Фірман султана - Малик Владимир Кириллович. Страница 26
У нього над головою згромадилися товариші й односельчани, що поїхали з ним. Всі затамували подих.
З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи.
– Стехо! Ти тут? Це я – Арсен! – гукнув козак щосили.
– Арсене! – не крик, а зойк вихопився з ями. Звенигора зразу впізнав голос сестри. До того голосу прилучилися поклики ще кількох дівчат. Пролунав тупіт ніг, і внизу, якраз під отвором, з'явилося четверо дівочих облич. Запорожець побачив змучені очі Стехи, скуйовджені коси. Дівчина простягнула вгору тонкі руки.
– Драбину! – крикнув Звенигора.
Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по одній піднялися наверх. Арсен підхопив Стеху на руки, пригорнув до грудей.
– Сестронько!
– Братику! Арсене! Де ти тут узявся?
В цей час внизу, над річкою, забив на сполох дзвін. Низькі уривчасті звуки тривогою одізвалися в серцях козаків. Усі нараз принишкли. Звенигора пошукав очима Минку, але того мов вітром здуло – десь зник.
– Чорнобай скликає своїх людей, – сказав Роман.
– Так, проґавили ми його, собаку! – глухо відгукнувся Арсен. – Тепер нам тут залишатися небезпечно… На коней, друзі! Для дівчат осідлайте Чорнобаєвих!
Поки сідлали чотирьох огирів, Звенигора віддавав накази.
– Романе, ви з Гривою беріть дівчат і мчіть попереду! На допомогу візьміть ще кого-небудь. Ну, хоча б дядька Іваника, – і тихо додав: – З нього мені мала допомога, а вам усе-таки жива душа… -Потім голосно: – Ми їхатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас і ми відстанемо, то ждіть нас на Інгульці!
Сонце зайшло, і на землю спадали сині вечірні сутінки. Попереду виїхали з фортеці Роман, Грива, Іваник і дівчата. За ними – решта загону на чолі з Арсеном. Спихальський був незадоволений.
– Може, хоч червоного півня пустимо на це кляте гніздо, пане добродзею? – спитав Звенигору. – Невже так і поїдемо?
– Не треба, – скрушно махнув рукою Звенигора. – Не гніздо винувате, а той звір, що живе в ньому. Хитрий, бестія! Наготував лазівок! Знав, що рано чи пізно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна. Для чого ж її руйнувати? Добрий захисток для наших людей від татарви…
– Як знаєш, пане добродзею, – буркнув Спихальський. – А я викресав би вогню, жеби вшистко пішло з димом!
Звенигора не відповів. Попереду, з узвозу, виринув кінний загін. Хоча до нього було не менше двохсот сажнів, і Арсен і пан Мартин зразу впізнали малиновий кунтуш Чорнобая. Впізнав його і Роман, бо миттю звернув ліворуч і погнав зі своїми людьми поза селом до лісу, що чорнів удалині. Звенигора прикинув оком і зрозумів: у Чорнобая більше людей. Встрявати у рукопашний бій небезпечно. До того ж йому не хотілося ризикувати життям чи здоров'ям своїх односельчан. Тому він вирішив їхати слідом за Романом у надії, що скоро наступить вечір, і темрява сховає їх від переслідувачів.
Чорнобай розгадав задум козаків і, зрізавши кут, утворений дорогами, швидко наближався. Не останню роль тут грало, мабуть, те, що у нього були свіжі, нестомлені коні.
Почалася погоня.
Гула під копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули біленькі хати села – і три загони вирвалися в степ. Передній явно стишував хід. Не призвичаєні до швидкої верхової їзди полонянки ледве держалися в сідлах, і це змушувало Романа і Гриву притримувати своїх коней.
Нарешті, коли стало ясно, що до темряви відірватися від погоні не пощастить, Звенигора на ходу крикнув:
– Приготувати мушкети! Стріляти на ходу залпом! Цілитися не в вершників, а в коней!
Козаки зірвали з-за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити своїх. На горбі Звенигора подав знак зупинитися. Верхівці осадили коней і, не розвертаючи їх, впівоберта приклали мушкети до пліч.
