Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович. Страница 10
Він підбіг до Арсена, обома руками ударив його по плечах.
– Арсене, брате! Ти знову між нами!.. Але як же ти залишив молоду жінку? Чи, може, вигнала? Га-га!
Метелиця й Шевчик одночасно підступили до Арсена і поцілували в холодні, зарослі густою темно-русою щетиною щоки.
Заворушився увесь курінь. Нова людина – це завжди якісь вісті. А тут зразу прибуло аж п'ятеро… Всі, крім тих, хто ще не прочумався від сну, стовпилися біля прибулих. Кожному хотілося почути, що робиться в світі, що нового на Україні, як звали запорожці всі українські землі, крім самого Запорожжя.
– Ну, чому ж ти мовчиш. Арсене? – сіпнув за рукав козака дід Шевчик, що аж танцював з нетерплячки. – Розповідай!
– Що розповідати? – зітхнув Арсен. – Нічого нема радісного…
– Що трапилося, синку? – запитав стурбовано Метелиця, який відразу помітив, що в Арсенових очах причаївся глибокий сум.
– Юрась Хмельницький з ордою напав на Лівобережжя. Сплюндрував усю південну Лубенщину… Людей погнав на правий берег, села попалив… Моїх теж забрав… І наречену, і матір, і сестру…
– Проклятий! – глухо озвався хтось із гурту.
– От я й прибув до вас, братчики, по допомогу… Як бачите, нас тільки п'ятеро – іти з такими силами на Хмельниченка та Яненченка нерозумно. А ось коли знайдеться якась півсотня чи сотня охочих запорожців, тоді б ми могли сміливо піти на Корсунь, куди виведено моїх рідних і всіх лубенців.
– А чому б нам не піти? – вигукнув Сікач. – Весь курінь піде!
– Аякже! – прошамкотів беззубим ротом дід Шевчик. – Я перший піду! – Він випнув сухі груди вперед, задер голову, від чого став схожий на старого облізлого півня. – За справедливе діло і головою легко накласти! Колись же однак треба вмирати!
То хочеться, щоб не в запічку здибала козака щербата, хай їй трясця!
Ще кілька запорожців, близьких Арсенових друзів, зголосилися йти в похід. Але багато хто мовчав. Метелиця, похнюпившись, чухав цупкими, як цурупалки, пальцями потилицю і збентежено зиркав на Арсена.
– Не знаю, що й казати, синку, – нарешті промовив він. – Звичайно, я теж дуже хотів би піти з тобою… Але тут така заковика…
– Яка, батьку?
– Чи дозволить кошовий?
– Я гадаю, Сірко дозволить.
– В тім-то й річ, що Сірко зараз у себе на хуторі… В Грушівці… Відпочиває старий… А наказним кошовим отаманом залишив Івана Стягаила, нашого курінного… Ти сам знаєш, який він… Скупий, що зимою й снігу не випросиш, а своєвільний та упертий, як осел! Я йому в вічі не раз казав про це… Захоче – дозволить, а якийсь гедзь укусить його не за те місце – не дозволить!
– А ми його й питати не будемо! – розсердився Сікач.
– Не перцюй, хлопче! Це діло не таке просте, як ти гадаєш! – обірвав його Метелиця. – Адже сам знаєш, що без дозволу не підеш, якщо не хочеш скуштувати київ… А хоч би й пішов, то не далеко б відійшов! Бо без кошового не візьмеш у дорогу ні пороху, ні олива, ні сухарів, ні солонини…
Розумний і досвідчений Метелиця, як завжди, мав рацію.
– Що ж ви порадите, батьку? – спитав Арсен.
– А що я пораджу? Іти до Стягаила… Я теж пішов би, та боюся, що мій писок не дуже до вподоби наказному отаманові. То моя присутність ще й тобі зашкодить…
Іван Стягайло зажив на Запорожжі слави відчайдушного, безстрашного воїна-козарлюги і скупого, зажерливого хазяїна-жмикрута. Справді, в бою, розпаленівши, він не раз дивився сміливо смерті у вічі, кидався туди, де було найбільш небезпечно, а на тілі мав стільки шрамів, скільки, мабуть, не мав латок на своєму одязі найнужденніший жебрак. Його рука не знала втоми, і важка шабля нагонила жах на ворогів. Не одному братчику приходила вона на допомогу, вирятовуючи в скрутну хвилину від видимої смерті… За це запорожці любили і поважали Стягаила.
