Фірман султана - Малик Владимир Кириллович. Страница 46
– Сюди, – шепнув Рожков, показуючи на круту шию льоху.
Двері розчинені навстіж. Знизу війнуло застояним повітрям, запахло трухлявим деревом, сирою землею.
Всі троє мовчки спустилися в льох і причинили за собою двері. Рожков викресав вогню – запалив свічку.
На долівці, в кутку, лежала велика купа глини. В одній ,із стін зяяв чорний отвір діри. Біля неї – вимазані в глипну сокира і заступ.
– Приблизно половину відстані ми вже прокопали, – сказав Рожков. -Ще ліктів п'ять чи шість.
– Встигнемо за ніч?
– Встигнемо, якщо працюватимемо навпереміну.
– Тоді не гаймо часу, – заспішив Звенигора і, схопивши заступ і сокиру, шуснув у вузьку дірку.
З перших же ударів він зрозумів, як важко доведеться їм тут працювати. Глина суха і тверда, мов камінь. В тісняві не розмахнешся, не врубаєш як слід сокирою. А розпушену глину доводиться насипати в кошіль і, рачкуючи назад, витягати з глибокої нори.
Однак робити нічого. Десь тут зовсім недалеко знемагає в темниці Роман, і його будь-що треба сьогодні визволити.
Лунко цюкає сокира. Гупає заступ. Шарудить, осипаючись на долівку, глина. Потріскує лойова свічка, сповнюючи печеру чадом і смородом.
Довго і важко тягнеться час. Звенигору заступає Грива, а того – Рожков. Що далі, то частіше доводиться змінювати один одного. Піт заливає очі. Дихати нічим. Копачі напружують усі сили…
Згоріла одна свічка, потім – друга.
Спітнілі, стомлені, замазані глиною, копачі накидаються на тверду жовту стіну, як на смертельного ворога. І вона відступає, відступає… Коли стало зовсім важко дихати, відчинили двері, і в льох ввірвався свіжий струмінь прохолодного повітря, що остудив розпашілі тіла.
Однак двері незабаром довелося зачинити: починало світати. І тоді, нарешті, заступ ударився об камінь.
– Добралися! – сповістив товаришам Звенигора. – Зараз ламатиму стіну!
Він сокирою розколупав шов, вивернув кілька цеглин, Вони глухо гупнули на долівку, і в ту мить крізь пролом з темряви сусіднього льоху глянули Романові очі, освітлені мерехтливим вогником свічки.
Дончак простягнув руки.
– Арсене! Брате!
Пальці їхніх рук сплелися в міцному потискові.
6
Рожков, Грива, Роман і Звенигора, залишивши позад себе напівзруйноване місто, крутою дорогою піднялися на Чигиринську гору, до головних воріт замка. Не без підстав вони вважали, що Трауерніхт швидко виявить втечу, але не здогадається шукати Романа і його друзів на валах, серед захисників фортеці. Незважаючи на ранній час, тут уже було гамірно. Сердюки полковника Коровки і стрільці генерала Гордона готувалися до бою: одні поспішно снідали, другі підносили до гармат ядра, бомби і порох, треті шикувалися, щоб строєм іти до своїх місць на стінах. Ніхто не звертав уваги на стомлених замазур, які швидко перетнули просторе подвір'я замка і зупинилися біля довгої конов'язі.
– Насамперед, друзі, вмиємося, – сказав Рожков, набираючи з корита для водопою коней повну пригорщ холодної джерельної води. – А то ми схожі на марюк!
Вони вмилися, напилися з дерев'яного відра, прикованого до журавля, що заглядав у темну кам'яну криницю, смачної води, обтрусили одяг і тільки тоді присіли побіля чималого казана з гарячим кулешем. Тут їх і помітив генерал Гордон.
– Кузьма, де тебе носить? Вночі ти мав стояти на чатах!
Рожков схопився, винувато закліпав очима. Звенигора, Воїнов і Грива теж підхопилися, стали поруч товариша, готові заступитися за нього.
Генерал Гордон уважніше придивився до козаків, помітив і сліди глини на їхньому одязі, і змарніле, заросле русявою щетиною обличчя Романа, і скуйовджену копицю пшеничного волосся на його голові. По цій копиці він і впізнав дончака.
– Ба, ба, ба! Тепер я розумію, Кузьмо, де ти пропадав! – вигукнув шотландець. -За друга – у вогонь і воду, як ви кажете? Ха-ха! Вітаю! Вітаю!
Рожков полегшено усміхнувся: пронесло! У козаків теж , з пліч гора зсунулась. Та Гордон враз посуворішав.
– Ну, от що, молодці, сьогодні буде дуже жаркий день. Кара Мустафа поклявся бородою пророка, що надвечір мого бунчук замає на Чигиринській горі. Він згромадив під містом сорок тисяч війська і майже всі гармати. Штурм уже розпочався. А ви, я бачу, без зброї…
– За цим діло не стане, – похмуро сказав Грива. – На валах і нашої і турецької зброї досить. Скажіть тільки, куди нам іти.
– Рожков піде зі мною. А ви – не з моєї дивізії…
– Ми хотіли б разом, – сказав Роман.
– Атож, гуртом легше й батька бити, – вставив понуро Грива.
– Навіщо ж батька, – усміхнувся генерал. – Турка бийте, молодці! Турка!.. Якщо хочете разом, тоді будете при мені! Але знайте: я там, де найважче! Ви поки що вільні птахи – вибирайте!
– А що нам вибирати, – сказав Звенигора. – Смерті не боїмося! Бог не захоче – свиня не з'їсть!
– Ха-ха, чудово сказано! Чудово! Тоді – за мною, молодці! Після вчорашніх втрат мені кожен сміливий воїн дорогий! За мною!
Сухорлявий високий генерал, притримуючи рукою тонку шпагу, що била його по ногах, швидко попростував до вежі замка. За ним поспішав Кузьма Рожков зі своїми новими друзями..
Навколо вже все гуло, гоготало, тріщало. Над головами пролітали бомби і ядра. До стін бігли запізнілі вояки, по драбинах і земляних сходах, укріплених сосновими плахами, здиралися нагору. Тут же лежали перші на сьогоднішній день убиті й поранені. У свіжому ранковому повітрі відгонило димом і кров'ю.
Генерал Гордон швидко збіг на стіну і глянув на турецькі позиції. По сірій, змережаній окопами землі до міста наближалися густі ряди яничарів. Тисячоголосе «алла» линуло над полем.
Обабіч генерала стали Рожков і його нові друзі-запорожці.
7
Князь Ромодановський з почтом стояв на піщаному горбі на лівому березі Тясмину, навпроти Чигирина. Щохвилини до нього під'їжджали гінці, сповіщаючи про хід битви.
Боярин мав дуже стомлений вигляд. Блідий, змарнілий, з темними кругами під очима. Завжди ретельно розчесані, пригладжені вуса та борода сьогодні були скуйовджені, мов у хворого на лихоманку. Ніхто з почту не знав справжньої причини такого стану головнокомандувача.
Однак накази князя були, як і завжди, чіткі, обдумані, а голос – твердий, рішучий. Припухлі від безсоння очі дивилися пильно, бачили далеко – від максимівських лугів до суботівських круч, – охоплювали все поле бою.
Ворожий наступ понад Тясмином розпочався одночасно зі штурмом Чигирина. Зі сходом сонця ударили турецькі й татарські тулумбаси, заклично заграли зурни, затрубили ріжки. Від тисяч кінських і людських ніг застугоніла земля. Різнобарвні загони яничарів, спагіїв, арабських і курдських вершників хвилями перекочувалися через Тясмин і з ходу нападали на стрілецькі окопи та редути. На лівому фланзі кримська орда атакувала в кінному строю козацькі полки.
Все величезне військо османів перейшло в рішучий наступ. На тясминських лугах, на піщаних пагорбах лівого берега, в чигиринській діброві та в рідких узліссях Чорного лісу з самого ранку зав'язалися тяжкі бої.
Особливо сильний натиск турки робили на Чигирин та прилеглі до нього околиці. Ромодановський розумів, що вони хотіли відкинути його з Черкаського шляху, щоб відрізати Чигирин, оточити його з усіх боків. Тоді доля міста була б остаточно вирішена: воно б здалося на милість переможця. В руки ворога потрапило б багато пороху, бомб, ядер, продовольства. Тому він з самого ранку кинув сюди Білгородський стрілецький полк – свою опору і гордість.
Пригнічений і заклопотаний Ромодановський спочатку не помітив гінця і тільки, коли перед ним стали три татарських мурзи, глянув пильніше на козака.
– Від гетьмана?
– Так, ваша світлість. Гетьман наказав доставити листа і полонених.
– Сам маю полонених досить, – сказав стомлено боярин, розгортаючи папір.
Гетьман писав: «Посилаю тобі, князю Григорію Григоровичу, знатного татарського мурзу Саферелея. Оний мурзишка є зятем хана Мюрад-Гірея… Налякай його гарненько! Скажи, що одріжеш його погану голову і пошлеш у подарунок тестеві, сиріч ханові, якщо той дозволить візирові Мустафі вчинити насильство над князем Андрієм… Разом з ним посилаю ще двох захудалих мурз, – хай сам Саферелей відправить їх до хана негайно як посланців. Двох – для більшої певності…»