Голова професора Доуеля - Беляев Александр Романович. Страница 12

Керн не скупився на хабарі, щоб мати змогу одержати свіжий труп негайно. Номер трупа можна було замінити, і якась невдаха, зрештою, могла бути зареєстрована як така, що «пропала безвісти».

«Однак нелегко знайти Діану до смаку Бріке», — думав Керн, роздивляючись широкі ступні й мозолясті руки трупів. Більшість із тих, що лежали тут, були не з таких, які їздять в автомобілях. Керн пройшовся з кінця в кінець. За цей час кілька трупів розпізнали й винесли, а на їх місце вже тягли нові. Але й серед новачків Керн не знайшов потрібного матеріалу для операції. Були трупи без голови, проте вони або не підходили за комплекцією, або ж мали рани на тілі чи, зрештою, починали вже розкладатися. День закінчувався. Керн відчував голод і з задоволенням уявив собі курячі котлети — як вони парують у горошку.

«Невдалий день», — подумав Керн, дістаючи годинника. І він попрямував до виходу крізь натовп, що юрмився біля трупів, сповнений відчаю, суму і жаху. Назустріч йому служки несли труп жінки без голови. Обмите молоде тіло блищало, мов білий мармур.

«О, це щось варте уваги», — подумав він і подався за ними. Коли труп поклали, Керн нашвидку оглянув його і ще більше переконався — він знайшов те. що треба. Керн уже хотів шепнути служкам, щоб вони винесли труп, як раптом до трупа підійшов бідно вдягнений старий з давно не голеними вусами і бородою.

— Ось вона, Марта! — вигукнув він і витер рукою з лоба піт.

«Чорти його принесли!» — вилаявся Керн і, підійшовши до старого, сказав:

— Ви впізнали труп? Адже він без голови. Старий показав на велику родимку на лівому плечі.

— Примітна, — відповів він.

Керн здивувався, що старий говорить так спокійно.

— Хто ж вона була? Ваша дружина чи дочка?

— Бог милостивий, — відповів балакучий старий. — Була вона моя небога, та іде й нерідна. Від моєї двоюрідної сестри їх троє зосталося, — сестра померла, а мені їх на шию. А в мене своїх четверо. Злидні. Та що поробиш, пане? Не кошенята-бо, під паркан не підкинеш. Так і жили. А тут таке лихо. Живемо ми в старому будинку, нас давно виселяли з нього, але куди дінешся? І от дожились. Дах обвалився. Тим дітям лиш синців понабивало, а цій голову геть знесло… Мене зі старою дома не було, ми з нею продаємо смажені каштани. Я прийшов додому, а Марту вже до моргу повезли. І нащо до моргу? Кажуть, за компанію в Інших квартирах теж людей подавило, і деякі з них одинокі були, ото всіх їх сюди. Я додому прийшов, леле, і зайти нема як, наче тобі землетрус.

«Путнє діло», — подумав Керн і, відвівши старого вбік, сказав йому:

— Що вже трапилось, того не поправиш. Бачите, я лікар, і мені потрібен труп. Буду говорити відверто. Хочете мати сто франків — і можете йти додому.

— Будете тельбушити? — Старий несхвально покивав головою і замислився. — Їй, звісно, все одно пропадати… Ми люди вбогі… А все ж не чужа кров…

— Двісті.

— А злидні страшні, діточки голодні… а все-таки жаль… Хороша дівчина була, дуже хороша, дуже добра, і личко, мов тая рожа, не те що цей мотлох… — Старий презирливо кивнув на столи з трупами.

«Ну й дід! Він, здається, починає розхвалювати свій товар», — подумав Керн і вирішив змінити тактику.

— А втім, як хочете, — байдуже сказав він. — Трупів тут багато, і є кілька не гірших від вашої племінниці. — І Керн одійшов від старого.

— Та ні, як же так, дайте подумати… — дріботів за ним старий, явно схиляючись до згоди.

Керн уже радів, але ситуація несподівано змінилася ще раз.

— Ти вже тут? — почувся схвильований старечий голос.

Керн оглянувся і побачив повненьку літню жіночку в чистому білому чіпці, яка квапилася до них. Забачивши її, старий мимоволі гмукнув.

— Знайшов? — запитала старенька, перелякано роззираючись довкола і шепотячи молитви.

Старий мовчки показав рукою на труп.

— Голубонько ти наша, мученице нещасна! — заголосила старенька, наближаючись до обезглавленого трупа.

Керн бачив, що зі старою важко буде поладнати.

