Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович. Страница 75

— Можливо, я помилився. До мене заходить багато різного люду, та й зір став слабнути з літами. Тож хай пробачить мені високоповажний ага, — промимрив господар, задкуючи до дверей.

— Арсене, як ти думаєш, упізнав він тебе чи йому справді привиділося в твоєму обличчі щось знайоме? — спитав стривожено молоденький аскер, коли кроки каведжі затихли вдалині.

— Не хвилюйся, Златко. В цьому одязі мене й рідна мати не впізнала б, не те що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, — відповів Арсен, скидаючи смугастий спагіївський архалук з дорогого сукна. — Гадаю, все буде гаразд. Тим більше, що ми не затримаємося тут.

— А все ж я піду розвідаю, чи не донесе на нас старий лис, — сказав третій спагія. — Мене він не впізнав.

— Іди, Драгане, але не гайся, — погодився Арсен. — Гамід от–от має прибути…

Драган вийшов.

В кімнаті настала та тривожно–радісна тиша, яка буває тільки тоді, коли залишаються наодинці двоє закоханих, між якими ще не встановилась така близькість, що дозволяє тримати себе невимушено. Златка підійшла до вікна, намагаючись крізь давно не миті, запорошені шибки виглянути на майдан або ж удаючи таке намагання. Арсен милувався її невеликою стрункою постаттю, ніжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився з–під аскерської шапки.

— Златко!

Дівчина враз повернулась до козака, ніби чекала того поклику. В її очах заблискотіла радість. Арсен рвучко підійшов, узяв дівчину за руки:

— Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пізно, залиш нас з Драганом удвох! Це дуже небезпечна затія…

— Арсене, я сама наполягла на цьому, батько мені дозволив…

— А я не дозволяю, — він пригорнув її. — Чуєш? Не дозволяю! Ти наражаєшся на страшну небезпеку!

— З тобою мені нічого не страшно, мій юнаку. Я вірю, що все закінчиться щасливо…

Вона спробувала випручатися з обіймів, але робила це скоріше інстинктивно, бо насправді душа її поривалась до нього, мов квітка до сонця. Трояндою рожевіли її уста, в очах миготіли зорі. Раптом дівчина відчула на обличчі палкий поцілунок. Арсенові губи знайшли її уста й опекли незнано–солодким вогнем, що проник у саме серце…

— Ой!

— Люба! Хоч тепер послухай мене! Я буду спокійний, коли знатиму, що ти в безпеці, — шепотів Арсен. — Що тобі ніщо не загрожує… Чому ти не послухала мене раніш, там, ще в стані?

— Тепер я тим більше нікуди від тебе не піду, — відповіла Златка. — Я не хочу пережити тебе…

Арсен зачудовано дивився на це прекрасне створіння, яке все глибше й глибше входило в його життя, ставало таким рідним і дорогим, що він ладен був віддати за нього все, що було найдорожчого.

За дверима пролунав стукіт кроків. Улетів збуджений Драган.

— Він таки впізнав тебе, Арсене! — скрикнув приглушено.

Арсен і Златка кинулись до гайдука. Але Драган заспокоїв їх.

— Не хвилюйтеся! Я подбав про те, щоб Абді–ага не став нам на перешкоді!

— Не тягни, Драгане! Розповідай докладно! Що ж трапилось?

— Я спустився вниз дуже вчасно. Абді–ага саме підійшов де спагіїв і хотів їм щось сказати. В цю мить я його гукнув. Каведжі, як я помітив, здригнувся, та все ж підійшов до мене. «Що високошановний ага бажає?» — запитав. Я пояснив, що хотів би поставити до стайні коней. Він вийшов зі мною надвір. В стайнях, як я сподівався, нікого, крім нас двох, не було. Не довго думаючи, я скрутив старому руки, заткнув рота кляпом і замкнув у комірчині. Хай померзне, зрадливий пес!

— Гм, не гаразд вийшло. Якщо його кинуться шукати, зчиниться переполох.

— Поки це станеться, ми вже будемо далеко. Гамід прибув щойно до хану…

— Справді? Ти прослідкував, де він зупинився?

— Так. На другій половині. Його охороняє лише один аскер — куняє на отоманці біля вікна. Гадаю, ми з ним легко справимося. А от ті чотири, що внизу…

— Ну, що ж, доведеться Гаміда прикінчити тут! — сказав Арсен.

— Ні, наказ воєводи ясний: ми повинні доставити його живого!

Арсен на це не сказав нічого, але з виразу його обличчя було видно, що він не схвалює наказу воєводи. Була б його воля — не возився б він зі спагією!

