Фірман султана - Малик Владимир Кириллович. Страница 41

– Друже, облиш… То єсть смерть моя, – простогнав пан Мартин. – Ах, псякрев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську… ойчизну укохану!

Звенигора відтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в чайці. Люта ненависть, гнів, жаль струсонули його серце. Не брати пашу. в полон! Відомстити за пана Мартина!

Але бій уже закінчився. Всюди лежали вбиті й поранені. Паша стояв під стінкою надбудови, схрестивши на грудях руки. По його зморшкуватих щоках котилися сльози… Козаки навколо нього важко відхекувались, витирали з лобів піт.

Звенигора підняв шаблю.

– Старий пес! Нема тобі моєї пощадив

Козаки перехопили його,

– Опам'ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти його живцем!.. Та й беззбройний він…

Звенигора понурив голову. Сльози душили, забивали віддих. Через силу видавив з себе пекучі слова:

– Пана Мартина… убив він, собака!.. Ех! – Не стримавшись, ударив пашу долонею в обличчя. – Негідник!

Той люто блиснув очима.

– Я воїн! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смій! Я чесно оборонявся!

Звенигора відійшов.

Бій на Дніпрі затихав. Кілька фелюк горіло. Дим сизим туманом слався понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радісні вигуки запорожців, поодинокі постріли на тих кораблях, де ще турки чинили опір.

…Перед вечором величезна флотилія, що складалася із двох сотень козацьких чайок і майже сотні турецьких сандалів та фелюк, навантажених хлібом, порохом, ядрами та іншими припасами, поволі вирушила з гирла річки Корабельної і попливла вгору по Дніпру.

Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над рікою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей і кучеряво-срібних верболозів.

Спихальський лежить на білих турецьких простирадлах. Над ним схилився дід Шевчик, беззубим ротом шамкотить:

– Мати божа, царице небесна, поможи козакові й заступи його! Спини йому кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тіло більше не боліло, щоб душа мужала, рука – шаблю держала, ноги – по землі ходили, очі-на ясний світ гляділи!.. А ти, лихоманко-поганко, білого тіла не ломи! Лети собі на луги, на широкі береги, в чорториї на каміння, на зелене баговиння, в глибокі вертепища, непролазні хащі-нетрища, де Марище бродить, де смерть колобродить, – тьху, згинь, пропади, цур тобі й пекі

Шевчик сплюнув через борт і рукавом витер рота. Поки він говорив. Метелиця зневажливо дивився на свого старого побратима. Потім рішуче відсторонив його рукою:

– Твої небилиці – дурниці! Ось дай-но я його полікую! По-своєму!

Він знову дістав з глибочезної кишені пляшку, налив з неї у ріг, що в поході заміняв йому кухоль, горілки, насипав з порохівниці пороху – розколотив усе те дулом пістоля і підніс панові Мартину.

– На, сину, випий половину! – І підвів його. Спихальський випив. Знесилений, обливаючись холодним потом, важко схилив голову на м'яку подушку.

Другу половину Метелиця вилив йому на ранку і туго перев'язав чистою ганчіркою.

– Ось так! Відпочивай тепера!

Підвівшись, знову налив у ріг горілки. Глянув на пожовтілого Спихальського, крякнув.

– Ну, за твоє здоров'я, козаче!

Підніс ріг до рота, але несподівано почув покашлювання Звенигори, побачив його суворий, осудливий погляд. Рука старого козака застигла в повітрі… Потім поволі, не без жалю, відхилилася від рота і вихлюпнула горілку з рога в Дніпро.

– Кгм, кгм! – крякнув, витираючи долонею сухі вуса. Дід Шевчик, дивлячись на пляшку, в якій ще було трохи жовтуватої рідини, смачно облизався.

Спихальський розплющив очі, хапнув спраглими, запеченими вустами прохолодного вечірнього повітря.

– Арсене, друже… поховай мене на такій високій горі… жеби було видно мі всеньке Поділля… і ту дальшу землю… мою ойчизну… Польську… – Він говорив тихо, з натугою, але розбірливо. Видно було, що кожне слово завдавало йому нестерпного болю. – А коли доведеться бути… в Закопаному, то… відшукай пані Ванду… Скажи, же я їй… усе прощаю… Навіть зраду… з тим глистом маршалкем… Прощаю… як бога кохам!..

