Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович. Страница 80

На крик підбіг Драган.

— Яке нещастя! — схопився він за голову. — Швидко до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут…

Рани Младена виявилися серйозними. Куля пронизала плече, а шабля розпанахала бік.

Якуб наклав тугі пов’язки, Златка зі слізьми на очах підтримувала батькову голову.

Младен кріпився, але поволі втрачав сили.

— Як там? — спитав кволо.

— Тримаються, — відповів Арсен коротко.

— Жаль, мало нас, а то б спіймали сьогодні Гаміда… Арсене, передай Драганові, щоб виводив чети з бою! Досить ми поклали ворогів! — Воєвода замовк, зціпивши зуби.

Його посадили в сідло. Златка сіла на другого коня, готова підтримати батька. Підвелися ті поранені, хто міг іти сам.

— Рушайте, — сказав Арсен. — Ми наздоженемо вас.

Звістка про поранення Младена миттю поширилася між гайдуками. Кожен з них ще чинив опір ворогові, та бойовий запал уже почав згасати, як згасає вогонь під першими краплинами дощу. Арсен помітив це зразу, як тільки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вічі і те, що крики «алла» вже заглушували голоси гайдуків, і те, що крок за кроком гайдуцька лава відкочувалась, і навіть те, що більше не сипав приповідками пан Мартин, а мовчки відбивався від двох спагіїв, що, видно, заповзялися взяти його на шаблі.

— Драгане, виводь загін з бою, — шепнув Арсен молодому байрактарові. — Відступаємо на північ, у гори… Такий наказ воєводи!

Бій ущухав. Гайдуки поволі відходили, підбираючи поранених. Драган сподівався, що спагії, зазнавши відчутних втрат, не стануть переслідувати їх, одначе помилився. Хоча вони й не кидалися в рукопашну, але й не відставали. Чутка про поранення Младена дійшла до Гаміда, і він вирішив одним ударом покінчити і з воєводою, і з його загоном.

Так і йшли манівцями, по темних ущелинах, захаращених буреломом та камінням. Попереду — гайдуки, позаду — спагії, одні відступали, другі не насмілювались поки що нав’язати новий бій. Гамід мав свої розрахунки. Він знав, що гайдукам важче. Вони несли поранених, а він своїх залишив на місці бою під наглядом Сафар–бея, який відмовився брати участь у дальшому поході. Тому й сподівався, що настане час, коли стомлених, виснажених гайдуків буде легко перемогти.

8

Два дні тривав цей важкий, виснажливий відступ. Голодні люди мовчки брели гірськими стежками, щомиті оглядаючись назад. Коли спагії дуже насідали, тоді найвитриваліші робили засідку і стріляли в них з–за каменів. Це примушувало турків знову триматися на чималій відстані.

Арсен ішов поряд з Драганом. Тепер на плечі молодого байрактара лягла відповідальність за долю дружини. Очі його палали, він схуд, потемнів на лиці.

— Так ми перейдемо всю Планину, — промовив глухо. — Треба рятувати Младена і не дати Гамідові змоги повернути собі фірман. Але як це зробити? На мою думку, нам слід розділити загін. Ти, Арсене, разом зі своїми друзями, Младеном, Златкою і Якубом відірвешся і підеш на північний схил Планини. А я з загоном відверну Гаміда від вас…

Арсен мовчав. Він розумів, що тяжко поранений воєвода потребує спочинку. Хоча б на два–три дні. Але розділяти загін… Чи ж погодиться на це Младен? Він висловив свій сумнів Драганові.

— Ми йому нічого не скажемо, — відповів байрактар. — Врешті, йдеться про його життя, і тут ми маємо право вирішувати самі.

— Ну, що ж, я згоден.

Вони домовилися про місце майбутньої зустрічі. Драган зразу повеселів. Він вірив, що без тяжко пораненого воєводи загін зуміє втекти від переслідувачів, а сам воєвода видужає в затишному і спокійному місці десь у колибі пастухів–балканджіїв.

Арсен сповістив про такий намір Драгана товаришів і Златку. Всі пристали до цього. Не гаючи часу, Арсен повів свій загін далі в гори, прямо на північ. Драган зостався в засідці і після короткого бою, на виду в спагіїв, звернув ліворуч і через відроги кряжу рушив на захід.

Гамід поспішив за ним. Але не пройшов і півфарсаха, як його наздогнав захеканий воїн у заболоченому одязі.

— Осмілюся доповісти, ага, що гайдуцький загін розділився надвоє, — сказав він.

— Звідки ти це взяв? — сполошився Гамід.

