Розколоте небо - Талан Светлана. Страница 40

— Сходи, Варю, — відповів батько, — попроси, нехай сюди прийде, а сама йди вже додому.

— А ви, тату?

— Я дочекаюся знахарку і теж піду, — відповів батько.

— Сходи, будь-ласка, — попрохала Ольга, — бо ми свого батька не дочекаємося і до ночі.

Варя загаялася біля хвіртки Уляниди — ніяк не могла зняти на ній гачка. Хотіла вже погукати жінку, але раптом хатні двері прочинилися, звідти вискочив чоловік і побіг кудись городами. Все відбулося так швидко, що Варя не встигла розгледіти чоловіка, але його постать їй здалася дуже вже знайомою.

— Чого стоїш? — визирнула Улянида. — Заходь.

Варя однією рукою ледь упоралася з неслухняним гачком, обережно тримаючи дитину, зайшла до хати, привіталася. Улянида мовчки вказала на стілець.

— У тебе в сінях стільки трав! — зауважила Варя.

— Так.

— І коли ти встигаєш їх збирати?

— Вранці. Вдень. Іноді вночі на кладовищі.

— О Господи! — сказала Варя перелякано. — І не боїшся?

— Боятися треба живих, а не мертвих.

— А що ти так світишся? — усміхнулася Варя. Лише тепер вона помітила веселі іскорки в очах жінки. — Ти ніколи такою не була! Ану зізнавайся!

— Кохання палає, — відповіла, як завжди, коротко.

— Ти закохана?!

— Так.

— І хто ж він?

— Кохання існує лише для двох, — сказала утаємничено Улянида, і Варя вперше помітила її несміливу, але таку щасливу усмішку.

— Це ясно. Тож ти не зізнаєшся, хто твій обранець?

— Третій може нашкодити.

— Завжди ти говориш загадками, — ображено сказала Варя. — Ви ж колись одружитеся?

— Ні!

— Чому?

— Кохання — не тільки радість. Кохання й біль, — відказала, і знову мовчок!

Добре знаючи Уляниду, Варя не стала допитуватися далі, попрохала піти полікувати Василька. Жінка мовчки посунула у комору, а Варя пішла додому. Знала: від Уляниди вже не почує ні слова.

Варя вийшла у садок, сіла на лавку, обпершись спиною на стовбур яблуні. Вона погодувала груддю маля. Дитинка, чмокнувши кілька разів губками, солодко заснула, відчуваючи материнське тепло. Сонце ліниво скочувалося донизу, сповіщаючи про закінчення ще одного дня. За деревами, на узгір’ї, як на долоні, розтягнувся хутір Надгорівка. З десяток хаток примостилися серед дерев в один ряд. Варі подобалося дивитися увечері на хутір. Коли насувалася темінь і у вікнах запалювали світло, хатинки розчинялися, ніби кудись зникали, залишивши по собі світні віконця, які ставали схожими на розсипані намистинки. Зараз ще не настав вечір, тому хатки здалеку скидалися на ластів’ячі гнізда, приліплені на урвищі річки. Поступово стихав сільський гомін. Лише було чути, як хтось сталить сокиру та гавкає у когось собака…

Розділ 41

Повертаючись додому від старшої доньки, Павло Серафимович пішов вузьким провулком. Він здалеку пізнав Михайла, який простував назустріч. Іншого разу син звернув би кудись, як робив це завжди, щоб не зустрітися з батьком, але зараз йому нікуди було дітися. Павло Серафимович порівнявся з сином, ґречно привітався.

— Доброго вечора, Михайле!

— Доброго! — буркнув той у відповідь, але не пройшов далі, зупинився.

— Як ти?

— Добре. А ви? — запитав, не піднімаючи голову.

— Зайшов би, дізнався.

— Нема часу.

— Кажуть люди, на задніх лапках ходиш перед керівництвом?

— Не ваше діло! — огризнувся.

— Ну добре, то твої справи. А як там діточки?

— Теж добре, — похмуро озвався Михайло.

— Ми з матір’ю вже скучили за ними. Мати скільки разів приходила, щоб побачити онуків, приносила гостинці, так твоя дружина не пустила її на поріг.

— Не треба нам від вас нічого! — відрубав Михайло.

Боляче різонули ті слова по самому серцю, але Павло Серафимович мовчки проковтнув образу.

— Вони ж наші онуки, рідна кров, — спокійно зауважив батько. — Родина Чорножукових завжди була дружньою.

— Минули ті часи.

— То ти, як я розумію, зрікся своїх батьків? — чоловік поставив питання руба.

— Навіщо такі гучні слова? Зрікся, не зрікся… Я — комсомолець, будую нове світле соціалістичне життя, а такі, як ви, заважають, тягнуть назад.

— І чим же, Михайле, я тягну назад?

— Тим, що скнієш над своїм багатством! Вчепився у землю руками й ногами і не бачиш, що вже всі попереду, а ти залишився десь позаду.

— Хто попереду?

— Комуністи, комсомольці, колгоспи врешті-решт!

— У вашому колгоспі, який попереду, земля будяками поросла, худоба реве голодна, коні худі, як шкапи, дітей батогами шмагають і нема у вас господаря, нема!

— Усе буде, але не одразу.

— Можливо, — погодився батько.

— Зрозумійте, — сказав Михайло, дивлячись кудись на городи, — краще вже зараз вступити в колгосп і все добровільно віддати.

— Я й так усе віддав, сплативши податки.

— Невже? — спитав Михайло з удаваним здивуванням. — Я ж знаю вас, завжди є великі припаси.

— Були колись.

— Все одно у вас усе відберуть.

— Уже нема чого брати, — сказав батько. — Так що передати матері? Ти навідаєш її?

— Я не прийду, — помітно знітившись, відповів Михайло.

— Погані ми з матір’ю стали, — насмішкувато мовив батько. — Гидуєш нами, куркулями?

— Ти сам дав відповідь на своє питання, — сказав Михайло. Він поправив картуза й швидко пішов.

Ніби варом обдали Павла Серафимовича, аж похололо серце від образи. Потихеньку подався додому. Дійшовши до садиби, звернув убік, пішов до озера. Тягарем лягла на серце розмова з сином. Як про неї розповісти дружині? Чув не раз, як плаче ночами в подушку. Воно й зрозуміло: мати! Народила у муках, вигодувала груддю, випестила, виростила, а він тепер вовком дивиться на неї. Змарніла вона від хвилювань та печалі, шкода її. Навіть уявити не можна, як їй болить за сина. І не розказати про зустріч з ним не можна, і сказати — ще більше роз’ятрити рану.

Павло Серафимович довго сидів на березі озера. Холонули думки. Уже висів місяць у синьому вечірньому небі, заллявши світлом усе навколо, а чоловіча постать залишалася непорушною. Навіть місячний зірчастий вечір не міг витягти чоловіка із тяжких роздумів. Залізна туга все ще тиснула серце. Він узяв камінець, кинув у озеро. Розгорнулося віяло янтарних скалок води. Якби ж то тугу можна було так розсипати по воді, щоб вона розійшлася колами, розвіялася!

Кинувши останній погляд на блискучу поверхню, Павло Серафимович пішов додому. Якимось внутрішнім чуттям він відчув, що наближається щось сіре, невідоме, жахливе. Ще не можна було чітко розгледіти риси того страхіття, але було ясно, що він втратив ще одну дорогу людину.

Розділ 42

Варя помалу відсунулася від чоловіка, прислухалася. Василь міцно спав. Вона тихенько підвелася з постелі, навпочіпки підійшла до дитячого ліжка. Маргаритка спала, поклавши долоньку під щічку. Маленький Сашко поруч сопів, закинувши рученята вгору. Хотілося поцілувати їхні теплі щічки, але діти можуть прокинутися, і тоді все пропало. Варя намацала приготований звечора одяг, швидко вдяглася. Залишилося тільки непомітно вислизнути з хати. Ще одна мить хвилювання — і Варя надворі. Вона забрала лопату та мішок, які заздалегідь приховала за хатою, вийшла на вулицю.

Село ніби вимерло, але Варя знала, що то омана. Під покровом темної ночі, коли хмари поглинули місяць та зорі, багато хто не спить. Доведеться чекати Ольгу на лавочці. Варя обмоталася мішком, прив’язала його до живота запоною, щоб не було помітно. Ще нікуди не йшли, а вже страшно. Мала намір прожити чесно, навіть була певна, що не доведеться брехати рідним, але життя таке непередбачуване.

Нещодавно батько послав матір переночувати у Ольги, бо всі її діти захворіли на застуду і потрібно було дати сестрі відпочити вночі. Мати пішла, щоб побути там ніч та залишитися з дітьми на день, доки Ольга буде на роботі, а Варя щось запідозрила. Вночі, як завжди, вона не спала, віддавшись у полон нездійсненних мрій, коли почула іржання Буяна. Вона вийшла з хати, із-за рогу будинку побачила, що батько забрав коня та племінного бика цінної симентальської породи, повів із двору худобу. На воза він поклав свій новий кожух, прикрив його соломою. Варя здогадалася, що батько поїхав до міста на базар. Повернувся він наступного дня після обіду. Варя помітила, що батько з воза зносив мішки з зерном та носив їх до комори. Звичайно ж, кожуха вже не було, як не було і бика.