Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович. Страница 59
– Я вже казав – Правобережжя знелюдніло… Самойлович, дбаючи передусім про свою владу й прибутки, не відпускає колишніх втікачів з Правобережжя, які в час воєнного лихоліття знайшли притулок на лівому березі, назад, на їхні дідизни. Виникає загроза, що ці землі будуть заселені кимось іншим. Тож, відбиваючи ясирників, думайте і над тим, щоб знову заселити той край і зберегти його для нащадків наших… А це можна зробити тільки тоді, коли там буде військова сила, яка захищатиме народ. Із шістнадцяти козацьких полків, що були на Правобережжі при Богданові, тепер не лишилося жодного… Я вже послав туди Палія, Самуся, Іскру і Абазина з невеликими загонами запорожців… Тож хай кіш допомагає їм і зброєю, і порохом, і оливом, і людьми та продовольством, бо вони там робитимуть велике діло. Покляніться, що Січ завжди буде для них опорою і притулком в тяжкий час! Що Січ завжди допомагатиме – явно чи таємно, – цим наставленим мною полковникам у їхніх многотрудних діяннях по відродженню правого берега!
– Клянемося! – хором відповіли старшини і значні козаки.
– Чув я, що турки ставлять мідні слупи на Поділлі і в Карпатах, роблять новий кордон, відтинаючи добрячий шмат землі нашої, щоб навіки приєднати її до султанських володінь… І для мене, і для вас усіх не таємниця, що шляхта ще міцно тримає в своїх руках Волинь і Галичину і не губить надії коли-небудь заволодіти знову Правобережжям і всією Україною… І досі, як і за Богдана, зі всіх боків нам тісно… Тож, браття, єдиний наш порятунок – Москва! Тільки вона збройною рукою врятувала нещодавно Лівобережжя і Київ від винищення і повної загибелі. Досвід підказує, що в тих тяжких обставинах, що склалися для нашого народу, єдиним вірним союзником і братом був і є народ російський… Ви можете сказати, а хіба не московський воєвода Ромодановський завдав тебе в Сибір?.. Так, відповім я. Він. Це він з намови Самойловича забив мене в кайдани, і я волочив їх аж на далекий Іртиш. Та не в цьому, браття, суть! Бо коли я повертався звідти через півроку, то не одна і не дві, а сотні російських селянських родин давали мені притулок і ділилися зі мною, може, останньою скибкою хліба. Бо не один і не два, а тисячі московських стрільців поклали свої голови разом з нашими козаками в Чигирині і на Бужинському полі, захищаючи свою і нашу свободу. Ось що головне в нашій дружбі і в наших взаєминах! І на цьому повинні стояти ми всі!.. Тільки йдучи цим шляхом, ми можемо врятувати народ український від поголовного винищення, від остаточної загибелі, яку приготували для нього найлютіші вороги його! На цьому повинна і далі стояти Січ! Якщо вона схибить, то завдасть непоправної шкоди і собі, і всьому народові…
– Розуміємо, батьку! Розуміємо! – загули козаки.
– А щодо Юрка Хмельницького і Кара-Мустафи, то знайте – на сьогодні це найлютіші і найнебезпечніші вороги наші. І я заповідаю вам боротися з ними до останнього! І чим швидше згинуть вони, тим краще для народу нашого!
– Будемо боротися, батьку! Не сумнівайся! – за всіх проказав тихо, але твердо Палій.
– Арсене, сину мій, – раптом звернувся кошовий до Звенигори, – і Кара-Мустафу, і Юраська нелегко і непросто дістати… Тому я покладаю особливі надії на тебе, на твою спритність і твій розум… Там, де не зможе пройти козацький кінь, де не поможе козацька шабля, там пройдеш ти… Розумієш мене?
– Розумію, батьку, – похилив голову перед умираючим Арсен, відчуваючи, як гіркий клубок здушив горло. – Зроблю все, що зможу…
– Амінь! – прошепотів Сірко стомлено. – Тож із цим покінчено… Лишається сказати ще одне: хотів би я знати, кому ви вручите після мене булаву кошового?
Всі мовчали. Запитання було несподіване і серйозне. А також зачіпало інтереси більшості присутніх тут старшин, бо хто ж із них не мріяв побувати коли-небудь кошовим, потримати в руках булаву, що давала необмежену владу над багатотисячним військом?
– Хай це тебе не турбує, Іване, – сказав після тривалої мовчанки Стягайло. – Виберемо достойного!
