Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович. Страница 68

— Драгана? — підбігла Златка. — Бідна Марійка! Як же їй пережити це? Треба гукнути її.

Вона вся витяглася, ніби збиралася спурхнути, мов пташка, і летіти до своєї подруги.

За час перебування в гайдуцькому стані, у віддаленому дикому закутку Старої Планини, Златка близько зійшлася з Марійкою, яка стала дружиною Драгана. Від неї швидко перейняла звичаї балкан–джіїв, уміння вести нехитре гайдуцьке домашнє господарство, цілий ряд словечок, характерних для мови горців. Батько кожного дня навчав доньку стріляти з пістоля, битися на шаблях та їздити верхи на конях. Старий воєвода вважав, що не може його дочка, живучи серед повстанців, не навчитись того, що уміють вони.

Вільне життя в горах, військові вправи і посильна робота зміцнили дівчину. Вона зберегла гнучкість стану і матову ніжність обличчя, але придбала горду, незалежну поставу, засмагла на сонці й вітрі, в очах, замість покори й страху, з’явився вираз спокійної врівноваженості, рішучості і готовності постояти за себе.

Це вже була не та Златка, що півроку тому, — так змінило її життя.

Зараз, у хвилину тривоги, може, навіть небезпеки, ці риси особливо яскраво проявилися в її зовнішності. Іншим разом воєвода милувався б дочкою — така вона була стривожено–гарна, — але зараз було не до того.

— Стривай! — вигукнув він. — Не треба лякати Марійку! Ген, здасться, і Драган з хлопцями… Він трохи відстав… А на ношах хтось інший… Біжи лишень — приготуй все, що треба, для пораненого!

Та Златка раптом зойкнула, подалася вперед, аж на край кручі. Застигла там непорушно, приклавши ліву руку до рота, ніби хотіла щось сказати і враз передумала. Пильно вдивлялась у людей, що йшли попереду.

— Що з тобою, дочко? — злякався воєвода. — Що там побачила?

— Татку, ти казав — якийсь вусатий. Та то ж Спихальський. Я тобі розповідала про нього…

Дівчина зблідла. Воєвода пригорнув дочку:

— Не хвилюйся, люба. Це ще ні про що не говорить. Невже ти думаєш, що зі Спихальським має бути і Арсен?

— Не знаю… Але мені чогось так моторошно стало на серці…

— Дурнесенька, заспокойся! Зараз ми про все дізнаємося.

Златка тремтіла, як вишенька під вітром. Хіба батько розуміє, чому в неї так тіпається серце? Чому краска збігла з личка і враз похололи руки?.. Після трагічних подій у Чернаводі, коли врятувалась тільки третина гайдуцького загону й воєвода вивів його в гори і в дикій неприступній місцевості збудував новий стан, забравши туди й Златку, про козака Звенигору в загоні говорили в минулому часі. Дивувалися його мужності, хвалили за відданість друзям. Але це були розмови принагідні. Ніхто особливо не сумував з того, що козак зник. Лише Златка і Яцько, який врятувався разом з небагатьма іншими, думали про нього, вірили, що він колись та повернеться до них. А Златка тільки й жила надією на це.

І ось з’являється Спихальський! Що то він скаже їй про Арсена?

Гайдуки наближались. Коли до стану лишилося кроків триста, наперед вирвався Яцько, прудко побіг нагору до Златки і воєводи Младена.

— Златко! Златко–о! — долинув його голос.

Златка рвонулася вниз. Воєвода простягнув руки, щоб затримати, але дівчина легко, мов сарна, перестрибнула через каміння і помчала назустріч гайдукам. Голос Яцька сказав їй усе.

— Арсен?

— Він! Живий! — Яцько весело усміхнувся. — Утік з друзями з галери…

Останніх слів хлопця вона вже не чула: кинулась до нош. Не помітила навіть, як розправив рукою вуса і розцвів в усмішці пан Спихальський, побачивши її. Зразу впізнала Арсена. Лежав він на животі, блідий, змарнілий, з заплющеними очима і міцно стиснутими вустами, що пошерхли від внутрішнього жару.

Тихо взяла його руку в свою. Він розплющив очі. І враз здригнувся. Аж кинувся:

— Златко! Люба моя!

Дівчина крізь сльози безмовно кивнула головою і потисла козакові руку, стримуючи почуття. Арсен теж не промовив більше ні слова. Тільки держав у своїй гарячій руці холодні пальці Златки і, поки й винесли ноші на гору, блискучими очима дивився на її зблідле, але таке миле і рідне обличчя.

