Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 7

— Ти впевнений?

— Так, доне.

«Гарна робота, чувак», — подумки похвалив я сам себе, полегшено зітхнувши. Однак розслаблятися не було часу: Тьомик уже повним ходом налягав на донью Розу.

— Як щодо того, щоб викурити по сигарі на веранді, помилуватися зоряним небом і поговорити про справи? — запропонував дон, хоч звучало це, швидше, як наказ, аніж пропозиція.

— Із превеликим задоволенням, — сказав я, вхопивши Тьомика за лікоть.

— Я не палю, — сказав Тьомик.

Я сильніше стиснув його лікоть.

— Я не палю! — загорлав він, рвучко вивільнивши руку.

— Мені достатньо й одного з вас, — засміявся дон.

— Але ми працюємо тільки вкупі, — рішуче відказав я і силоміць витяг напарника з-за столу; донья Роза сердито надула губки, змірявши мене сповненим ненависті поглядом.

Ми вийшли на просторий балкон, заставлений мармуровими вазонами з різними екзотичними квітами. Тьомик ображено сопів. Дон Педро запропонував мені сигару, запалив свою, а далі витяг з папки, яку приніс йому Хорхе, один з моїх «мокрих» актів на землю.

— Я волів би почати з оцього шматка, — він подав мені папірець.

Я прийняв документ обома руками, міцно притисши лікті до тулуба, щоб не видати зрадливе тремтіння кінцівок. То був той самий злощасний кусень землі під номером AJ317, з якого усе почалося. Судячи з опису, наділ розташований десь зовсім поряд з володіннями дона.

— Я купую цей пай, — безапеляційно відчеканив дон Педро. Він не сказав «чи не думали ви про продаж цього паю?» або ж «я міг би купити цю ділянку». Ні. Його тон не допускав жодних заперечень. Однак я ладен був продати землю прямо зараз, не торгуючись, навіть за півціни, аби тільки якнайшвидше дати драла з цих хоромів. Тьомик стояв поряд і вдавав, що уважно слухає дона, хоча очима мацав і роздягав сеньйору Розу, що зосталася сидіти за столом, кокетливо схиливши голівку набік.

— Я не проти, — стримано відказую донові.

— Я знаю, — дон хижо усміхається, а тоді незворушно називає ціну: — П’ять мільйонів песо.

Тут у Тьомика аж очі на лоба полізли. Схоже, на кількадесят секунд він забув навіть про донью Розу. Я відчував, що він ще, чого доброго, зомліє від почутої цифри. Геть-бо непристосований хлоп до справжнього бізнесу. Особисто я ніскільки не вразився і промовчав.

— Непогана ціна за такий шмат, — перервав хвилинну мовчанку мексиканець, чи то здивовано, чи то розгнівано звівши на переніссі брови. Я кивнув.

— Ось це завдаток, — безбарвно продовжив дон Педро. — П’ятсот тисяч песо. Завтра мої люди зв’яжуться з вами і переведуть на рахунок решту. Підготуйте усі документи для передачі землі у мою власність.

Мексиканець дав знак Хорхе, і той слухняно поставив на білосніжний гіпсовий парапет відкриту спортивну сумку «Nike». Я обережно зазирнув всередину. В ній лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Ціла купа! Я ще ніколи не бачив стільки готівки відразу.

— Можете перерахувати, — буркнув дон.

— Ні, дякую. Ми вам віримо.

Якусь мить я вагався, не знаючи, що робити далі. Я відчував, що донові Педро відомо все про нафту, тобто, що її там немає, і розумів, коли покладу руку на сумку, назад вороття уже не буде. Одначе, панове, я не з тих, хто відступає, маючи перед носом півмільйона мексиканських песо. Застебнувши блискавку, я рішуче прийняв сумку до своїх рук.

Дон Педро наче прочитав мої думки.

— Навіщо були оті ваші розмови про чорне золото? Ви ж не гірше за мене знаєте, що в тій землі немає ні краплини нафти, навіть якщо просвердлити дірку до самої магми, — жорстко проказав магнат, наче вичитуючи неслухняного хлопчака, який ненавмисно розбив вікно його маєтку.

Я потупив очі, але тут-таки придумав, як викрутитися. Я сказав йому правду:

— Це маркетинговий хід. Нам просто конче треба було продати землю.

