Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович. Страница 36

Палій махнув рукою – і валка знов повернула на північ.

Сніги випали в ту зиму такі, що коні провалювалися в них по черево. Тому тільки на десятий день вкрай знесилені втікачі добралися до Фастова.

Старовинне місто зустріло їх мертвою тишею. На засніжених вулицях – жодного людського сліду. Замість будинків – обгорілі чорні скелети, а уцілілі стояли без вікон і дверей. В закіптюжених кам'яних стінах єзуїтського колегіуму та костьолу, колись найбільших і найкращих будівлях, що тепер теж зяяли проваллями вікон, з криком шугало вороння.

Валка зупинилася на горі, біля руїн замку. Звідси відкривався широкий краєвид на Унаву та заунавські простори. Вдалині на тлі іскристо-білих снігів густо зеленіла безмежна стрічка старезного соснового бору, що тягнувся до самого Києва.

– Ох, розкіш яка, матко боска! – вигукнув Спихальський, розкинувши руки і наставивши в голубий простір свої руді вуса. – Мав би я крила, то здійнявся б ниньки з цієї гори та й полинув понад всеньким цим краєм аж ген-ген до того лісу! Ех, і заздрю я, панове-браття, птахам, які ширяють високо в небі і можуть завжди, як тільки захочуть, з високості забачити красу тоту!

– І справді тут гарно, – погодився Арсен. – Незгірше, ніж у нас у Дубовій Балці над Сулою… Тільки сумно як – жодної живої душі.

– До чого довели землю нашу! – з почуттям сказав Палій. – І турки, і татари… І свої яничари… Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту. Чи то ж підніметься вона знову коли-небудь?

Всі мовчали. Хто міг відповісти на це запитання? Бо хіба ж один Фастів у руїнах? Вони вже проїхали пів-України, і майже повсюди – попелища і запустіння. Скільки-то люду треба, щоб заселити цю пустелю? Скільки сил докласти?

Поки меткий, всюдисущий Іваник, якого Палій в жарт прозвав генеральним квартирмейстером, розміщував людей на нічліг у сирих, але теплих склепах єзуїтського колегіуму, поки чоловіки ходили до Унави по сіно та очерет для коней, а також по дрова для багаття. Палій з Арсеном, Спихальським, Романом та Савою Грицаєм піднялися на горб, де височів фастівський замок. Перед потрощеною на шмаття брамою, з якої залишилися тільки цурупалки на довгих і міцних залізних завісах, Арсен, котрий ішов попереду, раптом зупинився: по пухкому снігу до фортеці петляв свіжий, людський слід.

– Еге, та тут хтось є! – промовив він і вийняв з-за пояса пістоль. – Цікаво – друг чи ворог? А ми думали, що в усьому Фастові – жодної душі!

Він почав обережно прокрадатися всередину фортеці. Друзі не відставали від нього.

Слід повів їх через широкий двір до протилежної стіни, де з усіх фортечних будівель уцілів невеличкий будиночок. Дах його під час пожежі, видно, згорів, але хтось уже пізніше прикрив стелю в'язанками очерету і житньої соломи, серед яких високо здіймався цегляний димар. З димаря вився ледь помітний сизий димок.

Арсен штовхнув двері, гукнув у темні сіни:

– Гей, хто тут живий, озовися!

З хати почулося невиразне бурмотіння, але ніхто не показувався. Козаки зайшли до напівтемної кімнати.

Перед піччю, в якій малиново догорали дубові сучки, стояла згорбившись старенька бабуся. З-під товстої сукняної хустки на козаків глянули вицвілі очі. Чорні сухі руки вправно шургали рогачами. З печі, перехилившись через давно не мазаний облуплений комин, злякано визирали дві пари дитячих очей.

Вся хатина була завалена старим мотлохом, дровами, сушеними опеньками, дикими грушами і кислицями. В одному з кутків, відгородженому товстими сосновими полінами, темніла чимала купа жолудів. Всюди по стінах висіли пучки червоної калини та різного зілля.

На скрип дверей стара оглянулась, але не рушила з місця, тільки вичікувально дивилась на незнайомців.

– Добрий вечір, матінко! – привіталися козаки.

– Дай, боже, здоров'я вам, дітки! – прошамкала стара. – Я думала, на цьому світі вже й нема нікого, а воно ще й люди є.

– Є люди, бабусю, – сказав Палій. – А от у вашому Фастові – негусто. Крім вас, мабуть, більше нікого?

– Більше нікого… Зосталась одна я з онучатами. А якщо правду мовити, з чужими сиротами. Блукали на пожарищах… Настуню тут підібрала, а хлопець сам прибився.

