На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович. Страница 13

Сильний організм юнака витримав тяжке випробування. Не минуло й години, як воїни-дозорці повели Пандіона, підтримуючи його під руки, до фортеці.

Воїни часто відпочивали, але ще до початку найбільшої спеки молодого скульптора було приставлено до маленького укріплення, що стояло на одному з численних рукавів дельти Нілу, на захід від великого озера.

Воїни дали Пандіону води, кілька шматків коржа, розмоченого в пиві, і поклали на долівці тісного прохолодного глинобитного сарая.

Страшенне напруження не минуло даремно — гострий біль різав груди, серце ослабло. Перед заплющеними очима миготіли незліченні хвилі. В тяжкому забутті Пандіон чув, як відчинилися ветхі двері, збиті з шматків корабельної обшивки. Над Пандіоном схилився начальник укріплення — молодий чоловік з неприємним і хворобливим обличчям. Він обережно зняв плащ, накритий на ноги юнака, і довго оглядав свого бранця. Пандіон не міг і гадати, що рішення, визріле в голові начальника, приведе до нових нечуваних випробувань.

Начальник накрив Пандіона і, задоволений, вийшов:

— Кожному по два кільця міді і по глечику пива, — уривчасто промовив він.

Воїни берегової охорони принижено схилилися перед ним, а потім вп'ялися в його спину гнівними поглядами.

— Могутня Сохмет, що ми одержали за такого раба… — прошепотів молодший, ледве начальник відійшов од них. — От бачиш, він пошле його в місто й одержить не менше десяти кілець золота.

Начальник раптом обернувся.

— Гей, Сенні! — гукнув він. Старший воїн улесливо підбіг.

— Пильно дивись за ним, я доручаю його тобі. Скажи моєму кухареві, щоб він дав добру їжу, але будь обережний — бранець має вигляд могутнього бійця. Завтра приготуєш легенького човна — я пошлю бранця в дар Великому Дому, [38] Ми напоїмо його пивом із снотворним зіллям, щоб уникнути клопоту.

…Пандіон поволі підвів обважнілі повіки. Він спав так довго, що втратив всяке уявлення про час, про те, де він знаходиться. Невиразно, уривками, він пригадував, що після запеклої боротьби з розбурханим морем його кудись відвели, десь він лежав у тиші й темряві. Юнак поворухнувся і відчув скованість в усьому тілі. Він насилу повернув голову і побачив зелену стіну очерету із зірчастими волоттями вгорі. Над головою було прозоре небо; близько, біля самого вуха, стиха дзюрчала й хлюпотіла вода. Поступово Пандіон усвідомив, що лежить у вузькому і довгому човні, із зв'язаними руками і ногами. Підвівши голову, юнак побачив голі ноги людей, що штовхали човен жердинами. Люди були міцними, з темною бронзовою шкірою, одягнені в білі пов'язки на стегнах.

— Хто ви такі? Куди ви везете мене? — закричав Пандіон, намагаючись роздивитися людей, що стояли на кормі.

Один, з гладенько виголеним обличчям, схилився над Пандіоном і швидко заговорив. Чудна мова з мелодійним прицмокуванням і чіткими наголосами на голосних була зовсім не знайома юнакові. Пандіон напружився, намагаючись розірвати свої пута, і безперестанно повторював те саме питання. Скоро бідолашному бранцеві стало ясно, що його не розуміють і не можуть зрозуміти. Пандіонові вдалося розгойдати хиткого човна, але один з варти підніс вістря бронзового кинджала до його ока. З огидою до людей, до себе і до всього світу Пандіон облишив спроби чинити опір і більш не відновлював їх протягом усього довгого шляху по лабіринту болотяних заростей. Давно вже зайшло сонце, місяць високо піднявся на небі, коли човен причалив до широкої кам'яної пристані.

Пандіону звільнили ноги, вміло і швидко розтерли їх, щоб поновити кровообіг. Воїни запалили два факели і попрямували до високої глинобитної стіни з важкими дверима, окутими мідними штабами.

Після тривалих суперечок з вартою люди, що привезли Пандіона, віддали заспаному бородатому чоловікові, який з'явився звідкілясь, невеликий згорток і одержали натомість шматочок чорної шкіри.

