Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович. Страница 34
Вони кинулись до причалу. Одв’язали чималий човен. Заміст весел вирубали довгі кілки. Та раптом до їхнього слуху долетів глухий стогін. Потім почувся тупіт ніг. Утікачі завмерли, причаїлися за кущами. Не сумнівалися, що по їхньому сліду йде погоня, тож випливати на середину ріки було небезпечно, і Арсен тримався руками за гілля, що добре захищало їх від стороннього ока.
Хтось швидко наближався. Під ногами шелестіла трава, тріщало сухе галуззя.
Якуб прикрив обличчя Ісмета кауком, щоб стогін пораненого не викрив їх. Яцько стискав у руці ятаган. Златка зіщулилась на лавочці, тремтячи від нічної прохолоди і страху. Тільки Арсен, уловивши вухом, що йде хтось один і з важкою ношею, спокійно чекав, поки незнайомець зникне в мороці ночі.
Однак незнайомець зупинився за кущем, якраз навпроти човна і щось пробурмотів нерозбірливе. Арсен подумав досадливо, що доведеться, мабуть, відправити непроханого гостя до чорта в пекло. Тримаючись лівою рукою за гілляку, обережно почав виймати з піхов шаблю. Та в цей час з–за кущів долинув знайомий голос:
— Кинь мене тут, пане Мартине. Не тягни… Однак я не жилець на білому світі… Рятуйся сам, поки не пізно.
— Е, пане Квочко, це було б не по–лицарськи, — прогув у відповідь голос Спихальського. — Нєх мене Перун заб’є, якщо я залишу товариша в біді!
— І сам загинеш — і мене не врятуєш.
Арсен сунув шаблю назад у піхви і, полегшено зітхнувши, покликав:
— Сюди, пане Спихальський. сюди! Неси пораненого на човен!
— О Матка Боска! — вигукнув Спихальський. — Ти чуєш, пане Квочко? Там наші! Тепер ми врятовані!
До берега вийшов, зігнутий під важкою ношею, мокрий від крові і поту поляк. Арсен перехопив у нього пораненого, поклав на дно човна.
— Сідай швидше, пане Мартине. Відпливаємо!
Спихальський сів на лавочку. Арсен і Якуб сильно відштовхнулися від берега, і човен, підхоплений стрімкою течією, поплив на середину ріки.
ФЕЛЮКА В МОРІ
1
Цілу добу пливли без відпочинку. Тільки на другий день, коли допік голод, причалили біля якогось невеличкого сільця до берега, і Якуб купив кілька десятків сухих ячних коржів і торбу овечого сиру.
На третій день поховали у водах Кизил–Ірмаку Ісмета. А на восьмий добралися до заболоченого, зарослого очеретами гирла, так схожого на неозорі дніпровські плавні. Важке зелене море болотяної рослинності весело хлюпалося під поривами свіжого вітру. Зграї різнобарвного птаства шугали над безмежними просторами заростей. На спокійних плесах і в каламутних заводях ліниво сновигали незграбні рибальські човни.
Пізно ввечері вигреблися до одного з островів, намитих морським прибоєм і річковими наносами. Там помітили у вузькій протоці біле вітрило.
На березі палахкотів вогонь. Навіть на віддалі чути було, як смачно пахне варена риба. Біля багаття сиділи рибалки і їли з казанка духмяну юшку. Вони не помітили в темряві човна, що тихо причалив до їхньої фелюки.
Утікачі здерлися на судно і відштовхнулися від берега. Нахилившись на лівий бік, фелюка ковзнула в протоку, що сполучала гирло ріки з морем.
Тільки тоді почувся пронизливий крик рибалок, але він незабаром розтанув у шумі прибою.
Арсен стояв біля стерна, і радість розпирала йому груди. Перед ним прослався шлях на батьківщину! Час, проведений у неволі, здавався важким сном, що минув безповоротно. Тепер він бажав тільки одного — попутного вітру й удачі. А там…
Фелюка йшла шпарко. Поскрипували снасті, гуло вітрило. Рвучкий вітер усе далі й далі відгонив судно від чужих темних берегів.
Два дні минули без пригод. Кілька кораблів, що зустрілися втікачам, не звернули на них уваги і пропливли мимо. В трюмі було вдосталь води в бочці та в’яленої риби. Ніщо не віщувало лиха. Ще день–другий — і ось–ось покажуться пологі береги Буджака [61]або Добруджі [62]. А там — рукою подати до Дніпра…
Та біда нагрянула раптово, коли її ніхто не чекав.