– Не прибився, а прийшов, – мовив з печі хлопчина. Всі глянули на дітей. Дівчинка років семи чи восьми сором'язливо опустила великі чорні оченята і шуснула за комин. А хлопчина, якому можна було дати років десять чи одинадцять, сміливо дивився на незнайомців з-під острішкуватого білявого волосся.

– Як же тебе звати, парубче? – запитав Арсен, простягаючи руку, щоб погладити хлопця по голові.

Але той відхилився і повагом відповів:

– Звати мене Михасем. А по прозвищу – Цвіль.

– Ясно. Михайло Цвіль… Звідки ж ти родом?

– З Чорногородки… Чули?

– Це та, що на Ірпені? – спитав Палій. – Міцна фортечка!

– Була міцна. Зосталися одні стіни. А від села – головешки…

– І жодної людини?

– Та ці як я йшов розшукувати у Фастові свого дядька Василя то в Чорногородці троє залишалося – баба Мокрина з Марійкою та Мелашкою… Вони й мене кликали до себе, та в них і самих нічого було їсти… Навіщо їм зайвий рот?

Михась говорив як дорослий. І від того жорстока правда ставала ще страшнішою. Козаки зціпили зуби. Спихальський вилаявся:

– Пся крев, до чого довели народ! Вшистко сплюндрували, вшисткіх винищили…

Палій важко опустився на піл за грубою, похилив голову, затулив обличчя руками і довго сидів так нерухомо. Ніхто не порушував гнітючої тиші. Тільки бабуся шаргала рогачем у печі, витягаючи горнятко, з якого пахло грибами. Коли ж він опустив руки і підвів голову, всі побачили, що його обличчя мокре від сліз, а очі світяться якимось дивним вогнем, якого раніш ніколи в них не було…

– Друзі, не дивуйтеся моїй слабкості… Зараз я плакав за тим, чого не вернеш, і за тими, кого не вернеш… Але разом з тим я не тільки плакав, я поклявся сам собі нещадно боротися, поки сил моїх стане, з ворогами нашими, які на корені народ наш нищать і в цьому своєму злому намірі досягли вже чималих успіхів. Боротися, щоб урятувати хоч те, що ще можна врятувати. Життя і майбутнє діток оцих. І землю нашу… Коли я ще недавно йшов на Запорожжя, щоб позбутися самотності, то зараз я подумав, що йду на Січ, до Сірка, для того, щоб допомогти йому своєю шаблею захищати землю нашу і народ наш! Якщо і ви такої думки, то закликаю вас, браття мої, піти разом зі мною. Бо ж чуєте, як волають ці руїни до помстиі Бо ж видите, до чого довели нас нерозумні гетьмани наші – до повної руйнації держави нашої, до повної загибелі…

– Ну, винні не тільки вони, – вставив Арсен.

Авжеж не тільки вони, – погодився Палій. – Але в першу чергу – вониі.. Пригадаймо: Юрко Хмельницький двадцять років тому володів обома берегами Дніпра і мав шістдесят тисяч козаків, крім запорожців. А міг би мати сто двадцять або й більше! Аби тільки гукнув клич… А що має тепер через свій дурний розум? Тисячу яничарів, татар, волохів та сотню своїх гультіпак… Він один з винуватців поразки українських та російських військ у війні з шляхтою, внаслідок чого в Андрусові Україна була розділена по Дніпру між Росією і Польщею. І якщо Лівобережжя, возз'єднане з Росією, вистояло, вижлло у вирі лихоліття, то Правобережжя геть витовкли кримчаки, шляхта, яничари та свої ж таки дурноверхі гетьманята… А Петро Дорошенко! Здається, не дурний, а не вистачило кебети возз'єднати Правобережжя з Лівобережжям і Росією. Все було майже готове, коли він прийшов з військом на Полтавщину і лівобережні полки ось-ось мали вручити йому гетьманську булаву. Так ні ж! Одержавши звістку з Чигирина, що линка скочила за пліт з молодим козаком, покинув військо на брата і помчав стрімголов карати зрадницю. І все знову розсипалося. І знову почалися міжусобиці, чвари, аж поки турки, покликані ним, не доконали Правобережжя… Ні, що не кажіть, а самі вони, гетьмани, винні, що так сталося… Та нам від цього не легше… Він підвівся, заглянув на піч, де притихли діти. – Що, любі мої голуб'ята, тепленько вам тут?.. То й ростіть на здоров'я! Бо на вас уся надія наша… Прощавайте! Козаки вийшли з хати.