Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 43

— Хто?!

— Мацератор!! Ну ж певно, що не шматок ковбаси! Причому не на життя, а на смерть…

На підтвердження своїх слів Тьомик прибрав з лиця рушника, яким під час розмови затуляв обличчя, трохи задер підборіддя і повільно покрутив головою в різні боки, показуючи мені пошматовані щоки та носа, які ще й досі юшили кров’ю.

— Ти впевнений, що це був він? — перепитав я, визираючи крізь вікно кухні на подвір’я.

Мацератор, наче й не було нічого, спокійнісінько розлігся на моріжку перед домом, підставивши надуте пузо сонцю й облизуючи одну лапу. Такий собі милий котик на післяобідній сієсті.

— Так!!! — заверещав Артем.

— І він… він зробив це лапами?

— Ні, знаєш, пішов узяв у садку лопату і відлупцював мене нею!

Судячи по стану Тьомикової фізіономії, остання версія цілком могла мати місце. Однак, дивлячись на кота, який мирно дрімав на осонні, час від часу чухаючи за вухом лапкою, я просто не міг повірити, що оця пухнаста п’ятикілограмова тваринка змогла так поколошматити вісімдесятикілограмового мужика.

— А протигаз? — я все ще продовжував допитуватися.

— Я забув перед тим зачинити дверцята холодильника, — винуватим тоном пояснив Артем. — Той монстєр скористався тим і зразу заскочив всередину. Я здуру поліз слідом рятувати Авраамову найкращу ковбасу. Ось там і натрапив на протигаз в боковому відділенні дверцят… Побачивши, як я сунуся слідом за ним, Мацератор кинувся у контратаку, кілька разів укусив мене за носа, ледь не відірвав мені вухо, в результаті примусивши поспішно відступити на стіл. Але перед тим я в останній момент встиг хапонути до рук найбільшу ковбасу, до якої тільки дотягнувся, й натягти протигаз і почав відбиватися. Далі ти вже знаєш…

У цю ж мить з садку долинула небувала суміш хрюкання, схлипування, писку і вереску. Роздосадуваний провалом операції по захопленню стратегічних запасів ковбаси, Мацератор виліз на дерево і знову почав співати. Тьомик знесилено з’їхав під стіл…

Мацератор співав цілу ніч. Я ходив до нього на переговори, Тьомик кидався в нього яблуками, динями і цеглою, намагаючись збити з дерева, але нічого не помагало. Схоже, бісовий котяра поставив нам ультиматум: або він, або ми.

Вночі мені таки вдалося трохи подрімати, одначе зовсім недовго. Рано вранці, ще далеко до шостої, коли я врешті-решт адаптувався до безупинної котячої опери за вікном, поринувши у тривожний сон, мене розбудив грім пострілу з Тьомикової двостволки. Отої, що ми ще в Канкуні купили в якогось перекупника з вулиці і з якої потім Тьомик пальнув по заставі гватемальських прикордонників.

Котячі крики різко припинилися…

Я відразу прокинувся і все зрозумів. Навіть не знаю, чи я більше зрадів, чи перелякався. Якось негарно воно виходить: за той час, поки Авраам тинявся по своїх справах, ми пристрелили його кота. Та ще й не простого, а переконаного, бляха, вегетаріанця.

Тож після пострілу запанувала цілковита тиша. Не чути було ні кота, ні Тьомика. Я навіть грішним ділом подумав, чи то, бува, не мій напарник з горя застрелився, а Мацератор просто слухає і дивиться, якого дідька тому дурному дядьку щойно знесло півголови. Відтак я скочив на ноги, взув капці і мерщій почовгав до Тьомика у спальню виясняти, що там все ж таки сталося.

Артем, на щастя, виявився живим. Стояв коло вікна, приклавши двостволку до плеча, і жодним чином не відреагував на мою появу. «Оскільки мій напарник живий, значить, мертвим має бути кіт», — логічно подумав я.

— Ти убив його, — кислим тоном констатував я.

Тьомик захитав головою, не відводячи рушниці від садка і ока від цівки прицілу.

— Ця тварюка набагато хитріша. Він десь тут, я знаю…

— Не варто було з ним так. Ми все ж таки гості, чувак. Ти не подумав, що скаже Авраам, коли повернеться?

— Авраам нам ще подякує, — просичав Тьомик.

Я зітхнув.

— Лягай спати. Як розвидниться, підемо шукати тушку. Треба буде поховати кота до приїзду Авраама.

