Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович. Страница 14
4
— Ми з Гамідом служили разом в одному загоні спагіїв, що стояв у серединній Болгарії, — розпочав меддах. — Він був молодшим агою, мав двадцять років і обіймав посаду казнадара [23], яку одержав, дякуючи своєму дядькові, чаушеві [24]бейлер–бея [25]. Хоч я був старший, але трапилося так, що ми з ним зійшлися досить близько. Не дружили, ні. До цього не дійшло, бо, незважаючи на молодість, Гамід був скритною людиною. Але часто проводили час за пляшкою ракії [26]або за картами.
Наскільки я знав, він не мав ніяких маєтків, як і я, і жив скромно, витрачаючи тільки те, що міг заробити. Ми з заздрістю дивилися на тих товаришів, які одержували з дому цілі капшуки грошей і жили, як беї. На щастя, таких було небагато, і вони не дуже муляли нам очі.
Життя наше текло вільно, розмірено. Служба була не важка і перемежалася товариськими гульбищами в караван–сараях [27]і ахчийницях [28]та різними витівками, на які я, признаюсь, був великий мастак.
Але ми були аскери, тобто воїни, і одного дня нам затрубили похід. Знову повстали — в який раз — болгари! Повстання спалахнуло в Старій Планині, диких і малодоступних горах, що перетинають усю країну з заходу на схід. Наш загін спішно послали туди.
Я не розповідатиму про те, як ми здиралися на неприступні бескиддя, переходили через глибокі ущелини й урвища, як вступили в бій з повстанцями і зазнали перших втрат. Скажу тільки, що за три тижні ми були ситі війною по горло, хоч вона тільки розгоралася і їй не видно було кінця.
Нам явно не фортунило. Гайдуки [29]добре знали свою рідну країну і, користуючись знанням місцевості і допомогою балканджіїв–горців, нападали зненацька. Вбивали кільканадцять спагіїв або викрадали наших коней і зникали в лісових хащах чи тікали по таких крутих і небезпечних гірських стежках, куди ми на своїх конях не могли й поткнутися.
А потім трапилося найгірше. Вони оточили нас в одній ущелині, закрили проходи з неї — а було їх тільки два — і почали потроху пострілювати наших аскерів, що необачно висовувались із сховища. Скоро наше становище стало нестерпне. Кілька штурмів на виходи з долини закінчилися поразкою. Ми почали голодувати. Всі розуміли, що без допомоги ми не зможемо вирватись. І тоді паша зібрав до своєї печери старшин і викликав охочих пробитися через гайдуцькі заслони і доставити секретний пакет бейлер–бею з просьбою про допомогу.
— Піде два сміливці, — говорив паша. — Якщо їх перестрінуть гайдуки, один з них повинен буде пожертвувати собою заради всіх нас і затримати ворогів, а другий тим часом відірветься від них і з допомогою Аллаха добереться до Загори.
Не знаю, який мене шайтан підштовхнув, але я встав і сказав:
— Я готовий доставити пакет, шановний пашо!
— Похвально! — вигукнув паша. — Я завжди цінував твою хоробрість і відданість нашому найяснішому султанові, Якуб–ага. Хто ж буде другим?
Він обвів очима старшин.
І тут негадано для мене піднімається Гамід і заявляє, що він теж згоден взяти участь у цій ризикованій операції.
— Якщо Якуб–ага захоче мати мене своїм товаришем, я з радістю пропоную свої послуги, — сказав він і додав: — Я вірю в свою долю, а в моїй хоробрості, гадаю, ніхто з присутніх не сумнівається. Аллах нам допоможе, і ми повернемось сюди з свіжими військами бейлер–бея.
Розчулений старий паша, який, мабуть, не сподівався на таку самопожертву своїх старшин, навіть підвівся з м’якого міндера [30]і обняв Гаміда.
— Ніколи не померкне сонце ісламу, бо воно має таких мужніх і відданих охоронців! — вигукнув він. — Я вірю у вашу щасливу зорю, мої дорогі друзі. І ми всі сподіваємося зустріти вас живими й здоровими через три–чотири дні, коли війська бейлер–бея підійдуть сюди.
Він відпустив старшин, дав мені пакет, як старшому по чину, повідомив на всі дні тезкере [31], доки нас не буде, і побажав щасливої путі.
Незважаючи на те що звечора і майже до самого ранку в ту пору світив місяць, ми з Гамідом, як тільки стемніло, вийшли з табору, перебралися через гірський кряж і поволі почали спускатись його протилежним схилом в долину, порослу віковічним лісом. Не знаю й досі, чи нам пощастило таємно пробратися крізь гайдуцькі застави, чи, може, вони нас запримітили і слідкували за нами, вирішивши схопити пізніше, далі від табору, щоб і наші не знали, але, як би там не було, ми відійшли від ущелини на фарсах [32]або на півтора, нікого не зустрівши. Я вже почав вірити, що нам пощастить ще того ж дня надвечір добратися в ставку бейлер–бея.
Йшли по вузькій лісовій дорозі. З обох боків темніли буки, а вище в горах — смереки і сосни. Круглий місяць котився поміж узгір’ями на густо–синьому небі. Дихалося легко. Прохолодне нічне повітря було настояне на розкішних пахощах високогірних луків і лісів.
Раптом позад нас затріщали кущі і хтось по–болгарському вигукнув:
— Стійте, турецькі собаки!
Інший голос повторив те ж саме по–турецькому. Пролунав постріл з яничарки [33], але куля не зачепила ні мене, ні Гаміда. Я швидко передав Гамідові пакет.
— Тікай! А я затримаю їх! — шепнув, витягаючи з–за пояса пістолі і повертаючись лицем до ворогів.
Та в цю мить пролунав постріл — мене щось тупо вдарило в спину. Вже падаючи, я повернувся і побачив, що в Гамідовій руці димів пістоль. «Невже це він вистрілив у мене? — майнула в голові думка. — За віщо? Що я йому поганого зробив?» Я хотів крикнути — і не міг. Ноги підкосилися, все навкруги попливло обертом, місяць на небі ніби сказився — заплигав, заблимав, потім покотився вниз — прямо на мене… і я впав.
Останнє, що я, падаючи, почув, було неймовірне: Гамід крикнув гайдукам:
— Не стріляйте! Я маю для вашого воєводи важливі вісті!
І досі ці слова звучать у моїх вухах, наче я почув їх лиш учора. Багато чого вивіялося з моєї пам’яті, забулося. Навіть стерлися образи близьких і рідних мені людей. А ці слова зрадника навіки закарбувалися в моїй душі.
Прокинувся я від гострого болю і довго не розумів, де я. Розплющив очі, оглянувся.
Я лежав на простому, грубому дерев’яному ліжку в невеликій похмурій кімнаті, стіни якої були завішані шкурами диких звірів. Вузьке вікно в протилежній стіні нагадувало бійницю замку. Та, напевне, це й була бійниця. Товсті дубові двері не пропускали в кімнату жодного звуку.
Де я? Що зі мною? Серед друзів чи серед ворогів?
Я не міг відповісти на ці запитання і лежав пластом, бо від найменшого поруху мені розривало болем груди.
Потім я знову впав у забуття. А коли опам’ятався, то побачив біля себе хлопчика років п’яти–шести. Він стояв біля ліжка і пильно дивився на мене. В його гарненьких чорних оченятах цікавість боролася зі страхом. Коли він помітив, що я прокинувся і дивлюся на нього, то хотів зразу втекти, але, мабуть, цікавість перемогла, і хлопчик зостався.
На ньому була червона оксамитова курточка і чорні, з застібками нижче колін штанці. Білий комірець сорочки відтіняв ніжний загар дитячої шийки. Все в ньому було по–дитячому миле, наївне.
Його права рука нижче ліктя була обв’язана шматком сірого полотна.
— Хто ти такий? — спитав він мене по–болгарськи.
З цього я зробив висновок, що я в болгарських повстанців–гайдуків.
— Мене звати Якуб, — відповів я по–турецькому. — А тебе?
Хлопчина теж перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добірну, чисту, що я засумнівався в своєму попередньому висновку.
— А мене — Ненко, — відповів він і додав: — Я — гайдук! А ти?
Тепер сумніву не було. Дитяча безпосередність розвіяла його, як дим. Отже, я в руках гайдуків, і мене лікують — перев’язано таким же полотном, як і хлопця,— певне, для того, щоб потім допитати і піддати нелюдським мукам. Це відкриття вкрай зіпсувало мені настрій, але я не показав цього хлопчині і відповів: