Розколоте небо - Талан Светлана. Страница 26

Вранці Варя знову почувалася так, ніби по ній возом проїхали. Подоїла корів, які лишилися, і тільки тоді зайшла до стайні. Тут пахло кіньми та вівсянкою. Гнідий кінь одразу ж почав бити копитами біля жолоба.

— Буяне! — Варі на очі накотилися сльози. — Мій друже!

Кінь обережно, самими губами прийняв ласощі від дівчини. Варя обняла його за голову, попестила довгу теплу гриву. Буян задоволено тихо заржав.

— Слава Богу, ти залишився, — тихо промовила Варя, пропускаючи пасма гриви поміж пальцями. — І все у нас буде добре. Чи не так, Буяне?

Настрій покращився, і Варя швиденько побігла до бабусі. Потрібно натопити піч, бо за ніч охолола, погодувати стареньку, напоїти теплим молоком. Потім можна буде збігати до Уляниди.

Варя прямувала вулицею, приховавши за пазухою шматок сала та пару налисників із сиром для подруги. Навколо завмерлі дерева тихо сіяли сріблястим інеєм. Він розсипався на дрібні іскри, які світилися сріблом у променях сонця. А під ногами сніг так весело рип-рип, рип-рип. До Уляниди на кінець села можна було дістатися двома шляхами. Якщо піти однією вулицею — можна зустріти Ганнусю, іншою — Андрія. Варя на мить завагалася. Їй дуже хотілося хоч одним оком поглянути на Андрія, але це знову був би пекельний душевний біль. До того ж вона вже кілька разів помічала його постать біля верби дядька Кості. Хай вже попадеться їй на очі Ганнуся, ніж знову доторкнутися незагоєних ран. Колишньої подруги вона не зустріла. На подвір’ї дядько Іван рубав дрова. Він помітив Варю, але вдав, що не бачить її. Дівчина хотіла привітатися, але чоловік так завзято почав цюкати сокирою, що Варі довелося пришвидшити ходу і мовчки пройти повз.

Улянида якраз топила піч, коли двері відчинилися і на порозі з’явилася усміхнена Варя.

— Вітаю! — сказала дівчина з порога. Варя не чекала запрошення пройти, бо знала: марно. Вона скинула кожушка, на плечі накинула хустку. — Це тобі, Улянидко! — поклала на стіл дарунки.

Улянида витерла фартухом руки, сіла поруч із Варею. Було дивно бачити на її обличчі слабку подобу усмішки — Улянида завжди була насуплена.

— Чого прийшла? — спитала вона Варю.

— Ти ж усе знаєш, то вгадай!

— Дівчинка-квітка! — Улянида розтягла широкий рот в усмішці.

— Яка там я дівчинка! — розсміялася Варя.

— Не ти, а у тебе.

— Що у мене?.. У мене… буде дівчинка? — Варя подивилася на Уляниду широко відкритими очима.

— Дівчинка-квітка! — повторила жінка.

— Як ти?.. — здивовано спитала Варя. — Як ти все знаєш?

— Дивлюся у душу, — відповіла Улянида.

— У чию?

— У свою душу. Питаюся у неї, вона відповідає.

— Чому ж моя мовчить? Вона може відчувати лише біль. Якби ж ти знала, Улянидко, як вона у мене болить! Коли побачу Андрія, то здається, не витримає душа, розірветься на шматки.

— Витримає. Вона у тебе чиста і сильна.

— Але ж так болить!

— Біль мине.

— Коли? — Варя з надією заглянула жінці в очі.

— Колись.

— От завжди ти так! Я тебе питаю, а ти не хочеш відповідати!

— Я тобі сказала: біль мине. Твоя душа не буде боліти за Андрієм.

— Справді?! Але чому?!

— Звідки я знаю? — стенула плечима Улянида.

Варя помовчала, намагаючись зрозуміти зміст почутого.

— А у тебе був чоловік? — пошепки спитала Варя. — Ти ж розумієш, про що я?

— Не твоє діло.

— Ну добре! Не сердься на мене! — Варя обняла жінку, поклала їй голову на плече. — Краще зізнайся: ти знаєш, що з тобою буде? Колись.

— Не все.

— Коханий у тебе буде?

— Так. Кохання чуже.

— Не розумію. Хіба буває любов чужою?

— Так.

— А діти у тебе будуть?

— Хлопчик.

— Справді?! Ой як добре! Тоді я буду хрещеною матір’ю. Візьмеш мене?

— Скоро не буде кому хрестити дітей.

— Чому?

— А я звідки знаю? І своя плоть буде найсмачнішою, — монотонно проказала Улянида і почала розхитуватися вперед-назад.