Зненацька з даху десь прямо над нашими вухами залунало, наче сирена:

— Мя-а-а-у-у-у! У-у-у! У-у-й-я-а-а-а!

Скажу чесно, навіть у мене коліна підігнулися. А мій напарник — то взагалі ледь не сказився. У відповідь він дико, просто нелюдськи заверещав:

— А-а-а!!! — а тоді задер дробовика вгору і гахнув з обох стволів.

Дробини чорними краплями вп’ялися в дерев’яну стелю, не завдавши ніякої шкоди котові. Мацератор нахабно продовжував горлати прямо над нашими головами, розуміючи, що на даху нам його ніяк не дістати. Тьомик схопився за серце, захрипів і без пам’яті гепнувся на підлогу. А потім знову запала мертвецька тиша…

Повна безмовність, якийсь такий нереальний, ефемерний спокій тільки підсилювали моє хвилювання. Я крутився навсібіч, очікуючи підступного нападу. Тьомик у напівпритомному стані лежав на підлозі, час від часу смикаючись. Виття Мацератора принаймні видавало його місцезнаходження, тоді як цілковита тиша гарантовано означала підготовку чергової каверзи, примушуючи серце цокотіти швидше.

Пройшло скількись часу, і з веранди долинув негучний брязкіт потрощеного скла. Я миттю все розкумекав, вихопив у Тьомика дробовика і безстрашно помчав донизу. До мене потроху почало доходити, що Авраамові слова «не давайте ковбаси Мацератору» несли в собі набагато глибший підтекст.

…Я не маю уявлення, як він відкрив холодильник. Однак відразу зрозумів, що тепер уже точно буде зле. Двері морозильника були розчинені навстіж, повсюди на підлозі веранди валялися шматки м’яса. А в самому центрі на обідньому столі лежав на спині наш переконаний вегетаріанець і всіма чотирма лапами запихав у себе ковбасу. Немов удав, не пережовуючи.

Побачивши мене в проході, Мацератор скочив на лапи, зашипів і забулькав, наче масло на гарячій сковорідці. Його спина вигнулась немислимою дугою, шерсть настовбурчилася, очі несамовито блищали. Я позадкував, інстинктивно виставивши розряджену двостволку перед собою. Одначе котяра вирішив за краще поки що не встрявати в бійку. Принаймні не зараз. Схопивши найбільший шматок ковбаси, він вискочив з кухні через розбите вікно і помчав геть з подвір’я.

Було б добре, якби історія на цьому закінчилась і конфлікт вичерпався. Але опівдні Мацератор повернувся. І вже не за ковбасою. Уже просто так.

Спочатку я довго не міг розібрати, що то воно таке шкрябається у мене за стінкою. Коли я зрозумів, що там проходить димохід від каміна, розташованого на першому поверсі, було вже пізно. Глухий звук падіння та радісно-переможний вереск сповістили, що Мацератор пробрався у наші тили, до святая святих — Авраамового кабінету.

Тьомик, який до цього часу вже оклигав, несподівано взяв командування в свої руки.

— Двері! Двері!!! Закриваймо двері! Його треба локалізувати всередині вілли!

Спотикаючись і не тямлячи себе від страху, ми понеслись вниз захлопувати двері.

На першому поверсі вілли було п’ять кімнат: кухня, вітальня, робочий кабінет старого мексиканця та дві спальні. Кабінет, куди здійснив висадку Мацератор, сполучався трьома дверима з кухнею, вітальнею та однією зі спалень. Якимось дивом нам пощастило захряснути усі двері перед тим, як Мацератор зрозумів, що його взяли в облогу.

— Що далі? — питаю я.

Тьомик стенув плечима:

— Триматимемо в оточенні, поки не здохне з голоду.

Я скептично хмикнув. Беручи до уваги те, скільки ковбаси запхала в себе ця тварюка за останню добу, голоднечею ми його не подужаємо.

— Слухай… — зрештою прошепотів я, віддихуючись та все ще підпираючи плечем двері. — Авраам же просив не пускати його всередину вілли.

— От же ж… — далі мій інтелігентний друзяка грубо вилаявся. Так грубо, що навіть не переказуватиму.

Зненацька він приклав палець до губ і притиснувся вухом до дверей.

— Що там? — шепотом спитав я, перелякано кліпаючи очима.

Судячи по звукам, у кімнаті творилося щось страшне.

Тьомик прочинив двері. Потроху, притримуючи двері руками, я зазирнув до кабінету… Мацератор розкачувався на люстрі, співав бойових сапотецьких пісень і на льоту срав прямо на робочий стіл Авраама.