Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 59

Тьомик подзвонив мені, коли я вже втратив будь-яку надію його знайти, — за кілька годин до початку шлюбної церемонії. (За кілька хвилин до того мені телефонувала Альона, його наречена, і схвильованим голосом допитувалася, що, в біса, діється, оскільки її коханий уже другий день не виходить на зв’язок. Я збрехав, запевнивши її, що все в порядку і що ми з Артемом просто готуємо для неї і для всіх гостей веселий сюрприз.)

— О Господи! Чувак, ти де?! — закричав я у трубку. — Я ж на тебе чекаю! Всі на тебе чекають! Церемонія почнеться за кілька годин!

Тьомик зітхнув:

— Я у Стокгольмі.

На якусь мить у мене перехопило дихання, але я швидко оговтався:

— У якому такому Стокгольмі?! Блін!

— У шведському.

«О, — думаю, — приїхали…»

— Та я розумію, що не в мозамбікському! Що ти там, в біса, робиш?

— Ех… — це все, що відказав Тьомик на моє невигадливе запитання. А потім додав: — Максе, здається, ти не розумієш…

Але я, здається, вже починав розуміти. Свобода перемогла. Останній ковток такого чистого й п’янкого, запаморочливо вільного повітря став поперек горла.

— Що будемо робити? — нарешті тихо спитав я.

Тьомик мовчав, а я розмишляв над тим, що комусь таки доведеться відрапортувати про дезертирство нареченого гостям і самій нареченій. Зрештою мій друзяка обізвався до мене тихим, наче не своїм голосом і промовив, ніби прочитавши мої думки:

— Ну, ти ж їм скажи… усім… Тільки ж якось так культурніше скажи, щоб нікого сильно не травмувати.

— Добре, — сказав я, — скажу.

А сам подумав, що травмують, мабуть, мене, коли я принесу сю світлу й радісну новину в розбурханий рій Альониних родичів у самий розпал шлюбної церемонії…

Я проштовхався крізь натовп і вийшов перед юрмиськом. Окинув усіх напруженим поглядом, підсвідомо шукаючи очима Васю як найбільш імовірне джерело смертельної небезпеки для свого здоров’я. Але де ж його вирізниш серед такого натовпу? Всі, як один, у костюмчиках, безкровних сорочках і краватках. Наче китайці, блін.

Якийсь час на мене ніхто не звертав уваги, адже народ чекав появи нареченого. Зрештою, скреготнувши зубами, я розтулив рота і трохи напиндючено проказав:

— Значить так, слухайте мене уважно! — дуже серйозно почав я, витримав коротку паузу, чекаючи, поки в залі заляже тиша, а затим продовжив: — Пішли всі на фіг!!! Це довбане весілля від початку було дурнуватою затією, а тому зараз усе відміняється! І скасовується все з однієї простої причини: жених визнав за краще звалити на хрін! — я знову затих на якусь мить.

Було чути, як дзижчать та б’ються об віконні шибки мухи. Якась жіночка у дальньому куті зали з останніх сил утримувала когось попід руки і кричала: «Вася, нє нада! Нє нада трупов, Вася!»

Альона зблідла. Я перевів подих і скоромовкою закінчив:

— І ви теж, мої любі цуцики, котіться тепер усі під три чорти!

…Ну, спіймати мене, звичайно, не спіймали (як же все-таки добре, що після Мексики я підтримував себе у фізичній формі). Зате гналися за мною аж до самого аеропорту.

Літак, ледь помітно похитуючись, повз у повітрі над злітною смугою Арланди, головного стокгольмського аеропорту. За мить колеса вискнули, торкнувшись сірого бетону, і пілот перемкнув двигуни на реверсний режим, аби вповільнити стотонного реактивника. Протягом двогодинного перельоту я врешті-решт спромігся вгамувати розбурхані погонею нерви й притлумити тремтіння в кінцівках. Тепер же я смаковито обмірковував, що зроблю з тим козлом, з моїм Тьомиком, коли його побачу.

Артем, як я і думав, відпочивав у маленькій кімнатчині на горищі свого багатоквартирного будинку, де п’ятнадцять місяців тому зародилася наша навіжена мексиканська авантюра. Побачивши мене у дверях, мій товариш зраділо підхопився назустріч.

Я, проте, зовсім не поділяв його ентузіазму. Я лупав на нього, наче бик на червону ганчірку. В той момент я жалкував, що канкунський чемпіон у першій важкій вазі не до кінця вибив мізки з тієї дурнуватої макітри, я думав, що краще б ця русява падлюка мовчала до скону від самої Мериди, я шкодував, що його не затоптав на смерть мексиканський слон і не порішив стоматолог у Сан-Крістобалі. Я відкинув убік дорожню сумку, стиснув кулаки і вже готовий був натовкти його нахабну білобрису морду, коли Тьомик посміхнувся, і… я отетерів!

— Чувак! Чувак! Що за фігня?! Де твої зуби?!!

В Артема не було двох з тих зубів, які ми з таким трудом вставили йому перед «весіллям».

— Я їх виколупав, — гордо заявив мій друзяка.

— На фіга?!!

— Не знаю. Муляли. Псували карму. Так красце, правда? — і Тьомик ще раз широко всміхнувся.

Я замовк, подивився на нього і довго-довго думав, що б його сказати. Зрештою я теж усміхнувся і спокійно проказав:

— Радий тебе бачити, друже.

— І я тез, — відказав Тьомик, і ми по-товариськи міцно обнялися.

— Пішли на пиво, обмиємо твоє «одруження», — запропонував я.

— Післи! Пам’ятаєс той бар на Gamla Stan’і з якимись гоблінами замість офісіянтів?

— Це там, де ми ледь не повісили на люстрі бармена, коли він приніс нам пиво з мушкою в бокалі?

— Ага!

— Ну, пішли…

Ми вискочили надвір і, по-діловому заклавши руки в кишені, неквапом посунули в напрямку центру шведської столиці. Сонце стояло високо, виплескуючи на стокгольмську брущатку безкінечні потоки об’ємного світла. Я енергійно висвистував якусь мелодію, коли це Тьомик знехотя обізвався до мене, неуважно видивляючись щось попереду:

— Слухай… цейво… я шо хотів спитать… А як там Альона?

Я знизав плечима і глибокодумно відповів:

— Як у футболі: коли жених не з’являється на шлюбну церемонію, нареченій автоматично зараховується технічна поразка.

— Ги! — розплився у посмішці Тьомик.

— Ги-ги! — я поплескав його по плечу. — А ось і наш паб, друже!..

ДАЛІ БУДЕ…

26 квітня, 1–4 червня, 10–13 грудня 2009 — 14–17 січня 2010 // Київ, Фоз-ду-Іґуасy (Бразилія), Флоріанополіс (Бразилія)