— Та ну тебе! — Варя жартома ляснула її по спині. Жінка завмерла. — Знову починаєш плести казна-що! Ти вже вдруге торочиш мені про плоть. Якась дурня і все!

Варя ще трохи посиділа з Улянидою, погомоніла й пішла додому. Біля верби вона знову побачила Андрія. Це вже занадто! Його може помітити Василь, і тоді сварки та докорів не уникнути. Варя рішуче підійшла до юнака. Андрій дуже змінився. Змарнів, посірів, в очах застиг смуток.

— Варю! — видихнув він.

— Навіщо ти це робиш? — запитала замість вітання. — Навіщо сюди приходиш?

— Я ходжу до дядька Кості.

— Чому?

— Бо потоваришував із ним.

— Ага! Він ні з ким не спілкується, живе відлюдьком, а тебе одного запрошує.

— Так.

— Андрію, скажи правду, — Варя зібрала всі свої сили, подивилася йому в очі. В голові одразу зашуміло, світ навколо захитався. Прекрасні, зволожені чорні очі! Такі рідні, близькі — й такі далекі!

— Варю, я не можу жити без тебе! Світ мені не милий! Давай кинемо геть усе, втечемо світ за очі! Ми будемо разом, не пропадемо.

— Пізно, Андрію, — мовила тихо. — Тепер у кожного з нас своє життя.

— А як же наше кохання?! Наші мрії?!

— Мрії не можна вбити, — тихо сказала Варя. — Прошу тебе, не ходи більше сюди.

— Не можу! Приходжу, як не свій, щоб подивитися на тебе хоча б здалеку.

— Від того тобі легше?

— Так!

— Не смій більше стояти під вербою, — повторила Варя.

— Стояв і буду стояти! І ніхто мені не заборонить! — сказав Андрій. Він різко повернувся й пішов геть. Варя довго проводжала його поглядом. З очей побігли дві солоні цівки.

«Ніхто й ніколи вже не скаже, що мої губи пахнуть примороженими яблуками», — мимоволі майнула думка.

Варя пішла додому з болем у серці. І коли та душа перестане боліти? Улянида сказала «колись». І коли те «колись» настане?

Розділ 23

За вікном уже пливли надвечірні сутінки, коли Павло Серафимович із зятем повернувся з міста. Варя кинулася назустріч батьку, але її зупинив погляд Павла Серафимовича. Очі спустошені, запалі, у них застиг смуток. Батько стомлено сів на лаву, дістав із пазухи гроші, поклав на стіл.

— Ось і все, — сумно промовив він. — Був господарем, мав усе. Гадалося, що так буде і далі. Не судилося. Продав худобинку за безцінь, залишився ні з чим.

— Господи! Та що ти таке кажеш?! — сплеснула в долоні мати. — Хіба ми залишилися голі й босі?! Є ще господарство, якось проживемо.

— Якось… Мені хотілося жити добре, у статку.

— То так і буде! Ти ж не подарував комусь худобу, а продав, тож маємо гроші, — дружина продовжувала заспокоювати чоловіка, не забуваючи подавати вечерю.

— Продав. Майже за безцінь.

— Скільки вторгував?

— Гадав, що за коней візьму хоча б по сто рублів, а ледь за вісімдесят продав, — зітхнув Павло Серафимович.

— І то непогано.

— І того б не дали, якби не гладкі корови, сильні та доглянуті коні. Скотини на базарі сила-силенна, стоять у довжелезних рядах, ревуть, ржуть, аж серце крається. Дивне якесь відчуття: збирався продати, а сподівався, що не куплять. Повертаюся додому, а наче бачу сумні очі коней та корів. Віриш, такий тягар на душі, що й гроші вперше не радують… — Чоловік подивився на дружину. В очах, маскуючись смутком, причаївся відчай. Вона ніколи таким його не бачила.

— Поїж борщу, — мовила дружина лагідно, спокійно, хоча сама цілий день лила сльози за худобою. — Потрібно жити далі. Руки-ноги є, якось проживемо.

— Якось, — сумно повторив Павло Серафимович. — Якось проживемо, а хотілося добре жити. Виходить, марно старався. Стільки років праці коту під хвіст?

— Ну що ти так розкис? — схвильовано сказала жінка. — Варю, йди-но принеси батькові чарчину, — звернулася вона до доньки, яка так і не зронила ні слова.

— Сама принеси, — попрохав її чоловік. Жінка мовчки вийшла. — Варю, Ластівко, я вперше не привіз тобі подарунка.

— Та що ви, тату?! Я вже не маленька, щоб цукерки чекати, — спробувала перевести на жарт донька, аби хоч трохи розвіяти сум батька. — Розпродалися на базарі і слава Богу! Найкращим подарунком для мене було побачити Буяна у стайні.