Розколоте небо - Талан Светлана. Страница 56

— Хто такі? — глипнув на нього Биков.

— Самотні старі.

— Ось бачите! Вони віджили свій вік і тихо пішли від нас. А ще хто?

— Знайшли при дорозі незнайомого чоловіка, — продовжив Максим Гнатович, — скоріш за все, то був жебрак.

— Не хотів працювати в колгоспі, легше піти з простягнутою рукою, — пояснив Биков. — Напевно, замерз. Далі.

— Померла самотня жінка Іваницька Надія. Їй було п’ятдесят років. Знайшли її у своїй хаті, була вся пухла.

— Теж померла від старості. Що вдієш? Ще хтось?

— У вдови Одарки Сиротенко померла дитина трьох років.

— Семен Семенович, — звернувся вже до голови колгоспу Щербак, — поясни, чому у неї померла дитина.

— Звідки я знаю?! — обурено сказав він й одразу почервонів до самої маківки.

— Тоді поясню я, — голосно сказав Щербак. — Нещодавно ти саморуч забрав у вдови годувальницю — її корову. Дитина опухла з голоду і померла, а корова вдови чомусь опинилася на твоєму подвір’ї.

— Доповідай, — звернувся до голови колгоспу Биков, — як таке трапилося.

— Вона винна державі й відмовилася платити, бо сказала, що нічим. У неї в рахунок сплати податків була вилучена корова. Я отримав її в рахунок своїх відсотків за вилучене збіжжя, — пояснив Ступак.

— Сідай! Усе зрозуміло. Ти вчинив так, як веліла твоя громадська совість.

— А як щодо померлої від голоду дитини? — не вгамовувався Щербак.

— Від якого голоду?! — закричав Биков. — Нема ніякого голоду! Я не хочу навіть чути це слово! Запишіть собі на лобі і навчіть комсомольців: голоду немає! За одне таке слово можна потрапити за ґрати! Усе це куркульські вигадки! Недобиті куркулі вигадують жахливі історії про голод у країні. Вони роблять все для того, щоб підірвати довіру до радянської влади, до комуністів. Ми повинні обрубувати такі спроби при самому корені. Тому тобі, Кузьма Петрович, раджу тримати язика за зубами і думати, що кажеш.

— Люди не хочуть іти на роботу, — продовжив Щербак, — бо лежать вдома слабкі, з пухлими ногами та животами. Нещодавно не вийшла на роботу Віра Ляшенко. Я зайшов до неї, а жінка лежить мертва. Вона не змогла встати з ліжка, бо не мала сил. Жінка виглядала дуже виснаженою: голова ніби збільшилася у розмірі, тіло обтягнуте жовтою безкровною шкірою, загострилися вилиці, руки висохлі, дуже тонкі, очі збільшені. Вона померла, широко відкривши очі й рота. Усе це свідчить про голодну смерть.

— Ти лікар? — посміхнувся Биков. — Лише спеціаліст може визначити, від чого померла людина. Можливо, вона була хвора на сухоти або іншу виснажливу хворобу. Можливий такий варіант?

— Можливо, — погодився Щербак, — але сусіди розповідали, що у Віри вже з тиждень не було у роті ані росинки. Сусіди їй вносили кілька разів поїсти, але ж у них самих не вистачає харчів. Тому жінка залишилася наодинці зі своєю бідою…

— Усе! Досить! — зупинив Щербака Биков. — Не будемо сваритися і з’ясовувати причину смерті. Померла, тож нехай собі спить вічним сном. У нас є важливіші справи.

Биков доповів, що потрібно щось негайно робити, щоб не попасти на «чорну дошку». Голова колгоспу запропонував свій варіант.

— Давайте здамо посівний фонд, — сказав Семен Семенович.

Підрахували: якщо здати зерна вісімдесят відсотків, то все одно не вистачить для виконання плану.

— Доберемо податками населення, — вніс пропозицію Лупіков.

— Зачекайте, — взяв слово Кузьма Петрович. — Майже все зерно вивезли у район. Залишили на посівну настільки мало, що не вистачить і на одне поле. І тепер ці мізерні запаси ще зменшаться? Що тоді залишиться на посів?

— Озимих трохи посіяли, а весняна посівна ще не скоро, — сказав Лупіков. — До того часу щось вигадаємо. Зараз потрібно виконати план — це наше головне завдання. Можна, наприклад, вилучити сіялки, віялки, жатки, борони тощо. Усе це скласти під замок до весни. Там можна буде обміняти все це на посівне зерно або продати інвентар і купити посівний матеріал. До того ж порання по господарству відволікає колгоспників від роботи. Порпаючись на своїх городах, вони не хочуть іти на роботу в колгосп. Навіщо їм усе те добро, якщо немає коней і землі?