На третю ніч зник вітер, і парус повис, мов ганчірка. Фелюка зупинилась. Однак море було чомусь неспокійне. Воно тривожно дихало, глухо стогнало, легко колишучи невелике суденце на своїх могутніх грудях. Місяць зайшов за хмари, і навколо запала непроглядна темрява. Стало важко дихати.
— Збирається на грозу, — сказав Якуб.
Арсен перехилився через борт, приклав до вуха долоню. До його слуху долинуло ледь чутне рокотання, що піднімалося мовби з самих глибин. Він знав: такий гул у степу — вірна ознака, що десь далеко йде кінна орда. А на морі… Невже буря? Невже, коли до дніпровського гирла лишилося день чи два ходу, їм на путі стане непереборна перешкода?
— Опустіть вітрило! Укріпіть бочку з водою! Та не забудьте люка закрити! Поспішайте, друзі! — гукнув він, вслухаючись у глухий наростаючий гул.
У темряві нелегко було справитися з великим і важким вітрилом. Вірьовки заплутались. Їх довелося обрубати шаблями. Полотнище впало вниз, і його запхнули в трюм.
Тим часом грізний гул, що йшов, як здавалося, зі всіх боків, раптом переріс у важкий рев і свист. Фелюка здригнулася, нахилилася на лівий бік. Арсен наліг на стерно і поставив судно кормою до вітру, який підхопив її, мов пір’їнку, затряс, завертів і поніс у темряву ночі.
Холодні хвилі перекотилися через палубу. Арсен виплюнув з рота солону воду.
— Якубе, Яцьку, йдіть униз! Вам тут нічого робити! Ми залишимось нагорі удвох з Мартином.
Мокрі з ніг до голови Якуб і Яцько, тримаючись за снасті, пробралися в носову частину фелюки. Відчинили ляду і втиснулися в тісну комірчину. В кутку, гойдаючись у підвішеній на металевих ланцюжках лампадці, жовтавим вогником коптіла свічка. Златка сиділа на лавці, за невеличким столиком, а Квочка лежав просто долі. Рана його загноїлась, нога розпухла. Від гострого болю йому хотілося кричати, вити, але не було сили, і він жалібно стогнав.
Якуб і Яцько переступили через Квочку і вмостилися в кутку, молячись своїм, таким не схожим богам, щоб урятували від розлютованої стихії.
Буря дужчала. Навкруги все ревло, клекотіло, біснувалось, мов у киплячому казані. Пронизливий вітер згинав щоглу, жбурляв на палубу важким громаддям хвиль, ніби хотів будь–що закрутити, перевернути утле суденце, злизнути з поверхні моря, мов росинку з листка. В його обшивці щось скрипіло, стогнало, тріщало, і здавалося, фелюка от–от розсиплеться й розвіється в бурхливому мороці.
Арсен навалився грудьми на стерно, відчуваючи, що воно перестає слухатись його. Спихальський з другого боку вчепився руками, тягнув щосили на себе.
— Витримає?
— А кат його знає! Будемо сподіватися на краще. Якщо буря не посилиться, то, може, якось минеться! — прокричав у відповідь Арсен.
Новий порив вітру підняв їх на гребінь велетенської хвилі, а потім рвучко кинув у бездонну прірву. Затріщала щогла і з грюкотом упала на носову надбудову. Наступна хвиля змила уламки в море.
Блискавиці били безперервно. Спихальський помертвілими губами шепотів: «Єзус, Марія!» Арсен відчував, що і в нього похололо під серцем. Яке безглуздя! Вирватися з неволі, подолати такі труднощі — і потонути в морі!
Так минула ніч. Уранці Спихальський помітив попереду між хвилями щось темне.
— Скеля, Арсене! — вигукнув злякано.
Обидва налягли на стерно. Фелюка круто повернула вбік, підставивши правий борт натискові оскаженілого вітру, майже лягла на гребінь водяного валу. І тут Арсен побачив, що то не скеля.
— Це корабель!.. Галера… Потопає… Скоро піде на дно… Тримайся, пане Мартине, зараз ударимось об неї!
Вони ще дужче налягли на стерно, намагаючись просковзнути мимо перевернутого догори днищем судна. Але відстань до нього швидко скорочувалась, і уникнути зіткнення було вже неможливо. Фелюка поковзом черкнула кормою об галеру. Пролунав оглушливий тріск — стерно переламалось і зникло у хвилях.