Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович. Страница 18
– Високоповажний Азем-ага, не приховаю, що ми мали інші наміри, – сказав сивочубий воєвода. – Ми хотіли їхати додому… Але те, що ви сказали, змушує нас, зокрема мене, по-новому глянути на обставини, що складаються мимо нашої волі. Якщо навесні доблесне військо падишаха знову рушить сюди, то нам справді нема чого робити таку виснажливу подорож… Тому я залишаюся і служитиму у вашому загоні, якщо ви запропонуєте мені гідне мого звання і заслуг місце. Гадаю, що і мої друзі думають так, як я.
Ненко і Якуб здивовано перезирнулись, але, почувши останні слова Младена, розцінили їх як наказ і поспішили висловити свою згоду.
– Я радий мати за начальника такого доблесного воїна, як ви, Азем-ага, – вклонився Ненко, який відтепер мав знову стати Сафар-беєм.
– Якщо у вашому загоні потрібен лікар, то я теж можу запропонувати свої послуги, ага, – сказав Якуб, опускаючи повіки, щоб приховати іронічний блиск очей.
Суворе обличчя Азем-аги проясніло.
– Я дуже радий. Отже, будемо вважати, що з цієї хвилини ви знову несете службу у війську падишаха… Вам дадуть зброю і все, що потрібне для життя. Хоча мушу вас трохи розчарувати: з харчами у цій злиденній варварській країні досить скрутно. Населення розбіглося, а те, що залишилося, так зубожіло, що у нього часто справді нічого взяти… Однак для нас з вами вистачить!
Азем-ага встав. Почав прощатися. Новоспечені підлеглі підхопилися теж, виструнчилися. А коли Азем-ага вийшов, мовчки перезирнулися між собою.
– Не розумію, тату, твого рішення, – сказав Ненко. – Головне наше завдання зараз – визволити Златку й Арсенову сім'ю. Ти так поривався в Болгарію, до своїх гайдуків… І раптом – ми залишаємося тут!
Младен нахмурився.
– Ви чули, що сказав Азем-ага?.. Султан не обмежився двома походами на Україну. Цього року він кине, можливо, ще більше військо, щоб остаточно підкорити козацький край своїй владі. Руснаки не знають про це, і турецький напад може застати їх зненацька… Ми повинні допомогти їм. Якщо хочете, це – мій обов'язок! Цим самим я допоможу – і не в малій мірі! – моїм друзям-гайдукам, моїй коханій Болгарії. Бо наша доля вирішується тут, у степах України… Потім я подумав, що для визволення Златки й Арсенових рідних теж потрібен час. За день-два ми нічого не зробимо. До того ж куди ми їх повеземо зараз? В Болгарію? Це виключається, бо вони захочуть повернутися назад, зустрітися з Арсеном. А везти за Дніпро – не довеземо: у нас нема припасів для такої далекої дороги, а головне – нас дуже швидко наздожене погоня. Ні, треба ждати весниі Вже недовго… Ми будемо при Азем-азі до того часу, поки це нам вигідно… А щодо тебе, любий мій синку, то у мене оце виникла цілком несподівана думка: а чи не залишитися тобі взагалі в яничарському війську?
– Цього тим більше не розумію, – здивувався Ненко.
– Цим ти міг би принести Болгарії і її друзям неоціненну допомогу: ми знали б таємні наміри Стамбула, укази султана, накази і розпорядження військових властей…
– Он як! Над цим слід подумати!
– Хай дарує мені Якуб, що я так відверто говорю про це, – воєвода поклав руку на плече своєму другові. – Може, його турецькому вухові і важко слухати таку мову, бо йдеться про те, щоб розхитати цього жорстокого велетня, який зветься Османською імперією. А це ж твоя батьківщина, Якубе!
– Младене, – тихо промовив Якуб, – на світі, крім жорстокості й свавілля, ще існує справедливість. На жаль, я ні разу не зустрівся з нею ні в яничарських сейбанах, ні в замках бейлер-беїв та санджак-беїв, ні в палаці падишаха. То чи ж личить мені, збагаченому гірким життєвим досвідом і власною недолею, людині, що все життя прагнула покарати несправедливість, захищати її?
– Спасибі, Якубе! Ти мудрий чоловік! – і Младен обняв старого товариша. – І ти маєш знати, бо я тобі про це не раз говорив, що ми виступаємо не проти турків, не проти Туреччини, щоб знищити її і поневолити її народ. Ми виступаємо проти свого рабського становища, в яке ввергла нас Порта, проти зазіхань султана і його ненависних пашів на нашу землю і плоди нашої праці, проти гніту й насильства, проти намагань султана убити нашу віру, нашу мову, наші споконвічні звичаї, потолочити нашу людську гідність!