Зате дома, в Січі, і на хуторі, був зовсім іншою людиною. Ніхто не мав більше за нього землі, лук, лісів, коней, худоби, пасік. Ні в кого з козаків-дуків не було більше наймитів та наймичок, як у Стягайла. Та, мабуть, і ніхто з них не був такий скупий, як він. Все, що прилипало до його рук, прилипало навіки… Під час поділу військової здобичі, користуючись отаманством, тягнув собі найдорожчі речі, найласіші шматки, а коли на курінній раді ділили земельні угіддя, могоричами, підкупами, а то й криком, бо мав луджену горлянку, домагався собі найкращих ділянок… Не гребував і лихварством – давав своїм братчикам-запорожцям гроші в ріст і потім стягував з них по три шкури. За це козаки ненавиділи його і прозвали Стягайлом. Спочатку він сердився, коли так його прозивали, та нічого поробити не міг – прізвисько пристало як смола і ввійшло до запорозького реєстру. Згодом звик до нього, слушно вважаючи, що серед запорожців часто подибуються ще гірші, навіть образливі прізвиська – різні Дериземлі, Безштаньки, Голопупенки, Кривошиї, Рябі, – своє справжнє прізвище давно забув і ніколи про нього не згадував.
Він був значним козаком, і його не раз обирали курінним отаманом. Та йому здавалося цього замало, і він таємно примірявся до булави кошового. Заради цієї мети навіть іноді розкошелювався – підмогоричував курінних отаманів і старих впливових козаків, а на свій день народження ставив бочку горілки на січовому майдані для голоти, знаючи, що на раді своїм криком вона може підтримати його.
Такою була ця людина, від якої в значній мірі зараз залежало Арсенове майбутнє. Він дуже добре знав Стягайла і сам, і з розповідей Метелиці, тому й потерпав, ідучи з друзями до військової канцелярії.
На стук у двері почулося гучне: «Ввійдіть!»
Чотири козаки ступили до світлиці і, одвісивши поклони, зупинилися біля порога. Стягайло сидів за столом і читав книгу. Арсен здалеку впізнав «Синопсис» Іпокентія Гізеля, архімандрита Києво-Печерської лаври і професора Києво-Могилянського колегіуму. Ця книжка з'явилася років п'ять чи шість тому і відразу набула широкого розголосу на Україні і по всій Росії, бо була першим підручником з вітчизняної історії. Арсен сам захоплювався нею.
Відклавши книжку вбік і знявши з широкого сідлоподібного носа маленькі окуляри в залізній оправі, Стягайло уважно оглянув козаків, розправив довгого густого вуса і прогув, як у бочку:
– Здорові були, молодці! З чим прийшли? Арсен виступив наперед і розповів про напад татар на Лубенщину, про знищення хутора і втрату сім'ї.
– То чого ж ти хочеш, козаче?
– Я хочу визволити своїх рідних, вони, напевне, в Корсуні…
– Гм, чим же я можу допомогти?
– Дозвольте, батьку, набрати охочих… та спорядити їх припасами з військової казни.
– Он як! – Стягайло наморщив лоба. В очах промайнув неспокій. – Ти, козаче, думаєш, що говориш?.. Хіба я можу без згоди на те, царя або гетьмана самочинно розпочинати похід супроти турків? Це ж може викликати велику війну!
Збентежений Звенигора розвів руками: відповідь наказного отамана здалася йому резонною. Але тут втрутився Семен Гурко.
– Батьку кошовий, з якого це часу на похід супроти споконвічних ворогів наших потрібен дозвіл? – сказав він. – Тим більше, що з турками і татарами у нас ще немає мирного договору…
Стягайло з подивом витріщився на незнайомця.
– Ти хто? Я щось не пригадую твого обличчя…
– Семен Гурко, абшитований козак Ніжинського полку.
– Гм, а з якого це часу абшитований козак з Лівобережжя указує кошовому, що він має робити? – перекривив Стягайло Гурка.
– Я не указую. Я тільки висловлюю подив…
– Подив можеш висловлювати у себе на печі, а не перед кошовим! Кожен зайда буде повчати мене!
– Сьогодні я зайда, а завтра стану запорожцем. З тим і прибув сюди…
– От як станеш, тоді я й говоритиму з тобою! Тільки таких великорозумних у нас і своїх досить – не знаємо, куди дівати. Це була пряма погроза. Та Гурко пропустив її повз вуха.
– Не будемо сперечатися, батьку кошовий. Адже ми прибули не для того… Я гадаю, що у відповідь на напад гетьман сам пошле військо на правий берег, щоб покарати Юрася, і не матиме нічого проти того, щоб якась сотня запорожців взяла участь у тому поході… Нам треба всього лиш порох, оливо та хліб або сухарі. Невже Січ пропустить нагоду трохи пошарпати татарські чамбули, що, прикриваючись іменем Юрася Хмельниченка, гуляють по Правобережжю, як у себе дома?