— Я трохи відстав. Наздоганяючи своїх, я пішов по кінських слідах. Адже відомо, що у гайдуків усього двоє коней, на яких вони везуть свого пораненого воєводу. Так ото я пішов по тому сліду. Здершись на гору, вдалині побачив невеличкий гурт людей — шестеро піших і двоє на конях. Спочатку я зрадів. Ну, думаю, десь і наші тут недалечко. Раптом, повернувшись, з подивом уздрів на протилежному від мене узгір’ї два загони — гайдуцький і наш. Я й зрозумів, що нас обдурено. Пораненого пса Младена намагаються спровадити в безпечне місце. Так я гадаю, ага.

— Ти впевнений, що їх тільки восьмеро?

— Я бачив їх, як ось бачу вас, — образився воїн.

— Гаразд. Спасибі. Ти приніс дуже важливу звістку, — сказав Гамід і, відібравши два десятки найсміливіших і найвитриваліших спагіїв, повернув назад. — Веди нас! Та швидше!

Він поспішав. У долині сам пересвідчився, що гайдуки справді обманули його. На м’якій від розталого снігу землі яскраво виднілися два кінські сліди. Гамід вилаяв себе. Ішак! Дурний баран! Тебе мало не обдурили ті хитрі балканджії! Мав би сам додуматись, що вони захочуть в першу чергу врятувати свого ватажка!.. А де Младен, там, напевне, і той урус!.. Ну, тепер вони не виприснуть з його рук!

— Швидше! Швидше! — підганяв він своїх людей, котрі стомилися не менше, ніж гайдуки, і брели понуро, опустивши голови.

Тим часом Арсен зі своїм невеличким загоном здирався все вище і вище на головний хребет Старої Планини. Роман і Грива вели на поводах коней, на яких їхали Младен і Златка. Попереду йшли Якуб і пан Мартин. Позаду плівся Яцько. Хлопець дуже стомився, але не хотів признаватися в цьому. Цупкі чирики муляли ноги. Вибравши зручний плескуватий камінь, хлопчина присів перевзутися. Як би він хотів отак посидіти трохи проти сонечка, щоб відійшли задерев’янілі від безконечної ходьби ноги, щоб розправились обвислі плечі! Або з яким задоволенням ліг би просто неба і заснув, щоб вигнати з тіла важку втому! Та… Яцькові руки, що тримали онучу, раптом застигли в повітрі, з голови вилетіли пустопорожні мрії: він прикипів поглядом до ледь помітної стежки внизу, по якій вони щойно пройшли. По ній швидко піднімалися вгору спагії. Серед них Яцько відразу впізнав Гаміда.

Хлопець миттю взув чирики, кинувся слідом за товаришами.

— Арсене, поглянь! — скрикнув він. — Нас наздоганяють!

Усі зупинилися. З стрімкого скелястого виступу було добре видно широку долину і кам’янистий схил, де–не–де порослий низенькими кущами. Поміж ними мелькали темно–сірі архалуки спагіїв.

— Пся крев! Холера! Обхитрив нас! — вигукнув Спихальський, ударивши шапкою об землю. — Туго ж нам доведеться ниньки, панове! Їх там достобіса!.. Єден, два, тши… Ого, двайцять лайдаків веде за собою тен галган! Стонайцять дзяблів йому в живіт! А нас тилько штири вояки…

— П’ять, — промовив Яцько ображено. — Прошу пана, п’ять.

Спихальський пацнув хлопця по голові.

— Так, так, п’ять… Пробач, пане Яцьку! — І невесело усміхнувся.

— Справді, нам доведеться тепер туго, — погодився з думкою товариша Арсен. — Вперед, друзі. Тільки — вперед! Здається, вони ще нас не бачать…

Але люті вигуки і свист, що долетіли знизу, показали, що спагії помітили втікачів і прямують по їхніх слідах.

Гайдуки швидко рушили далі.

— Нам би перевалити за хребет, — промовив Младен. — Біля кладенця ^[105]Студена Вода — гайдуцький стан… Там завжди є коні, запас зброї, одягу… До ночі маємо прибути туди… Але попереду — найважчий відрізок шляху… Крутий перевал…

Йому боляче було говорити, і він замовк. Дорога справді ставала майже непрохідною. Коні весь час спотикалися, з–під ніг виприскувало каміння і з гуркотом летіло вниз.

Незабаром стежка зовсім зникла. Праворуч здіймалася висока прямовисна скеля, ліворуч — голий, кам’янистий крутий схил. Лише вузенький уступ попід скелею, що стрімко вів угору, — то був єдиний шлях, по якому мусили пройти втікачі.