землі у сім гектарів, — пояснив батько. — Тобто ми з матір’ю дали тобі у придане частину нашої землі. Розділили її, як навчив Данило. Все заміряно, кілочками відмічено, тож навесні зробимо межу між наділами, і все!

— Але… Навіщо? — Варя кліпала очима.

— Прийде Лупіков землю відбирати, а її у мене вже наполовину менше. Тепер зрозуміло?

— А якщо скажуть, що і тої землі багато? — тихо спитала мати.

— Як то багато?! У нас залишилося вісім гектарів. Чи то багато?! Якщо навіть і будуть відбирати, то все ж таки їм дістанеться менше, — пояснив Павло Серафимович.

— Я одного не розумію, — сказала мати, — Як тобі вдалося все провернути?