Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович. Страница 43
— Так, у мене своя дорога… Але вона так тісно переплелася з дорогою Златки, що тепер їх розведе хіба що сам Господь Бог! Ось чому я хочу і мушу зустрітися з Сафар–беєм!
Воєвода знову переглянувся з дружиною. Сказано досить прозоро. Без сумніву, козак закоханий у їхню доньку і не приховує цього. Ба, навіть дає зрозуміти, що він має на неї не менші права, ніж батьки. Це не сподобалось Анці. Вона міцно стулила губи, розмірковуючи, як повестися з чужинцем, щоб і не образити, і не дати приводу сподіватися на схвалення його почуттів.
Зміна в настрої Анки відразу кинулась у вічі і Арсенові, і воєводі. Козак не надав цьому значення, а воєвода, який, мабуть, був іншої думки, ніж дружина, постарався згладити натягнутість, що раптом виникла між співрозмовниками.
— Якщо так, справа вирішена: тобі, друже Арсен, доведеться їхати в Сливен.
— Я теж так думаю, — сказав спокійно козак. — Крім мене, ніхто з ваших людей не знає ні Златки, ні Якуба.
— Безперечно… Я радий, що ми дійшли згоди. Треба подумати, як це зробити. Анко, розпорядись, будь ласка, щоб нам подали сюди сніданок!
Дружина воєводи вийшла. Незабаром гайдук уніс на дерев’яній таці хліб, холодну телятину, мед і глек виноградної ракії.
Воєвода наповнив ракією чари і сказав:
— Багато років не було в цій кімнаті дорожчого гостя, ніж ти, друже. Звістка про Златку влила в наші серця нові сили, повернула нас до життя… За твоє здоров’я, друже! За наш успіх!
— За ваш успіх, воєводо! — з почуттям сказав Арсен. — За гостинну Болгарію!
— Ти маєш уявлення про наш гайдуцький рух? — оживився воєвода Младен. — Ти знаєш про його цілі? Тобі відомо, що ти опинився серед тих, хто поклявся не складати зброї доти, доки болгарська земля стогне під чоботом турецького султана і його сатрапів?
— Так, я знаю про це, — відповів Арсен. — Я кілька разів бував у Болгарії, багато чув про вашу боротьбу і від Якуба… Зараз бачу сам на власні очі.
— Ти співчуваєш нам?
— Ще б пак! Наші народи — брати. У нас спільний ворог. Я не тільки співчуваю вам, я ладен сам пристати до цієї боротьби. До того ж у мене є завдання, не виконавши якого я не маю права повертатися на Україну…
— Яке? Ми не могли б допомогти тобі?
Арсен розповів. Воєвода розвів руками.
— Тілький щасливий випадок допоможе. Туреччина велика, і знайти в ній людину, особливо невільника, так само тяжко, як макове зернятко на піщаному морському березі. Що ж до іншого… то і я чув, що султан готує війну проти Москви і України… Власне, це ще треба перевірити. Завтра чи післязавтра ти підеш у Сливен з моїми людьми, щоб визволити Златку, і там тобі обов’язково доведеться зіткнутися близько з Сафар–беєм і його оточенням. Спробуй перевірити ці відомості. Чому я зупинив свій вибір на тобі, а не на комусь іншому? Тебе ніхто не знає, ти не болгарин, яким турки не довіряють. Ти можеш видати себе за заїжджого купця…
— Якщо турки дізнаються, що я з України, мене схоплять…
— Видаси себе за польського купця. Зараз султан заграє з польським королем, щоб відвернути його від спілкування з Московією… До того ж ти вільно володієш турецькою мовою. Це сподобається твоїм новим знайомим у Сливені. Вдавай із себе прихильника ісламу або справжнього потурнака — і ти дуже швидко завоюєш їхнє довір’я. Якщо виявиться, що турки готують військовий похід, ми знайдемо можливість попередити Запорожжя і ставку воєводи Ромодановського. Таким чином ти зможеш якнайкраще прислужитися своїй батьківщині і московському цареві.
Арсен був вражений обізнаністю воєводи Младена в подіях, що відбуваються далеко від його рідних Балкан.
