Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович. Страница 18
Тож не дивно, що мій голос, коли я почав співати, задеренчав, як розладнаний саз. Потім він зміцнів, але все ж у ньому відчувалося хвилювання. Гамід підозріло поглянув на мене і вже не зводив очей з мого обличчя. Невже він запідозрив що–небудь? Невже догадався, що під личиною меддаха приховується його колишній товариш по зброї, якого він так ганебно зрадив?
Бачачи напружене обличчя господаря, слуги і домочадці теж зберігали могильну тишу навіть тоді, коли я співав жартівливих пісень. Усім ніби заціпило.
Я мимоволі ліктем намацав під джеббе пістоль — він був заряджений важкою свинцевою кулею. Це трохи заспокоїло мене.
Нарешті я взяв останній акорд на сазі і відпив з глечика трохи айрану.
— Ти непогано навчився співати, Якубе, — раптом промовив Гамід. — Спасибі — розвеселив старого друга!
Коли б піді мною провалилася земля, коли б небо упало на голову, це не більше здивувало і приголомшило б мене, як ці слова. Я одразу зрозумів: якщо я в цю ж мить не покінчу з Гамідом, то потім буде пізно. Я зірвався на ноги, вихопив пістоль і, майже не цілячись, бо було близько, вистрілив у нього.
Гамід голосно скрикнув і схопився за плече. «Погано влучив», — подумав я і, відкинувши тепер уже непотрібний пістоль, з кинджалом ринувся до нього. Жіночий крик на галереї наче підстьобнув мене. Ще два кроки — і зчепився б з Гамідом вручну! Та хтось ззаду плигнув мені на спину і звалив додолу. Мені скрутили руки, ударили чимось тупим по голові. Я ще борсався, намагався вирватись, та сили були нерівні. Два велетні–охоронці тримали мене, як люті пси.
Блідий, переляканий на смерть Гамід, поглядаючи на ліве передпліччя, з якого цебеніла кров, вигукнув:
— Заткніть йому ганчіркою рота! Закуйте в кайдани і відведіть у підземелля! Це не меддах — це підісланий убивця! Я потім допитаю його!
Мені не дали сказати й слова. Грубі руки заткнули в рота мій власний каук. Охоронці вивели на подвір’я, одягнули на мене обруч з цепом і кинули в це підземелля…
З голови юшила кров, праве плече від вивиху розпухло і нестерпно боліло. Спочатку, не знаю — як довго, приголомшений тим, що сталося, я непорушно лежав на холодній підлозі. Потім біль нагадав мені, що я живий і мушу думати про себе.
За довгі роки мандрів я багато чому навчився, в тому числі й мистецтву лікувати. Я помітив, що людям потрібні не тільки пісні і звуки мого саза, а й слова втіхи й поради, уміння затамувати кров чи, навпаки, пустити, якщо її, зіпсованої, надто багато збереться в тілі. Я вчився у мандрівних дервішів–мудреців, у знахарів і в столичних лікарів, які у відповідь на мої пісні і розповіді про далекі, не бачені ними краї розкривали переді мною таємниці своїх знань. Я знав різні трави і коріння, що допомагають при слабуванні, умів управити вивих чи до ладу скласти поламані кістки.
Тож коли біль нагадав мені, що я живу, я підвівся, сорочкою перев’язав рану на голові, а потім лівою рукою, допомагаючи ногами, вправив вивих плечового суглоба.
Поволі біль почав стихати. Натомість мене обсіли тяжкі думи. І до цього часу я не можу їх позбутися, не можу відігнати од себе.
Так страшно для мене закінчились мої багаторічні намагання помститися Гамідові. Замість радощів перемоги, я пізнав гіркоту поразки й зневаги. Гамід живцем поховав мене в цій холодній затхлій норі, щоб дати відчути мені, як я вмираю. Іноді він приходить до мене, б’є нагайкою по голові, примовляючи: «У тебе занадто чіпка пам’ять, Якубе! Чи не так? Але я виб’ю її з твоєї голови. Будь певен, я доможуся цього, хоча б довелося розкраяти твого черепа!»
Багато років триває це катування побоями, голодом, холодом, самотністю і темрявою. А коли закінчиться — відомо одному Аллахові!
5
— Все на цьому світі має свій початок і свій кінець. Не треба впадати у відчай, Якуб–ага. Коли–небудь скінчиться це лихо, — втішив старого Арсен.