Перевіривши пістолі, вони вийшли в довгий вузький напівтемний коридор. У кінці його, біля вікна, стояв вартовий. Побачивши трьох незнайомців, він поволі посунув до них, напевне, щоб краще роздивитися.

— Салям! — привітався Арсен. — А що, шановний, Гамід–ага вже повернувся додому?

Аскер не сподівався, що до нього заговорять про його господаря, і підозріло глянув на незнайомого спагію:

— Ви знаєте Гаміда–агу?

— Ще б пак! Давні друзі! Я привіз йому привіт від його зятя Ферхада і дочки Хатче, а також від свата Ісхака–ефенді…

— О, ага знає моїх добрих господарів! — зрадів аскер. — Що нового в наших краях? Ага давно звідти?

— Не так давно. — Арсен по–приятельському поплескав аскера по спині, взяв під руку. Вони поволі йшли вздовж коридора. — Всього місяць…

Аскер раптом затіпався: міцна Драганова рука затисла йому рота, а Арсен вхопив в обійми, як у залізні лещата, Златка хутко відчинила двері найближчої кімнати, і гайдуки в одну мить увіпхнули аскера туди. Переляканий вояка тільки з жахом поводив очима, слідкуючи, як зв’язують йому руки й ноги.

— Хочеш жити — лежи тихо! — промовив Арсен. — Увечері тебе знайдуть твої друзі…

Його прив’язали до ліжка.

— На всяк випадок, — пробурчав Драган, затягуючи тугіше вузол.

Гайдуки вийшли в коридор. Златка зробила знак, що тут усе спокійно. Можна було братися за Гаміда.

— Сюди, праворуч, — прошепотів Драган, залишаючись на чатах.

Арсен і Златка підійшли до дверей. Прислухалися. Тиша. Отже, Гамід у кімнаті сам… Арсен витягнув з–за пояса пістоль, звів курок, лівим плечем рвучко відчинив двері.

Гамід сидів спиною до входу. Не підозріваючи небезпеки, спокійно, не повертаючи голови, спитав:

— Що трапилось, Енвер?

— Салям, Гаміде! — промовив Арсен, направляючи дуло пістоля в спину спагії.

Гамід рвучко повернувся. Уздрівши блискуче дуло пістоля, прикипів поглядом до нього. Його обличчя враз посіріло, а нижня шелепа затремтіла… Нарешті він глянув на незнайомців, які насмілилися так нахабно, вдень, коли в місті повно війська, вдертися сюди. Впізнав козака.

— Звенигора? О Аллах!

— Не тільки, — виступила наперед Златка, знімаючи шапку. — Салям, ага!

— Адіке! — простогнав Гамід, бліднучи. — Що ви від мене хочете?

— Султанський фірман! — Арсен підступив ближче.

— Фірман? — Гамід був вражений і здивований: він сподівався гіршого. — У мене його немає…

— Де ж він?

— Я віддав Сафар–беєві.

— Жаль… Тоді доведеться без зайвих розмов застрілити тебе.

Гамід отетеріло мовчав.

— Златко, подивись гарненько: може, фірман тут, а Гамід просто морочить нам голови?

Златка кинулась на пошуки.

— Чекайте! — скрикнув спагія. — Ви все одно не знайдете! Давайте домовимось по–доброму: я вам — фірман, а ви мені — життя. Згода?

Він усвідомлював безвихідність свого становища — це сповнювало його серце люттю і відчаєм. О Аллах, що трапилося! Хвилину тому він почував себе в повній безпеці, мав у руках владу і вважався третьою, після околійного паші і Сафар–бея, особою в місті й околії. А зараз… смерть заглядала йому в вічі, він не знав, як відкараскатись від неї. Тому хапався за найменшу можливість врятуватися. Фірман, звичайно, дуже важливий, і за його втрату бейлер–бей накаже віддати до суду, та думати про це перед лицем наглої смерті було нерозумно і смішно. Розмова з бейлер–беєм буде потім… потім… А може, й зовсім не буде! Врешті, головне — врятувати життя! Невже доведеться накласти головою? О великий Аллах!

— Ми не торгаші, — суворо сказав Арсен. — Де фірман? Я не вірю, що він у Сафар–бея!

— Він ось! — скрикнула Златка, виймаючи із темної шкатулки, що стояла на столику, цупкий сувій паперу. Гамід зірвався з місця.

— Адіке, не смій! То таємний наказ! За нього всім нам знімуть голови!

— Тим більше цікаво дізнатися, про що ж пише султан у такому важливому фірмані, — сказав Арсен. — Златко, прочитай!