– Амінь! – усміхнувся Якуб і міцно потиснув Младенову руку. – Тепер мені зрозуміло, чому ми маємо служити в орті Азем-аги…
Весь наступний тиждень гетьман хворів. Йому ломило руки, ноги, поперек. Голова тріщала від нестерпного болю. Безперервно тіпала пропасниця. Вечорами, коли було особливо тяжко, він марив, то молячись, то вигукуючи страшні прокляття, то згадуючи людей, яких давно вже не було на світі, – матір, батька, брата Тимоша… Від нього, як вірний пес, не відходив ні на хвилину Свирид Многогрішний, пантрував за кожним кроком і кожним рухом Якуба, приставленого Азем-агою до хворого.
Хвороба минула раптово, як і почалась. Але слабість залишилася, а з нею – розбитість, поганий настрій. Гетьман заскучав і гукнув, щоб хто-небудь зайшов.
За дверима почувся гамір, тупіт ніг.
– Хто там?
Двері прочинилися – показалася попеляста голова Свирида Многогрішного.
– Це я, ясновельможний пане гетьман. – Округлий вид хорунжого розплився в підлесливій усмішці.
– Заходь.
Многогрішний зайшов до кімнати, пригладив рукою миршавого чуба і низько вклонився.
– Слава богу, ви живі й здорові, пане гетьман… А я думав, з вами щось трапилось – так ви крикнули…
– Я вже почуваю себе добре… З чим прийшов?
– Маю дуже важливі вісті…
– Ну, розповідай! – Гетьман підмостив собі під голову другу подушку, щоб зручніше було сидіти, і показав на дзиглик. – Сідай!
– Ясновельможний пане гетьман. – Многогрішний обережно сів на тендітний дзиглик на кривих позолочених ніжках і притишив голос до шепоту. – Поки ви хворіли, я розпитував своїх довірених людей, які залишилися в Немирові нашими очима й вухами…
– Ну й що?
– Страшно навіть казати…
– Кажи!
– Ясновельможний пане гетьман, – швидко заговорив Многогрішний, – усім відомо, яких зусиль докладаєте ви до того, щоб відродити батьківську славу… Та не всі ваші помічники щиро допомагають вам…
– Хто? – Юрась вп'явся в жовтаво-сиві очиці хорунжого.
– Наказний гетьман Астаматій під час походу вашої ясновельможності на Лівобережжя приймав таємного посла від Сірка і довго трактував з ним за зачиненими дверима…
– Про що?
– На жаль, не пощастило дізнатися… Але дізнаємося! Того посла, запорожця Семашка, сім'я якого мешкає в Немирові, я наказав заарештувати і посадити в яму. Правда, незважаючи на те, що йому всипали півсотні київ, він нічого певного не сказав… Мало, мабуть, всипали… зате…
– Ну, ну!
– Зате достеменно стало відомо, що Астаматій, цей хитрий волох, добряче потрусив кишені й скрині багатих немирівських городян і привласнив більшу частину зібраного… В казну надійшло золота й срібла, а також дорогоцінних речей тільки на півтори тисячі злотих. А скільки прилипло до його рук, одному богу відомо!..
Гетьман скрипнув зубами, аж задихнувся від люті. Останнім часом він усі свої сили спрямував на те, щоб якомога більше люду перевести з лівого берега на правий, а також щоб поповнити свою казну, бо вважав, що без підданих і без грошей він ніщо. Тому ревно стежив за тим, щоб жоден злотий, жоден червінець чи динар, жодна золота чи срібна річ не поминули його казни.
– Ох, злодюга! Зрадник! Грабіжник! Хитрий волоський лис!.. Я давно підозрював, що то нещира, підступна, підла людина!.. Але куди ж дивився полковник Варениця? Я ж наказував йому пильно стежити за кожним кроком Астаматія!
В очах Многогрішного блиснув радісний вогник.
– Ваша ясновельможність пригріла на грудях змію! Полковник Варениця у змові з Астаматіем…
– Не може бути!
– Мої люди доповідають, що не раз бачили їх разом. Астаматій частенько заїздив до Варениці, до півночі пиячив з ним… А покоївка Варениці Настя хвалилася подругам, що господар подарував їй золоті сережки… Звідки вони у нього? Адже поки ви не вручили йому пернача полковника, був голий, як бубон!.. Разом зі мною, завдяки вам, видерся з турецької неволі, тож, мабуть, крім вошви, – хай пробачить пан гетьман за грубе слово, – нічого не привіз з собою на Україну. А тепер дарує коштовні сережки своїй коханці. Який багатій знайшовся!..