– Пали!
Гримнув залп. Три чи чотири переслідувачі рухнули на землю. Інші зупинилися. Коні здибилися, злякано заіржали. Почувся крик і стогін поранених. Потім усе зникло – пороховий дим кострубатою хмаркою поволі посунув на переслідувачів і прикрив їх від козаків.
– Вперед! – гукнув Звенигора.
Прищуливши вуха, коні рвонули щодуху. Постріли, крики, запах диму стривожили їх, наддали нових сил, і втікачі прудко помчали до лісу.
Через дві-три сотні кроків Звенигора оглянувся. У нього радісно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засіб зупинити наступ ворожої кінноти цілком виправдав себе і тут. Загін Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на місці. Видно, смерть чи поранення кількох товаришів відбили у пахолків охоту продовжувати переслідування.
Незабаром вечорові сутінки погустішали і темно-сизою пеленою покрили степ. Тепер Чорнобай, хоч би й хотів і мав сили, мусив би припинити погоню.
7
Справді, несподіваний козацький залп викликав у загоні Чорнобая велике замішання. Два пахолки були поранені. Ще четверо, упавши з тяжко поранених коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам'яті і товариші вважали їх загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Він хотів продовжувати погоню, але ніхто за ним не поїхав. Тому він наказав підібрати поранених і вертатися додому.
У фортеці, кинувши поводи пахолкові, наказав:
– Розшукайте Минку і приведіть до мене! А також пошліть за Тхором і Митрофаном – хай зайдуть!
А сам пройшов до себе в спочивальню, зірвав зі стіни два пістолі – застромив за пояс і, сівши край столу на лаву, задумався. Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволі Звенигори було як грім серед ясного неба.
Тільки чудом урятувався він сьогодні. Але небезпека не минула. Запорожець у перший-ліпший день може повернутися з більшими силами або підстереже його десь одного і пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотникові.
Грюкнули двері – і пахолки ввели Минку.
Чорнобай підвів голову, суворо глипнув на хлопця.
– Підійди ближче! А ви – геть звідси!
Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, підійшов до Минки. У хлопця задрижали коліна.
– Це ти впустив тих розбійників, падлюко? – прошипів господар. – Скільки вони тобі заплатили?
– Батечку, їй-богу, нічого! – забелькотав Минка. – Хай мене грім поб'є, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова… Від Юрія Хмельницького або від Многогрішного… А виявилося…
– Ти чув, що вони тут говорили?
– Чув.
По тому, як у Чорнобая блиснули очі, хлопець зрозумів, що бовкнув зайве. Руки його ще більше затремтіли.
– Кому про те розповідав? Тільки правду!
– Нікому. Хай мені язик одсохне, коли брешу!
– Забожись!
– Хрест мене побий, нікому!.. Хіба я маленький?
– Гаразд. Іди!
Хлопець повернувся і ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорнобаєвій руці ятаган – і пахолок, не встигнувши крикнути, упав на підлогу. Чорнобай нахилився над ним і вдарив ще раз, цілячись у серце. Потім витер ятаган об одяг пахолка і знову сів на лаву.
Через деякий час у сінях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню – запалив свічку. Потім прочинив двері.
– Це ти, Митрофане?
– Я, – почувся протяжний голос.
– А Тхір з тобою?
– Та вже ж.
– Заходьте!
Пахолки боязко зайшли до світлиці. Після поїздки за Дніпро вони міцно спали і тепер, почувши про напад на фортецю і про погоню, в якій вони не брали участі, не знали, чого чекати від господаря. Побачивши на підлозі труп, зупинилися. Митрофан перехрестився.
– Невже Минка?
Чорнобай не відповів. Зачинивши за пахолками двері, підштовхнув їх на середину кімнати і став насупроти.
Пахолки відчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кінь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхір, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього:
– Чого крутишся, мов муха в окропі? Перед ким стоїш, падло? Забув?
Тхір завмер, гарячкове думаючи, звідки чекати напасті. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не міг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподіваним запитанням: