На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович. Страница 59

Серед них були вмілі майстри — будівельники, ковалі і гончарі. Пандіон любувався витворами численних художників, які не поступалися в майстерності перед Кідого.

Великі будинки, змуровані з брущатого каменю, сирцевої цегли або виліплені цілком з твердої глини, були прикрашені складним і красивим орнаментом, чітко вирізаним на поверхні стін. Іноді стіни були розписані барвистими фресками, що нагадували Пандіону малювання на старовинних руїнах Кріту. Він бачив череп'яний посуд красивої форми, дуже гарно, з тонким смаком розмальований. Безліч дерев'яних розмальованих статуй було у великих будівлях громадських зборів і в будинках вождів. Скульптурні зображення людей і звірів захоплювали Пандіона тим, що в них було вірно передано враження і вдало схоплені характерні риси.

Але, на думку Пандіона, скульптурі народу Кідого бракувало глибокого розуміння форми. Його не було і в майстрів Айгюптосу. Скульптури Та-Кемту застигали в мертвих, нерухомих позах, незважаючи на вироблену віками тонкість виконання і вишуканість обробки. Скульптори народу Кідого, навпаки, створювали гостре враження живого, але тільки в якихось окремих, навмисно підкреслених подробицях. І молодий еллін, міркуючи над творами місцевих майстрів, почав неясно відчувати, що шлях до довершеності скульптури повинен бути якимсь зовсім новим — не в сліпому старанні передати природу і не в спробах відобразити окремі враження.

Народ Кідого любив музику, грав на складних інструментах з довгих рядів дощечок, з'єднаних з довгастими порожніми тиквами. Деякі сумні пісні, що широко і м'яко лилися, хвилювали Пандіона, нагадуючи йому пісні батьківщини.

Етруск сидів біля погаслого вогнища коло хатини, жував підбадьорююче листя [124] і задумливо ворушив паличкою гарячий попіл, в якому пеклися жовті плоди. Каві навчився готувати з жовтих плодів борошно для коржів.

Пандіон вийшов з хатини, підсів до друга і, розгублено поглядаючи на ряди високих хатин, дивився на людей, що проходили мимо.

М'яке вечірнє світло падало на курні стежки, завмирало в нерухомих вітах тінистих дерев.

Раптом увагу Пандіона привернула жінка, яка проходила повз нього. Він помітив її ще в перші дні, коли прибув до міста Кідого, але від того часу не зустрічався з нею. Вона була дружиною одного з родичів Кідого, як дізнався про це Пандіон, і звали її Ньора. Ця жінка визначалася красою навіть серед своїх вродливих одноплемінниць. Зараз вона повільно йшла мимо, з гідністю, властивою жінкам свідомим своєї краси. Молодий еллін захоплено розглядав її, жадоба творчості враз спалахнула в ньому з колишньою силою.

Кусок зеленуватосиньої тканини туго обгортав стан Ньори. Жінку прикрашали разок голубих бус, важкі серцевидні сережки і вузенький золотий дротик на зап'ясті лівої руки. Великі очі спокійно дивилися з-під густих вій. Коротке волосся, зібране на тім'ї і вигадливо заплетене, подовжувало голову. Вилиці виступали під очима округлими горбиками, як це траплялось у здорових і вгодованих дітей еллінів.

Гладенька чорна шкіра, така пружна, що тіло здавалося залізним, виблискувала в сонячному промінні, і її мідний вилиск набував золотого відтінку. Довгаста шия ледь-ледь нахилялася вперед і гордовито підтримувала голову.

Пандіон милувався високим, гнучким станом Ньори, легкими і стриманими її рухами.

Йому здалося, що в особі Ньори перед ним постала одна з трьох Харіт [125] — богинь, що, як вірував він, оживляли красу і надавали їй чарівної привабливості.

Етруск раптом стукнув злегка паличкою Пандіона по голові.

— Ти чого ж не побіг за нею? — з жартівливою досадою спитав етруск. — Ви, елліни, ладні милуватися кожною жінкою…

Пандіон подивився на друга без гніву, але так, начебто бачив його вперше, і рвучко обняв етруска за плечі.

— Слухай, Каві, ти не любиш говорити про своє… Хіба ти зовсім байдужий до жінок? Ти не відчуваєш, які вони прекоасні? Хіба для тебе вони не частина всього цього, — Пандіон показав рукою навколо себе, — моря, сонця, прекрасного світу?