— Перепрошую, мадам, — ввічливо звернувся він до неї. — Я щойно розмовляв із вашим чоловіком і дізнався, що ви дуже бідуєте.

— Бідуємо чи ні, а в людей не просимо. — відрубала не без гордості стара.

— Так, але… бачите, я член благодійного похоронного товариства. Я можу записати похорон вашої племінниці на рахунок товариства і візьму всі клопоти на себе. Коли хочете, можете доручити це мені, а самі йдіть у своїх справах, вас чекають ваші діти й сироти.

— Що це ти тут розпатякався? — напалася старенька на чоловіка.

І, повернувшись до Керна, вона сказала:

— Дякую, пане, але я повинна зробити все як слід. Якось обійдемось і без вашого благодійного товариства. Чого баньками крутиш? — перейшла вона на звичайний тон у розмові з чоловіком. — Забирай небіжчицю, поїдемо. Я тачку привезла.

Усе це було сказано таким рішучим тоном, що Керн сухо вклонився і відійшов.

«Прикро! Ні, сьогодні таки нещасливий день».

Він пішов до виходу і, відвівши сторожа вбік, тихо сказав йому:

— То дивіться ж, коли буде щось путнє, негайно телефонуйте мені.

— Так, пане, неодмінно, — закивав головою сторож, який одержав від Керна щедрого хабаря.

Керн добряче пообідав у ресторані й повернувся додому.

Коли він зайшов до кімнати Бріке, вона зустріла його звичним в останній час запитанням:

— Знайшли?

— Знайшов, та невдало, хай йому дідько! — відповів він, — Потерпіть.

— Та невже ж отак-таки нічого підходящого й не було? — не вгавала Бріке.

— Були якісь кривоногі потвори. Коли хочете, я…

— Ой, ні, краще вже я потерплю. Я не хочу бути потворою.

Керн вирішив лягти спати раніше, ніж звичайно, щоб раненько встати і знову піти у морг. Але не встиг він заснути, як задзвенів телефон біля ліжка. Керн вилаявся і взяв трубку.

— Алло! Я слухаю. Так, професор Керн. Що? Розбився поїзд біля самого вокзалу? Маса трупів? Так, звісно, негайно. Дякую.

Керн почав швидко одягатися, викликав Джона і гукнув:

— Машину!

За п’ятнадцять хвилин він уже мчав нічними вулицями, як на пожежу.

Сторож не збрехав. Цієї ночі смерть зібрала великий урожай. Трупи тягали безперервно. Всі столи були завалені ними. Незабаром довелося класти їх на підлогу. Керн був у захваті. Він дякував долі за те, що ця катастрофа не сталася вдень. Звістка про неї, напевне, ще не поширилася містом. Сторонніх у морзі поки що не було. Керн розглядав ще не роздягнуті й не обмиті трупи. Всі вони були абсолютно свіжі. На диво щасливий випадок. Одне тільки погано, що й цей благодійний випадок не дуже рахувався з спеціальними вимогами Керна. Більшість тіл було розчавлено або пошкоджено в багатьох місцях. Але Керн не втрачав надії, бо трупи надходили й надходили.

— Покажіть мені он ту, — звернувся він до служки, який ніс труп дівчини в сірому костюмі, її череп було розбито над потилицею. Волосся закривавлене, одяг теж. Але одяг не зім’ятий. «Певне, пошкодження тіла незначне… Підійде. Будова тіла досить плебейська, — певне, якась камеристка, але краще таке тіло, ніж нічого», — думав Керн. — А це? — Керн показав на інші ноші. — Та це справжня знахідка! Скарб! Чорт, але ж прикро, що загинула така жінка!

На підлогу поклали труп молодої жінки з надзвичайно вродливим аристократичним обличчям, на якому застиг лише глибокий подив. У неї було пробито череп вище правого вуха. Напевне, смерть настала миттєво. На білій шиї видно було намисто з перлів. Вишукана чорна шовкова сукня була лише трохи роздерта внизу і від коміра до плеча. На оголеному плечі було видно родимку.

«Мов у тієї, — подумав Керн. — Але це… яка краса! — Керн нашвидку зміряв шию. — Як на замовлення».

Керн зірвав дороге намисто зі справжніх великих перлин, кинув його служкам і сказав:

— Я беру ось цей труп. Але тому, що в мене немає часу робити ретельний огляд трупів тут, то про всяк випадок я беру і ось цей, — він показав на перший труп дівчини… — Швидше, швидше. Загорніть їх у полотно і виносьте. Ви чуєте? Збирається натовп. Вам доведеться відчинити морг, і за кілька хвилин тут буде справжнісіньке стовпотворіння.