Дон кивнув. Ми довго мовчали. Стояли пліч-о-пліч, задерши тліючі вогники товстенних бурих сигар у смолянисте небо, попахкуючи димом й роздивляючись воскові цятки зір. Запашний дим справжніх кубинських сигар колючим вогнем обпалював горло, але заспокоював нерви і стишував дрож. Язики опівнічної холоднечі помалу вповзали на балкон, лізли під жакет і крізь сорочку лоскотали тіло. Я міркував, чому ми ще живі, якщо цей дженджикуватий наркобарон від початку розумів, що жодної нафти не існує. Зрештою я спитав:

— Тоді чому ви купуєте цю ділянку?

Дон Педро розвернувся і твердими кроками вирушив до виходу з балкону. У дверях він обернувся й мовив, по-ідіотськи театрально помахавши вказівним пальцем:

— Чорне золото Мексики — це не нафта. Чорне золото Мексики — це її земля, хлопчики… Це її земля…

— Як?! Як, в дідька, ти це зробив?

Я невиразно пересмикнув плечима, хоча в душі торжествував, і від перезбудження мені хотілось верещати на все Мехіко, наче мавпа в джунглях. У такі моменти мене завше опановує відчуття вищості. Вищості над Тьомиком, над Хосе, над усім світом.

— Ти геній, чувак! — вторував Тьомик і на підтвердження ляскав долонею по бардачку «Доджа». — Ти даєш йому підроблений акт, а він каже — справжній! Ти просиш назвати ціну, а він сам пропонує вдесятеро більшу від вартості паю, так, наче в тій землі нафти і золота напхано до самого ядра!

Мені раптом схотілось спитати, чи не страшно Тьомику. Щось трохи гризло мене зсередини (не совість, не подумайте, совість у бізнесі — це як коханець у ліжку твоєї дружини… хоча ні… навіть як два коханці у ліжку твоєї дружини.) Але я так нічого й не сказав, не схотів псувати солодкий момент власного тріумфу.

— Ні, я все ще не можу повірити! — ніяк не вгавав мій напарник. — Це просто не вкладається у мене в голові! Це неможливо! Отак взяв — бац! — і запропонував ціну вдесятеро більшу! Я завше знав, що ти геній, чувак, але щоб аж та-а-ак.

— Це бізнес, Тьомо, — напустив я ще більшого туману. — Ти ніколи не збагнеш до кінця всіх нюансів справжнього бізнесу…

Ми проминули Зокало і неспішно їхали у свій готельчик, вихляючи між запиленими авто та поодинокими сонними вантажівками. На одному з перехресть, незважаючи на пізню пору, горлали запальних мексиканських пісень кілька бродячих менестрелів, маріачос, як їх тут називають, в широкополих сомбреро та чорних сюртуках із золотими ґудзиками. Я взяв з сумки одну з пачок, витяг з неї кілька купюр і жбурнув музикантам. Маріачос, покидавши інструменти, бігли за нашим «Челенджером» аж до наступного перехрестя. Так дуже дякували.

Перед сном я подзвонив Хосе Акуньї і розказав про всі перипетії пережитого дня.

— Круто, босе! — зрадів абориген. — Я знав, що ви його підчепите!

— Підготуй пакет із необхідними документами. Назавтра люди Раміреса мають навідатись до нашого агентства, щоб почати оформляти продаж землі. І… і приготуйся зникнути з Мехіко.

— Ви геній, босе! — кричав Хосе.

— Так, я знаю, — стомлено відповів я, поклав телефон, потягнувся, хряснув пальцями і завалився на ліжко.

Я вже майже відійшов до сну, коли почув, як Тьомик тихенько питає:

— Слухай, Максе, оскільки землі у нас на ділі немає, виходить, ми просто видурили в дона п’ять мільйонів? Якось не комільфо воно…

Я скривився крізь сон, який вже заповзав на мою подушку. Прочунявся, бачте, ревнитель суспільної моралі! Що не кажіть, не люблю непрофесіоналів.

— Ти бачив його будинок, готель, машини? Він від того не збідніє, друже… Нітрохи не збідніє…

Зранку я прокинувся у казковому настрої. Тьомикові сумніви, на щастя, кудись вивітрились, а Хосе відзвітував, що всі документи готові, управитель дона вже дзвонив, і він, Хосе цебто, чекає на його приїзд.

Крізь шибу зазирало по-справжньому весняне тепле сонечко. Я сидів на кухні, хрумкав горішки, пив молоко і роздивлявся карту Мексики. Мій напарник всівся навпроти і намагався, не знаючи іспанської, розгадувати іспанський кросворд. Ще кілька годин, думав я, ми отримаємо гроші і розпрощаємося з мексиканською столицею…