– До булави треба й голови. Не забувайте цього ніколи, – тихо промовив Сірко. – Я стою одною ногою в могилі, тож, гадаю, на мене не образяться мої побратими, коли я висловлю свою думку…
– Кажи, батьку! Кажи!
– Час зараз такий, що на чолі війська повинна стояти людина смілива і розумна, чесна і досвідчена у військовій справі і в житті… Серед вас є така людина…
– Хто ж це, батьку? – почулися голоси.
– Семен Палій!
Запала тиша. Для Палія це було великою несподіванкою. Не меншою несподіванкою, напевне, це було і для решти старшин. Хтось крякнув. І знову настала тиша.
– Чого ж ви мовчите? – з усмішкою спитав Сірко. – Не я ж вибираю кошового… Я тільки висловлюю свою думку…
– Молодий ще, – похмуро кинув Іван Стягайло. – Хай почекає. Адже є старші!
На вустах Сірка промайнула ледь помітна гірка усмішка. І зразу зникла. Кошовий важко задихав і відкинув голову на подушку. Холодний піт зросив його чоло.
– Ми стомили кошового, – тихо промовив Семен Палій і перший встав з-за столу. – Прощай, батьку!
Старшини і значні козаки теж підвелися і почали прощатися. Кожен підходив до ліжка, доземно вклонявся і тихо відходив.
Стягайло зніяковіло пробурмотів: – Пробач мені, Йване. Засмутив я тебе. Ляпнув необдумано…Будь певен, оберемо ми достойного!
Сірко не відповів нічого, і Стягайло, потоптавшись, відійшов. Незабаром пасіка опустіла. Біля кошового залишився один джура. Хоча припікало літнє сонце, хворий попросив прикрити його кожухом. А через годину його не стало…
На другий день після похорону у військовій канцелярії зібралася старшинська рада. Велика простора кімната ледве вмістила всіх значних козаків – військового суддю, військового писаря, осау-лів, тобто помічників кошового отамана, курінних отаманів, а також старших та «луччих» козаків, які в минулому обиралися отаманами або прославилися військовими подвигами чи мали великі господарства.
За столом, на покуті, під образами стояли клейноди – прапор і бунчук. На столі, застеленому заради урочистої хвилини шовковою турецькою скатертиною, виблискувала самоцвітами булава кошового отамана. До чиїх рук вона потрапить?
Погляди всіх присутніх були звернуті на неї. Кожен знав, що не на військовій раді, яка має зібратися опівдні, а тут, на сходці, буде названо людину, яку потім рада має обрати кошовим. Так велося здавна.
Але кого буде названо?
Покійний кошовий Сірко подав перед смертю свій голос за Семена Палія. Це знали всі. І з цікавістю поглядали на широкоплечого красеня, котрий скромно сидів на лаві біля порога в оточенні своїх друзів – Арсена Звенигори, Романа Воїнова, Метелиці, Андрія Могили, Самуся, Іскри та Абазина.
За столом, залишивши незайнятим місце кошового, сиділи Іван Стягайло та Іван Ріг – найвпливовіші отамани, котрі – усім це було видно – з надією позирали на булаву кошового.
Кому ж усміхнеться фортуна?
Першим – по старшинству – підвівся і став говорити військовий суддя, старий сивоусий козак, давній сподвижник Сірка.
– Браття отамани, преславні лицарі запорозькі, – промовив він глухуватим голосом, – сьогодні ми зібралися для того, щоб гуртом подумати, кого на січовій раді оберемо кошовим отаманом… Бо після смерті батька нашого, славетного ватага запорозького Івана Сірка, військо наше осиротіло, а братчики, як сіромахи нещасні, не знають, до кого прихилитися, і в разі несподіваного нападу ворога залишилися без військового вождя…
– Так, так, ми повинні подумати, – закивали головами старі козаки. – Треба обрати достойного!
– Перед смертю кошовий Іван Сірко, як це відомо більшості з вас, заповів нам обрати Семена Палія, запорожця недавнього, але вже уславленого в походах і боях лицаря…
Стягайло схопився на ноги, важкою, мов дубовий корч, рукою грюкнув по столу.
– Браття, Семен Палій молодий ще! – гукнув він. – Подивіться – у його вусах жодної сивої волосинки! То хіба ж личити-ме нам, старим і досвідченим козакам, підкорятися молодикові, який до того ж і козакує на Запорожжі від пречистої до різдва?..