— Ні, коли я бачу що-небудь красиве, мені хочеться його з'їсти! — розсміявся етруск. — Я жартую, — говорив він далі вже серйозно. — Пам'ятай, що я вдвоє старший за тебе і за світлою стороною життя мені видніша інша— темна, потворна. Ти вже забув про Та-Кемт, — Каві провів пальцями по червоному тавру на плечі Пандіона, — а я нічого не забуваю. Але я заздрю тобі: ти будеш творити красиве, а я можу тільки руйнувати в боротьбі з темними силами. — Каві помовчав трохи і схвильовано закінчив: — Ти мало думаєш про своїх близьких, що там, на батьківщині… Я не бачив стільки років своїх дітей, мені навіть не відомо, чи живі вони, чи існує весь мій рід. Хто знає, що там, серед ворожих племен…

Туга, що почулась у мові завжди стриманого етруска, сповнила Пандіона співчуттям. Та як він міг утішити друга? В той же час слова етруска боляче вкололи його: «Ти мало думаєш про своїх близьких, що там, на батьківщині…» Коли Каві міг так йому сказати… Ні, хіба мало важили для нього Тесса, дід, Агенор? Але тоді він мав би стати подібним до похмурого Каві, тоді він не увібрав би в себе великої різноманітності життя — як же він навчився б розуміти красу?.. Пандіон заплутався у суперечностях і не зміг розібратися в собі. Він схопився і запропонував етруску піти викупатись. Той погодився, і обидва друзі попрямували через горби, за якими на відстані п'яти тисяч ліктів від селища хлюпотів океан.

За кілька днів до цього Кідого зібрав молодих чоловіків і юнаків племені. Негр сказав землякам, що його товариші, які чекають кораблів, не мають нічого, крім списа і клаптів тканини на стегнах, а сини вітру не візьмуть їх на кораблі без плати.

— Коли кожен з вас, — сказав Кідого, — погодиться допомогти хоч трохи, то чужоземні друзі зможуть повернутись до себе додому. Вони допомогли мені вирватися з полону і знову побачити всіх вас.

Зрадівши, що всі згодилися, Кідого запропонував молоді піти з ним на золотоносне плоскогір'я, а тим, хто не зможе, — пожертвувати слонову кістку або горіхів, шкіру чи стовбур цінного дерева.

Наступного дня Кідого об'явив друзям, що вирушає на полювання, і відмовився взяти їх з собою, умовляючи берегти сили для майбутньої дороги.

Товариші Кідого по походу так і не довідались про справжню мету його задуму. Хоч думки про плату за проїзд не раз турбували їх, та вони сподівалися, що таємничі сини вітру візьмуть їх як гребців. Пандіон ще мав на думці використати камені півдня — подарунок старого вождя. Каві, також нічого не говорячи Кідого, через два дні після того, як пішов чорношкірий друг, зібрав лівійців і вирушив угору річкою, сподіваючись знайти поблизу чорне дерево, [126] зрубати кілька стовбурів і сплавити до селища на плотах з легенької деревини важкі колоди, що тонуть у воді.

Пандіон все ще шкутильгав, і Каві залишив його в селищі, незважаючи на протести. Пандіон був обурений. Уже вдруге товариші покидали його самого, як тоді, під час полювання на жирафів. Каві, гордовито випнувши бороду, заявив, що тоді він не згаяв марно часу і тепер знову може повторити те саме. Онімівши від люті, молодий еллін кинувся геть з образою в серці. Етруск наздогнав його і, плескаючи по спині, просив вибачити йому, але той твердо стояв на своєму, переконуючи друга, що йому потрібно зовсім одужати.

Кінець кінцем Пандіон погодився, з болем відчуваючи себе нікчемним калікою, і поспішно зайшов у хатину, щоб не бачити, як вирушають на полювання його здорові товариші.

Залишившись на самоті, Пандіон ще сильніше відчув, що йому треба перевірити свої сили після вдалої спроби із статуєю учителя слонів. За останні роки він бачив стільки смертей і руйнувань, що не хотів братися за нетривку, глину, маючи намір створити щось із міцного матеріалу. Такого матеріалу у Пандіона не було. Та коли б він і потрапив йому в руки, все одно у нього не було потрібних для обробки інструментів.