Заскрипіли в завісах важкі двері. Пандіонові розв'язали руки, штовхнули в середину тюрми. Озброєні списами та луками, вартові засунули важкий брус. Пандіон опинився в тісній квадратній кімнаті, набитій людськими тілами, що лежали покотом. Люди важко дихали й стогнали в тривожному сні. Задихуючись від смороду, що, здавалося, йшов від самих стін, Пандіон відшукав собі вільне місце на долівці й обережно присів. Юнак не міг спати. Він обмірковував події останніх днів, і на серці у нього було тяжко. Поволі минали безсонні години самотніх нічних роздумів.

Пандіон думав тільки про волю, але не знаходив шляхів визволення з полону. Він потрапив в глиб зовсім невідомої йому країни. Самотній, беззбройний бранець, не знаючи мови ворожого народу, який його оточує, нічого не міг вдіяти. Пандіон зрозумів, що його не збираються вбивати, і вирішив чекати. Потім, коли він хоч трохи обізнається з країною… Але що чекає його в цьому «потім»? Пандіон почував, як ніколи, гостру тугу за товаришем, що допоміг би йому подолати страшну самотність. Він думав про те, що для людини немає гіршого стану, ніж бути одному серед чужих і ворожих людей, в незрозумілій і невідомій країні — рабом, відокремленим від усього непроникною стіною свого становища. Самотність серед природи зносити далеко легше: вона загартовує душу, а не принижує її.

Еллін скорився долі і впав у дивне заціпеніння. Він дочекався світанку, байдуже розглядаючи своїх товаришів по нещастю — бранців, що належали до різних і невідомих молодому скульпторові азіатських племен. Вони були щасливіші за нього, — могли переговорюватися один з одним, ділитися горем, пригадували минуле, обмірковувати разом майбутнє. На мовчазного Пандіона були спрямовані цікаві погляди в'язнів.

Вартові кинули Пандіону шматок грубого полотна, щоб обв'язати стегна, потім четверо чорношкірих людей внесли велику глиняну посудину з водою, ячні коржі та стебла якоїсь зелені.

Пандіон був вражений виглядом зовсім чорних облич, на яких яскраво вирізнялися зуби, білки очей та коричньовочервоні губи. Юнак догадався, що це були раби, і його здивували їхні веселі й добродушні обличчя. Чорношкірі, сміялися, показуючи білосніжні зуби, глузували з бранців і один з одного. Невже мине час і він буде здатний з чогось радіти, забувши про жалюгідну роль людини, що втратила волю? Невже мине ця туга, що безперестанно гризе його? А Тесса? Боги, коли б знала Тесса, де знаходиться він зараз?.. Ні, нехай краще не знає: він повернеться до неї або помре — іншого виходу немає.

Думки Пандіона перервав протяжний вигук. Двері відчинилися. Перед Пандіоном заблищала широка річка… Місце ув'язнення було зовсім близько від берега. Великий загін воїнів оточив бранців щетиною списів. Незабаром усіх загнали в трюм великого судна. Корабель поплив угору проти течії, і ув'язнені не встигли роздивитися навкруги. В трюмі була задуха — сонце ще високо стояло і обпалювало людей, в повітрі, сповненому тяжких випарів, було важко дихати.

Увечері спека спала, і вимучені бранці почали оживати, — знову почулися розмови. Судно продовжувало свій шлях цілу ніч, вранці ненадовго зупинилося — бранцям принесли їжу, і стомлива подорож тривала далі. Так було кілька днів — їх не лічив отупілий, байдужий Пандіон.

Нарешті голоси гребців і воїнів зазвучали жвавіше, на палубі зчинилася метушня — подорож закінчено. Бранців залишили в трюмі на всю ніч, і рано-вранці Пандіон почув протяжні вигуки команди.

На курній, спаленій сонцем площадці півкільцем вишикувалася варта, виставивши наперед списи. Бранці виходили по одному і зразу ж потрапляли в руки двох воїнів величезного зросту, біля ніг яких лежала купа мотузків. Єгиптяни викручували бранцям руки так сильно, що плечі у людей вигиналися і лікті за спиною сходилися разом. Стогін і крики ані трохи не зворушували велетнів, які тішилися своєю силою та безпорадністю жертв.

Настала черга Пандіона. Один з воїнів схопив його за руку, як тільки юнак, осліплений денним світлом, ступив на землю. Від болю заціпеніння, що охоплювало Пандіона, зникло. Навчений прийомів кулачного бою, юнак легко вивернувся з рук воїна і завдав йому оглушливого удару у вухо. Велетень упав лицем у пилюку до ніг Пандіона, другий воїн розгублено відскочив убік.