А воєвода, ніби вгадуючи козакові думки, говорив далі:
— Болгарія — маленька країна. Наших власних сил для боротьби з Портою мало. Занадто мало. До того ж ворог посіяв розбрат серед нашого народу: багато болгар стали помаками, потурнаками по–вашому. Але, на щастя, ми не самотні! З нами і серби, і волохи [76], і молдавани, по той бік Чорного моря — вірмени, грузини… Греки теж з нами! Араби! Вони тільки чекають слушного часу… Та наша найбільша надія на вас, другарі! На Русь!.. Хай–но засуне пихатий султан голову в пащу північному ведмедеві! То буде початок його кінця і нашого визволення!.. Тепер ти розумієш, друже, чому й мене так цікавлять ті чутки.
Воєвода замовк і запитливо глянув в очі козака.
— Розумію, — сказав Арсен. — І згоден усе зробити, що треба!
— Але ти не уявляєш небезпеки, з якою зустрінешся там. Я хочу попередити про це…
— Я ніколи не уникав небезпеки.
— То було зовсім інше: в бою, коли поряд друзі, небезпека не здається такою страшною. А тут ти зустрінешся з Сафар–беєм.
— Ну й що?
— Це наш найзапекліший ворог! Фанатичний прихильник ісламу і мужній воїн. Усього два роки він очолює великий загін, а лиха тут накоїв більше, ніж багато хто з турецьких воєвод за двадцять років. Палить села… Вбиває всіх, на кого падає підозра у зв’язках з нами, нещадно розправляється з захопленими у полон гайдуками. Ми давно полюємо на нього, але безуспішно. Це хитрий і підступний ворог! Добре володіючи болгарською мовою, він часто сам переодягається в якого–небудь селюка, ходить по базарах, підслуховує, висліджує необачних балканджіїв, а потім зненацька налітає зі своїми головорізами на оселі і все пускає з димом. Я впевнений, що і про Момчила він щось пронюхав. Момчил — мій давній другар, моє око на побережжі, моя надійна рука там… Я завжди знав, скільки і якого війська турки перекинули морем. Через Момчила ми одержували від дубровницьких купців порох, олово і фузеї [77]… Тепер старого схоплено. Його смерть запишеться теж на рахунок Сафар–бея!.. Цьому негіднику треба… — Воєвода зробив різкий помах рукою, що мав означати одне — зняти голову з плеч.
— Розумію, — кивнув головою Арсен.
— Але основне твоє завдання, Арсене, друже мій дорогий, — визволити Златку… Про це мусиш думати передусім…
— Чекайте!.. У мене є ще одне прохання! — На порозі стояла Анка. Вона ввійшла тихо і, очевидно, чула кінець розмови. — Багато років минуло з того часу, як було викрадено наших дітей. Тепер ми натрапили на слід Златки. А Ненко?.. У мене ще й досі жевріє в серці надія, що я зустріну коли–небудь нашого Ненка… Він живий! Материнське серце чує… Може, вам доведеться, друже, зустрінути кого–небудь, хто пам’ятає негідника Гаміда, розпитайте обережно про ту давню історію. Чого доброго, це наведе нас на слід сина…
Воєвода нахмурився й одійшов до вікна. Анка зупинилась перед Арсеном.
— Я постараюся дізнатися, — тихо сказав козак. — Але минуло стільки років…
— Не думайте, що ми не шукали його! — жінка зблідла. Очі її затуманились. — Младен не жалів ні зусиль, ні грошей… Однак нічого певного ми не дізнались. Гамід ніби у воду впав. А з ним зникли і діти… Одна–єдина звістка дійшла до нас від старої ахчийки [78]з Ямболя. Вона розповіла, що одного разу в харчевні зупинився молодий чорбаджія з почтом. З ним було двоє дітей, яких чорбаджія наказав ахчийці викупати… Дівчинка сиділа тихо в кутку і злякано, мов зацьковане звірятко, дивилась на чужих людей, а хлопчик плакав, відбивався, відмовлявся від їжі і був дуже брудний. Стара вмовила малого роздягнутись і посадила в ночви, почала купати. Коли турок на хвилину вийшов, вона запитала, як хлопчика звати. «Ненко», — відповів він. Та чорбаджія в цей час повернувся знадвору і наказав замовкнути. Так ахчийка не встигла розпитати малого, хто він і звідки. Однак добре запам’ятала: у хлопчика на правій руці, нижче ліктя, три білі шрами… Такі шрами були у нашого Ненка…
Голос жінки затремтів, вона замовкла. Воєвода обняв її за плечі, втішаючи, і непомітно дав знак Арсенові, щоб залишив їх.
3
На другий день на перевал Вратник виїхала чимала купецька валка. Змилені коні з натугою тягли важкі криті вози. Візники то підбадьорювали стомлених тварин вйоканням, то періщили батогами.