Розколоте небо - Талан Светлана. Страница 63

— Вйо! — почулося з дороги, і підвода порипіла далі.

Варя вже намірилася йти до Марічки, коли через натовп, просто до повішеного, підійшла Одарка. Змарніла, худа, очі запали, на руках тримала закутану дитину. Не встиг Лупіков і оком кліпнути, як жінка плюнула на тіло Ступака.

— Ну що, клишоногий? — посміхнулася. — Доскакався? Собаці собача смерть! Тьху! — плюнула ще раз, задоволено засміялася й пішла собі.

Варя попрямувала до Марічки. Повинна ж вона, врешті-решт, до неї дійти!

— Чула, що трапилося? — запитала Варя, зайшовши до хати подруги.

— Чула. Хай би їх усіх перевішали! — відповіла Марічка.

— Як ви тут?

— Мати… подивися сама.

Варя підійшла до ліжка, Марічка підняла ковдру, якою була вкрита жінка. У неї були відкриті очі, але в них вже не було життя, лише повне збайдужіння до всього.

— Скоріше б уже, — хрипко сказала жінка.

Її груди підіймалися від частого важкого дихання, оголені ноги, колись такі міцні й пружні, схожі на пляшечки, стали тоненькими. Здавалося, що то самі кістки, щільно обтягнені жовтою шкірою, лише неприродно виступали колінні суглоби. Марічка вкрила матір.

— А Сонечка, здається, погладшала, — сказала Марічка.

Вона підняла сорочечку дитини.

— Дивись, у неї животик побільшав, — похвалилася подруга. — І ніжки вже не такі худенькі.

Варя завагалася, чи потрібно сказати Марічці правду. Було помітно, що дитинка зовсім охляла і почала пухнути від голоду.

— А я кажу, що дитина погладшала так, як мої ноги, — втрутилася у розмову тітка Фенька, свекруха Марічки, — а вона мені не вірить. — Жінка підняла спідницю, показавши неприродно повні ноги. — Швидше б уже відмучитися. Нема вже сили жити.

— Ні! Неправда! — Марічка взяла на руки дитину. — Скажи, Сонечко, що наша бабця все наговорює.

Лише тепер Варя помітила в очах Марічки якийсь нездоровий блиск. І розмовляла Марічка якось дивно, швидко і надто збуджено.

— Незабаром повернеться наш татко, — говорила Марічка до дитини. — Він привезе нам багато-багато хліба! Татко нас любить, він нас забере до себе в місто. А там є їдальні, є магазини, а в них і хліб, і цукерки, і олія! Все-все! Моя донечка буде їсти солоденькі цукерочки. Так, Соню?

— І таке завжди, — пожалілася тітка Фенька. — Невже не зрозуміло, що Павла вже не треба чекати?

Марічка зиркнула недобре на свекруху і знову до дитини:

— Погана у нас бабця! Так, донечко?

— Марічко, ти не захворіла? — обережно запитала Варя.

— Ні! З чого ти взяла таке?

— Мені здалося…

— А нам нічого не здається! Так, моя лялечка? — поцілувала дитинку у лоба.

— Я принесла трохи харчів, — сказала Варя, поставивши глечик на стіл. — Тут ще трохи круп.

— Ось і добре! — весело сказала Марічка. — Зараз будемо їстоньки.

— То я піду?

— Іди, Варю, йди! — відповіла Марічка, не поглянувши у її бік.

Розділ 71

— Слухайте, що я вам зараз розкажу! Не повірите! — почала Ольга радісно, ледь встигла переступити поріг. Вона швидко роздяглася, всілася на лавку.

— Що ж таке незвичайне трапилося? — поцікавився Павло Серафимович.

— Як ви вже чули, — почала Ольга, покривши плечі хусткою з голови, — замість повішеного голови колгоспу призначили Щербака. Кажуть, що тимчасово, поки скличуть колгоспні збори і виберуть нового.

— Це ми вже чули, — сказав батько.

— Уранці усе керівництво поїхало у район чи то на нараду, чи хтозна, куди їх чорти понесли, — продовжила Ольга. — Я відпросилася і сьогодні була вдома. Аж бачу — люди кудись поспішають. Я на вулицю — біжать у колгосп із торбинками, з мішечками, з вузликами — хто з чим. Дізнаюся, що роздають зерно колгоспникам. Хто, що і скільки — ніхто не знає. Я за Івана і теж туди! У коморі стоять ваги, і сам Кузьма Петрович роздає кожному члену колгоспу по кілограму пшениці і по півкіло гречки. Якби ви бачили, що там коїлося! Жінки руки намагалися йому цілувати! Воно ж, звичайно, дав потроху, але ж те зерно може врятувати чиєсь життя. Може, для когось та гречка як порятунок від вірної погибелі. Чи не так?

