Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович. Страница 24

Многогрішний легенько постукав. Не чекаючи відповіді, прочинив.

– Гості зібралися, ясновельможний пане гетьман, – оповістив неголосно.

Через деякий час до вітальні зайшов Юрій Хмельницький. Одягнутий у чорний оксамитовий кунтуш, який відтіняв блідість його обличчя, чисто поголений, він усім видався несподівано помолоділим і святковим. Навіть чорні, як вуглинки, очі не здавалися такими холодними, бо раптовий усміх, що зринув на губах, скрасив їх і надав усьому виразові гетьмана доброзичливості й лагідності.

Всі стоячи привітали гетьмана, підняли за його здоров'я наповнені по вінця келихи. Він подякував, осушив свою чару і без зайвих слів запросив починати трапезу.

Захрумтіли на зубах солоні огірки, забряжчали полумиски, заплямкали вусаті роти.

Златка сиділа якраз насупроти гетьмана і ледве торкалася їжі. Вона опустила очі, але весь час відчувала на собі пильний гетьманів погляд і від того знічувалась, як мала сіренька пташина серед степових трав, коли у високості пропливає жорстокий ширококрилий коршак. Мов крізь сон, чула вона, як за столом поволі наростав гамір, як пили за султана, за хана, за гетьмана, за перемогу над ворогами. Хміль ударив у голови – і спалахнули суперечки. Хтось затягнув пісню, але її не підхопили, бо гетьман мовчав.

Юрась пив нарівні з усіма, але, мабуть, не п'янів. Незвичайна блідість, що ще більше відтінювалася чорним оксамитом кунтуша, палаючі очі й рухливі тонкі пальці, що весь час перебирали пацьорки скатертини, лякали гетьманських старшин, які – і п'яні – не забували, за чиїм столом сидять. Тим більше лякали вони Златку, бо жіночим серцем вона відчувала, що подобається гетьманові, а це означало для неї страшну біду.

Дівчина то червоніла, то блідла. Вона вже добре знала, що цей сорокалітній чоловік, повелитель великого, але напівпустельного краю, – людина зла і жорстока, яка не терпить, коли йому хтось перечить. Жахливі крики катованих на майдані людей, трупи, що розгойдувалися вітром на шибениці, страх, що невидимою пеленою окутав весь Немирів, – все це було їй добре відоме. Тому її серце стискувалося від жаху за себе, за своє майбутнє. Всі надії на порятунок вона покладала на батька та на брата і вірила, що рано чи пізно вони зуміють визволити її і всю Арсенову родину з неволі. Але зараз, коли вона раптом зрозуміла, що подобається гетьманові, у неї майнула думка – а чи зможуть вони тепер зробити що-небудь для її порятунку? Чи не накаже гетьман відіслати їх з Немирова, і вона залишиться тут одна і беззахисна?

Їй стало так страшно під палючим поглядом гетьманових очей, що вона, хоч і була голодна, не могла ні їсти, ні пити. До того ж всі вже помітили ту увагу, якою наділив її гетьман, і з цікавістю зиркали на неї.

За столом завовтузився Многогрішний.

– Вип'ємо, панове-браття, за ту половину роду людського, яка приносить нам радість і втіху. За жіноцтво! За тих, хто є окрасою нашої сьогоднішньої вечері.

Дзенькнули келихи – загули п'яні голоси. І тут несподівано підвівся Юрась Хмельницький, обійшов стіл і зупинився біля Златки. Наповнив її келих вишневою наливкою, майже силоміць всунув у руку.

– Адіке… Яке гарне ім'яі Ніжне, ласкаве, мелодійне. Я п'ю за тебе, пташко далекого південного краю, яку доля закинула в наші суворі холодні степи. І ми вдячні їй, долі, за це, бо твоя присутність тут, Адіке, робить теплішою і затишнішою цю сумну і непривітну оселю, в якій доводиться мені зараз жити… Слово гонору, я за все життя не зустрічав більш красивої, ніжної, милої дівчини, як ти, моя південна трояндо! П'ю за тебе, Адіке, і сподіваюся, що й ти вип'єш за здоров'я твого гетьмана, який одиноко коротає тут своє життя і буде радий, якщо ти розділиш його самотність…

Всі затихли. Слова гетьмана були недвозначні і прозорі Одно було незрозуміле: що пропонував гетьман цій молодій красивій туркені – своє тимчасове захоплення чи руку й серце?

Златка не знала, що сказати. Біля неї тремтіла, зіщулившись, Стеха. У мертвій тиші було чути лунке потріскування свічок.