Звенигора відвернувся, щоб пан Мартин не бачив у його очах сліз. «От і довоювався, пане Мартине! Довоювався… І не побачиш своєї ойчизни і невірної Ванди, яку ти все-таки, незважаючи ні на що, кохав… Ти був зовні незграбний і трохи дивакуватий, але мав добре і по-дитячому ніжне серце. Ти був шляхтич, але з тієї шляхти, яку в народі звуть голопузою і яка нічого, крім гонору, не має. Тому ти не цурався простого народу і стояв ближче до нього, ніж до шляхетних магнатів, які гордували тобою і використовували, як хлопчика-козачка, на побігеньках… Ех, пане Мартине, пане Мартине!» А вголос сказав:

– Не впадай у розпач, пане Мартине. Не помреш ти… Ось допливемо вночі до Січі – візьму коней і помчу з тобою в Дубову Балку… А там Якуб і дідусь Онопрій зроблять таку мазь, що враз поставить тебе на ноги. І хвицатимеш ти, як жеребець копитами… Житимеш – не тужитимеш! До ста літ!

На блідому, покритому холодним потом обличчі Спихальського промайнула слабка усмішка.

– Добрий ти, Арсене, хлопак… Мам тебе за брата! Він заплющив очі і, знесилений, затих.

ЧИГИРИН

1

Йшов третій тиждень облоги Чигирина. Російсько-українське військо, переправившись біля Бужина на правий берег Дніпра, в рішучому бою відкинуло турків і татар за Тясмин, захопило Калиновий міст і встановило зв'язок з обложеними. Однак, незважаючи на те, що турки втратили двадцять вісім гармат, вози з порохом, табуни скоту і коней, незважаючи на те, що у витолочених бур'янах лишилися лежати сотні воїнів падишаха, великий візир Мустафа мав ще достатньо сил, щоб не впасти у відчай і не повторити торішньої помилки Ібрагіма-паші – без генеральної битви знятися з позицій і тікати.

Коли війська зупинилися на укріпленому правому березі Тясмину, а уруси, як доносили вивідачі, не проявили наміру форсувати річку і з ходу нападати на турецькі позиції, Кара Мустафа наказав усім пашам зібратися на військову раду.

Велике розкішне шатро візира ледве вмістило всіх найвищих військових вождів.

Кара Мустафа сидів похмурий, насуплений, чорний, мов головешка. Паші мовчки перезиралися, чекаючи прочухана за поразку. Тільки гоноровитий і хитрий хан Мюрад-Гірей тримався незалежно, даючи всім відчути, що за його спиною – п'ятдесят тисяч вершників.

Але візир заговорив у незвичному для себе тоні – тихо, без роздратування.

– Доблесні воїни падишаха, аллах покарав нас за те, що ми принесли сюди, в хижі степи сарматські, мало ненависті в своїх серцях до невірних, мало мужності і гарячого бажання прославити велику державу османів, сонцеликого хондкара і себе… Ось уже наступає четвертий тиждень облоги, а ми не можемо взяти цього проклятого міста! А вчора і сьогодні змушені були показати хребет воїнам гетьмана Самойловича і Ромодана-паші… Ганьба нам!.. І я хочу запитати вас, прославлені полководці, – і тебе, Ахмет, паша єгипетський, і тебе, Суваш, паша константинопольський, і тебе, Кур-паша, і тебе, Чурум-паша, і всіх вас, воїнів, у доблесті яких я ніколи не сумнівався, – чому ми, маючи вдвічі більше війська, ніж в урусів, змушені сьогодні ганебно тікати з поля бою? Ну?

Запала тяжка мовчанка.

Кара Мустафа застиг, мов чорна статуя.

Першим підвівся Ахмет-паша. Шовковим шарфиком витер з лоба піт. Заговорив неголосно.

– Великий візире і все доблесне воїнство, по довгих роздумах я дійшов висновку, що з якихось невідомих мені причин аллах відступився від нас і вже не наділяє своїх захисників милістю своєю… Нічим іншим я не можу пояснити втрату нами вчора і сьогодні багатьох воїнів наших ісламських і гармат… Моє військо зменшилося на третину. А до урусів прибули з півночі свіжі сили… Я не бачу можливості продовжувати далі цю затяжну і небезпечну для слави нашої війну. Я ніколи не був боягузом, але зараз у моє серце закрадається страх. Аллах відступився від нас, і невірні можуть взяти верх над нами… Тому я за негайний почесний відступ, бо інакше і переможне наше військо ісламське загине, і гармати всі втратимо. Честь держави до самого воскресіння мертвих буде загублено, а ми за це будемо прокляті на віки вічні!