— Авжеж, коли–небудь скінчиться, — в голосі меддаха забриніла гіркота. Та він зразу ж перейшов на інше. — Ти мудрий, козаче, і добре говориш по–нашому… Звідки ти? Хто ти?
Арсен задумався. Спокійне запитання Якуба сколихнуло його душу, збудило спогади. Перед очима пропливло далеке дитинство, юність. Здається, все було тільки вчора: і рідний дім, і дитячі ватаги, і школа, і милі неньчині руки, що голубили його темно–русе кучеряве волосся, і скупа батьківська ласка, і дзвінкий сміх маленької сестрички Стехи…
Він довго не відповідав Якубові. Перебирав у пам’яті давно минулі картини — і все йому здавалося цікавим. Але чи цікавим воно буде для Якуба?
— Мені двадцять три роки, Якуб–ага, — промовив тихо. — Я більше як наполовину молодший за вас… Зі мною не трапилося таких дивовижних пригод, як з вами. Але й мене життя трохи потерло, пом’яло і дечому навчило.
Місто мого дитинства — Кам’янець на Поділлі. Каменіче — як звуть його турки. Ви чули про нього, певно. Та й хто про нього не чув? Це ж туди кілька років тому ваш султан Магомет Авджі [43]привів незчисленні свої полки і кинув на приступ… Але про це згодом. До того злощасного часу, коли яничари вдерлися в місто і спалили його, воно мені здавалося найкращим куточком на землі.
Наш дім стояв над швидкоплинним Смотричем, на Карвасарах. Дім дерев’яний, але просторий, з багатьма темними і таємничими закапелками, забитими різним старим мотлохом, серед якого я ховався від батька, коли мені набридало допомагати йому в майстерні. Батько мій був добрий майстер–різьбяр. Вироби його славилися на всьому Поділлі і навіть залюбки купувалися в Польщі та Туреччині. Це приносило батькові, як я пізніше зрозумів, непогані заробітки. Його обрали цеховим старостою. І він, колишній бідняк гуцул, підмайстер, вибившись у люди, задумав дати синові освіту. Він віддав мене спочатку до бурси, а згодом до колегіуму [44]. Хотів бачити мене священиком… Там навчали Закону Божого, піїтики, риторики, а також латині… Однак я був непосидющий і, хоч наука легко лізла мені в голову, дуже швидко зрозумів, що це не мій шлях. Мені хотілося волі, простору. Я міг годинами стояти на плацу і дивитися, як фехтують, навчаючись, жовніри, як стріляють вони з аркебузів і самопалів. Слухав розповіді бувалих людей про війни, про герці. Мені й самому хотілося стати вояком.
По сусідству з нами жила багата вірменська сім’я. Варпет [45]Ованес Кероненц мав торговий ряд у місті і споряджав великі каравани в Туреччину. Він добре ставився до мого батька — не раз закуповував у нього вироби цілого цеху. З його сином Хачиком ми були друзями. А що Кероненци забули свою мову і говорили по–турецькому, то і я навчився її від Хачика і дивував старого Ованеса доброю турецькою вимовою.
Напевно, це спонукало його після того, як я втік з колегіуму і заявив батькові, що нізащо не вернуся туди, взяти мене до себе на службу. Я супроводжував його разом з Хачиком та слугами в поїздках по Волощині, Болгарії та Туреччині. За три роки я тричі побував за Балканами. З Хачиком ми жили як брати, ділячи навпіл і хліб, і сіль. Разом стояли за прилавком, разом читали Бакі [46]і задушеного з дозволу султана Омера Нефі [47], разом скакали на баских конях, маючи при боці шаблю і пістолі, коли супроводжували караван старого купця…
Не знаю, ким би я став до цього часу, коли б одного дня над містом не забив на сполох дзвін. З півдня сунула турецька навала. Сам султан з’явився під стінами Кам’янця.
Поки ще виходи з міста були вільні, батько відправив матір, мою дванадцятирічну сестричку і дідуся, материного батька, у Вінницю. А мені дав зброю — і ми пішли на міську стіну.
Розпочалася облога.
Це було пекло. Місто оборонялося мужньо, але не вистояло. Люди гинули, будинки палали в огні. На моїх очах полягли обидва Кероненци — старий Ованес і Хачик, а також мій батько. Я поховав їх на подвір’ї, де вже нічого не лишилося, крім головешок.
Незабаром яничари ввірвались у Кам’янець. Що робилося! Під ятаганами падали старі і діти. Жінок в’язали і тягнули в неволю. Вояки гинули в бою.