Биков розплився у задоволеній усмішці і заплескав у долоні.

— Єдине правильне рішення! — сказав Биков. — Ось у кого потрібно тобі, Кузьма Петровичу, повчитися! Доведіть до відома активістів про вилучення у населення сільськогосподарського інвентарю. Так і зробимо. Негайно здамо більшу частину посівного матеріалу. А тепер я повинен перейти до питання номер два, — об’явив Биков.

Григорій Тимофійович дав завдання зробити подвірний обхід і перерахувати не лише худобу і птицю, а й кожне дерево, кожен кущ.

— Всі-всі дерева і кущі? — поцікавився Семен Семенович.

— Який же ти недалекий! — зітхнув Биков і розтлумачив: — У садках фруктові дерева та кущі, з яких можна зібрати ягоди. Якщо селяни отримують дохід у вигляді яблук, груш, смородини чи там аґрусу, то що з доходу треба робити? Правильно! Платити податки. По кількості дерев і кущів буде нарахований податок.

— А якщо яблуня не вродить і на ній не буде жодного яблука? — поцікавився Ступак.

— То вже проблеми яблуні і її господаря, — вичавив на обличчі посмішку Биков. — А наша проблема — зібрати податки. Зрозуміло?

Щербак мовчки підвівся, кивнув усім «Бувайте!» і поспішив додому. Чому ніхто його не чує? Чи не хоче чути? Чи причина у ньому самому? Щось не зрозумів? Але ж люди у селі справді почали вмирати від голоду. На хуторі Надгорівка спорожніли вже дві хати з десяти. І чому не йде з голови почуте від одного колгоспника: «Прийди, Сталін, подивися, як колгоспи розжилися — хата раком, шопа боком, ще й кобила з одним оком»?

Розділ 63

Марічка зайшла до Чорножукових. Варя не бачила подругу з тиждень і ледь її пізнала. Молода жінка схудла, зблідла і змарніла, вона насилу переставляла ноги. У родини Мовчанів відібрали геть усе. Ті крихти харчів, що залишилися не знайдені активістами, вони ділили на всіх.

— Їмо раз на день, — пояснила Марічка, — щоб хоча б не померти з голоду. Мати вже не підводиться з ліжка — нема сили. Чи то від недоїдання, чи від того, що п’є багато води, щоб не так хотілося їсти, у неї сильно набряк живіт. Сама стала така худюща, аж страшно дивитися, а ноги повні, пухлі. Литки так рознесло, що шкіра не витримує і лопається. Подивилася я сьогодні на її ноги і жахнулася, — розповідала Марічка. — Із тріснутої шкіри почала текти сукровиця.

— Який жах! — промовила вражена почутим Варя. — А як же Сонечка?

— У мене пропало молоко, — тихо мовила Марічка. — Те, що ти давала, я їй згодувала. Залишилося трохи буряків, тож варю їй на воді і тією солодкою водичкою напуваю. Є ще кілька гарбузів. Відварю шматочок, замотаю у марлю і даю смоктати дитині. Чомусь багато плаче, — пожалілася Марічка. — Чи то від такої їжі животик болить, чи, може, хворіє — не знаю.

— Я тобі ще дам глечик молока, — сказала Варя. — Тільки так, щоб Василь не дізнався, бо в нього батьки теж голодують.

— То залиш собі. Ми якось переб’ємося тим, що є.

— Нас не врятує невеликий глечик молока, а Сонечці зможе допомогти, — сказала Варя. — Ти тільки одразу багато не давай, розведи з водою і закип’яти, — порадила вона подрузі.

— Добре. Спасибі тобі, — подякувала Марічка. — Ми знаєш, що вирішили?

— Що?

— Поїде Павло у Сталіно, туди, де вони жили раніше.

— Навіщо?

— Якщо пощастить, то влаштується у місті на роботу, буде отримувати хліб, тоді забере нас усіх до себе.

— А де там жити?

— Люди копають землянки і живуть якось, — пояснила Марічка. — Краще вже жити у землянці, ніж померти у власній хаті голодною смертю.

— А ти впевнена, що він повернеться за вами? — обережно запитала Варя.

— Я знаю, що він мене не кохає, — сказала Марічка, — але зараз мова йде вже не про любов, а про життя. Впевнена, що він не залишить свою дитину.

— А як він без паспорта, без документів поїде?