— І ви своє отримали? — запитав батько.

— Так! І на Івана дав, і на свекрів, хоча ті вже не в силах були дійти. Я і вам принесла жменьку гречки.

— Навіщо? — сказала Варя. — Ми ж більше, ніж ти, виміняли борошна.

— Не вам, так дітям кашка або супчик буде! — Ольга урочисто поклала на стіл вузлик.

…Варя подоїла корову, зупинилася біля корівника. На землю опускався зимовий морозний вечір. Раніше вона з цього місця любила спостерігати за мінливими вогниками на узгір’ї. Там був хутір Надгорівка, де хатинки вишикувалися в один ряд. Десять хатинок, в яких вечорами люди запалювали світло. Наставала темінь, і хатинки зникали з виду, а в пітьмі блимали лише вогники вікон. Останнім часом Варя помітила, що вогників стає все менше й менше. Ще вчора тьмяно поблискувало лише в одному віконці, а сьогодні була суцільна темрява. Варя ще трішки почекала — вогник так і не засвітився. Вона вже намірилася йти до хати і цідити молоко, коли почула, як рипнула хвіртка.

— Хто там? — спитала вона, побачивши людську постать.

— Варю, це я, Кузьма Петрович, — озвався чоловік.

Варя поставила відро, підійшла ближче.

— Ви до батька? — запитала. — Проходьте, він вдома.

— Ні, я до тебе.

— До мене? — здивувалася Варя.

— Так. Що ти там видивлялася? — запитав чоловік. — Підійшов, побачив тебе, а ти так пильно кудись дивилася.

— Люблю спостерігати за вогниками у хатах Надгорівки, — пояснила Варя. — А сьогодні не дочекалася жодного.

— Їх уже не буде, — задумливо сказав Кузьма Петрович. — Ніколи не буде. Згасло світло у хатах, бо нема кому світити. Сьогодні помер останній житель хутора.

— Невже нікого не залишилося?

— Жодної живої душі. Сам перевірив усі помешкання. Їздовий вивіз останнього померлого, а я позачиняв усі двері й віконниці, вивісив чорний прапор на крайньому будинку.

— Чорний? Навіщо?

— Чорний прапор… Сум, траур. Це означає, що в поселенні вже нікого не залишилося. Разом із людьми помруть їхні помешкання, двори і садки заростуть бур’янами, хати вростуть у землю, розваляться і незабаром стануть врівні із землею. Про колишнє життя будуть ще якийсь час нагадувати яблуні та вишні, але й ті недовго проживуть без людей, здичавіють, вимерзнуть, згинуть, як і їхні господарі.

Вони помовчали — сум обійняв душі, не залишивши потрібних слів.

— Може, зайдете до хати? — Варя першою порушила мовчання.

— Ні, я не надовго, — сказав Кузьма Петрович. — Сьогодні роздав людям трохи зерна та гречки.

— Чула. Але ж ми не колгоспники.

— Я приніс вам трохи зерна, — подав торбинки. — Там гречка і пшениця.

— Але… — Варя розгубилася.

— Бери, згодиться. Я колись дружив із твоїм батьком.

— Я знаю.

— Якщо запитає про мене, скажи, що я не забув добро, яке він зробив для мене, — попрохав Щербак.

— То зайдіть і самі скажете.

— Візьми ще оце, — чоловік взяв руку Варі, поклав на долоню щось металеве і тепле.

— Що це? — запитала вона.

— Моя нагорода, — відповів Щербак, — срібний Георгіївський хрест.

— Навіщо ви мені його даєте? — запитала вкрай розгублена Варя.

— Про Торгсін чула?

— Трішки, — зізналася.

— Там можна виміняти за срібло щось із харчів.

— Ні, я не візьму! Це ж ваша нагорода!

— Так. Я був на фронті фельдшером, рятував поранених.

— Тим паче! — Варя простягнула руку з нагородою. — Заберіть назад!

— Залиш. Усе одно назад не заберу.

— Чому? — спитала вона. — Чому ви нам допомагаєте?

— Ти дуже схожа на свою матір, на Надю, — якось лагідно сказав чоловік.

— І батькове щось є.

— Надя… Вона була такою гарною!

— Ви її знали замолоду?

— Так. Нам з дружиною не пощастило — нема дітей. Коли дивлюся на тебе, то уявляю, що ти могла би бути моєю донькою.