– Ну, чому ж ти не відповідаєш, моя пташко? – Гетьман лівою рукою взяв Златку за підборіддя і заглянув дівчині в очі.

Але Златка мовчала, мов оніміла.

Тут підхопився Ненко, швидко заговорив по-турецьки, звертаючись більше до Азем-аги, ніж до гетьмана:

– Високоповажний пане гетьман, я не настільки володію вашою мовою, щоб відповісти на щойно сказані вами слова, але досить добре знаю її, щоб зрозуміти, що ви ображаєте мою сестру і мене…

Всі, хто розумів по-турецькому, а розумів багато хто, навіть сам гетьман, здивовано вирячилися на молодого турка, який посмів перечити гетьманові У Азем-аги полізли на лоба чорні кострубаті брови. Многогрішний роззявив з подиву рота і так застиг, придуркувато кліпаючи віями. А Юрась Хмельницький довго стояв мовчки перед зніченою Златкою, але дивився суворо через її голову на красивого молодого агу, який своєю зовнішністю був дуже схожий на нього самого і якого він сам забажав мати у себе на службі.

– Ага розуміє, з ким говорить? – холодно спитав Юрась.

– Розумію, безперечно. І прошу вибачення за свої слова. Але я змушений вступитися за честь сестри…

За Ненком підвелися Младен і Якуб, та Ненко зробив ледь помітний жест рукою, щоб мовчали.

– Твоїй сестрі нічого не загрожує, – холодно відповів гетьман. – І ніхто тут не ображає ї!…

– Отже, це виходить мимо вашої волі, гетьмане… Ми думаємо і дбаємо про майбутнє Адіке, – сказав Ненко.

– А хіба я бажаю їй поганого майбутнього? – здивувався Юрась. – Ця дівчина завтра може стати гетьманшею і скріпити наш союз з високою Портою!

Якусь мить у покої панувала мертва тиша. Потім хтось тихо охнув. Прошелестів гомін здивування.

Полковник Яненченко, який краще, ніж будь-хто інший з присутніх, знав Юрія, вражено похитав головою. «Щось у лісі здохло, коли наш Юрась закохався, – подумав єхидно. – Давненько за ним не водилося такого гріха… Невже його намір серйозний? Чи це одна із забаганок навіженого?» Однак промовчав, бо відчував, що і над його головою збираються хмари.

Мурза Кучук теж жодним порухом не видав своїх почуттів, тільки кинув бистрий промовистий погляд на Чору, і той у відповідь злегка опустив рясні чорні вії. Ніхто не запримітив цієї мови поглядів, а хоч би хто й помітив, то не надав би значення, бо зрозуміла вона була тільки батькові та синові. До того ж усі були так вражені словами гетьмана, що нікому навіть не спало на думку звернути в цю мить увагу на білгородського мурзу.

Першим опам'ятався Ненко.

– Але ясновельможний ефенді гетьман забуває одну обставину…

– Яку?

– Адіке – мусульманка…

– Ну й що?

– А гетьман – християнин…

– Дурниці! – вигукнув роздратовано Юрій. – Пригадаймо, скільки дівчат-християнок стали дружинами найвищих сановників Порти! Навіть у султанських гаремах чимало їх! То чому тут віра має стати перешкодою? До того ж, мені здається, останнє слово має бути за Адіке… А вона, – усі є свідками цього, – не проронила жодного звуку. Здавна ж відомо, що мовчання – знак згоди! Настала тиша. Погляди всіх були звернуті на дівчину. Златка сиділа ні жива ні мертва. Тільки дрібно тремтів у піднятій руці келих, і з нього вихлюпувався багряний, мов кров, напій.

Вона підвела голову, і в її широко розкритих очах стояли сльози. Однак голос прозвучав твердо.

– Я ніколи не буду гетьманшею! Ніколи!

– Адіке! – скрикнув Юрась, смертельно бліднучи.

– Запам'ятайте – ніколи! – підвищила голос Златка. – Навіть найлютіша кара не змусить мене віддати вам серце і руку. Я кохаю іншого!

Вона поставила свій келих на стіл і сміливо глянула у вічі гетьманові.

Всі завмерли. Ненко, Младен і Якуб зблідли.

За гетьманським столом назрівала буря.

Азем-ага і татарські салтани з цікавістю ждали – що буде далі? Многогрішний поклав руку на шаблю і, весь у напрузі, подався вперед, пантруючи, як вірний пес, кожен рух свого хазяїна.

Юрасеві, здавалося, раптом забракло повітря. З чорних очей струмувала лють.