З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспішав воєвода Младен.

2

Щастя, як вино — п’янить… Побачивши Златку, а потім воєводу і Якуба, Арсен відчув, як у нього, мов від хмелю, зашуміло в голові. Серце ладне було вирватися з грудей. Хотілося про все розпитати, про все зразу дізнатися.

Після перших коротких привітань його занесли в колибу.

— Де ж пані Анка? — спитав Арсен, не бачачи її серед гайдуків, які зустрічали його.

На обличчя воєводи впала тінь. Очі враз посмутніли.

— Вона не може вийти. Тяжко захворіла… Але ти побачиш її, як тільки сам станеш на ноги.

Якуб і Драган допомогли Арсенові роздягнутися, поклали на широку лаву, застелену кошмою. Коли зняли сорочку, Якуб охнув. Вся спина козака була всіяна виразками й ранами.

— Пізнаю таволгу, — гнівно промовив старий. — Яка мерзота!

— Так, мене били таволгою. Уже минуло більше тижня, а здається, і досі в тілі стирчать її колючки…

— Ну, потерпи трохи, джаним, — я допоможу тобі. Зараз скупаємо тебе в гарячій воді, настояній на хвої і дубовій корі. Потім змащу маззю… і всемилостивий Аллах поставить тебе на ноги, — пообіцяв Якуб.

Він зрадів Арсенові, як рідному синові, і докладав усіх зусиль, щоб полегшити страждання козака. Йому допомагав Драган.

На другий день, увечері, коли Арсен, завдяки лікуванню Якуба та дбайливому піклуванню Златки, відчув себе значно краще, біля його ліжка зібралися воєвода Младен, Драган і Якуб.

В колибі було тепло і затишно. Жовті стіни пахли свіжою смолою. В лежанці весело палахкотіло сухе смерекове гілля.

Воєвода Младен, ще більш посивілий і змарнілий, сів біля Арсена, поклав поранену ногу на ослін. Насупроти, біля столу, сіли Якуб і Драган. Арсен уже знав, що молодий гайдук останнім часом став байрактаром, правою рукою воєводи і користується загальною пошаною серед балканджіїв.

— Другарі, — промовив воєвода, — ми всі раді, що зібралися разом. Коли б не тяжка недуга Анки, нас би було тут п’ятеро. Та їй не можна хвилюватись, тому сьогодні обійдемось без неї і навіть не будемо відкривати їй, про що тут ішла мова.

— Трапилося щось надзвичайне? — спитав стривожений Арсен.

— Ні, нічого особливого. Просто кажучи, в наших краях знову з’явилися Сафар–бей з Гамідом, — тихо відповів воєвода, і Арсен помітив, як боляче затіпалась у нього ліва щока. Та Младен пересилив себе і говорив далі твердим голосом: — Цими днями Драган, за моїм наказом, зробив розвідувальний наїзд до Сливена. Ми дізналися, що військо великого візира Ібрагіма–паші після невдалого походу на Україну, де воно зазнало поразки під Чигирином, повернулося назад і стало постоєм на зиму по Волощині та Болгарії. Повернулися до Сливена також Гамід та Сафар–бей зі своїми загонами.

— Невже вони помирилися, Драгане? — швидко спитав Якуб.

— Наші люди розповідають, що відносини у них і досі холодні. Загони їхні розквартировані в різних частинах міста. А самі вони майже не зустрічаються. Хіба що в службових справах в околійного каймакама.

— Стривайте, стривайте, я щось вас не розумію, — спинив друзів Арсен. — Про яку сварку між Сафар–беєм і Гамідом іде мова?

— Справді, ти цього не знаєш, Арсене, — сказав Младен. — Пам’ятаєш нашу розмову з Сафар–беєм у Чернаводі? Після того бюлюк–баша мав сутичку з Гамідом і порвав з ним дружбу… Він навіть пішов геть від Захаріаді, відомого лікаря, в якого лікувався також Гамід. Дізнавшись про це, Якуб тоді повернувся до міста і два тижні лікував Сафар–бея…

— Ненка, — вставив Якуб. — Не Сафар–бея поставив я на ноги, а твого сина, Младене, який без мене міг би позбутися руки або й життя… Рана в нього була не глибока, але небезпечна. Він утратив багато крові. Я чимало повозився з ним. І, здається, він вдячний мені… Правда, всі мої вмовляння, щоб він кинув службу в яничарському корпусі і признав Млалена й Анку батьками, не принесли успіху. Як тільки Ненко видужав, він зразу ж виступив зі своїм бюлюком у похід на Україну…