Диво - Загребельный Павел Архипович. Страница 16

Росло там кілька досить міцних уже вільх, навколо них вставала памолодь, сонце майже не проникало в ці зелені сутінки, і земля тут ніколи не висихала, була мокра, аж чавкотіло під ногами, мов на болоті. Потім раптом стала перед Сивооком неприступна стіна колючих драчів, але він пров'юнився й крізь неї і знайшов там кругленьку латочку води, спокійної й чистої. Ледве встиг відскочити на другий бік озерця в кущі, як задвигтіла земля і, проламуючись важким тілом крізь колючки, впав до озеря Бутень. Трохи полежав, розширеними ніздрями хапаючи повітря, потім поповзом наблизився до води і став пити. Сивоокові здалося навіть, що озерце поменшало, так довго і жадібно пив Бутень. Напившись, він знов відпочив і, не повертаючись, задки, смішно відповз за драчі в молодий вільшаник. Коли Сивоок зазирнув обережно й туди, він побачив, що Бутень навпереміну пожовує то молоді гіллячки, то якусь різучу траву, вміло вибираючи її широкі листочки з-поміж іншої, клопітливо пережовуючи їх, аж зелена піна виступала в кутиках рота. Може, то була цілюща трава, яку дід Родим прикладав до виразок? Але підійти впритул до Бутеня Сивоок все ж не наважився і, лишивши старого тура клопотатися своєю раною, знов повернувся туди, звідки міг бачити все туряче царство, найперше ж - молодого Рудя, якому тепер віддавав усі свої симпатії.

Рудь жирував, як і перед тим. Перестрибом ішов перед старими поважними турами, нахабно обнюхував їхніх корів, чіплявся до недосвідчених ще телиць, збрикував від дурного розуму, хвацько вигинав шию так, що аж поколупував землю то одним, то другим рогом. Про Бутеня, мабуть, уже й забув і зачепив його не з якоїсь там користі, а просто від надміру сили.

І тут мовби щось штовхнуло Сивоока. А він сам на ще розтрачує свої сили? Стоїть тут, як пень, роззявив рота на турячі побоїща, так ніби то для нього доконечна потреба. Зовсім випустив з виду, чого втікав з Ситникового городка, забув і про Величку, і про обіцяну їй квітку. А сонце вже хилилося геть донизу і заповідалася скора ніч, годі й думати вибратися з пущі сьогодні, доведеться тут і заночувати. Сивоок не боявся темряви й самотності, бо й до того, й до іншого зучений був Родимом, знав також, що добрі боги оберігають того, хто їм до вподоби, з однаковою старанністю вдень і вночі; так само, як удень, і вночі чатує на тебе бісівська сила, і ти вже сам мусиш подбати, щоб їй не піддатися. Надовго ще стачить йому Родимової науки, Родимової турботливості. Ось за пазухою в нього шкіряний кисеток, а там кресало з сизої криці, чорний кремінь і сухий трут - теж подарунок Родимів, який завжди застерігав: пускаєшся бодай в найкоротшу дорогу - май при собі вогниво, щоб завжди міг обігрітися, відігнати лихого звіра, щось там спекти попоїсти.

Але вогню Сивоок сьогодні так і не розклав. Перше, що заклопотаний був тим, як вибратися з лісу, бо попав у туряче царство несамохіть, дороги не пам'ятав, а тепер хоч як намагався, все чомусь крутився навколо тих самих місць, знов і знов попадав на галяви, де бродили круторогі велетні, або опинявся коло затишних озеречок, у яких невтомно трудилися з деревом вічні пиляльщики і точильники - бобри. Не раз і не два завмирав він, милуючись чудернацькими водяними створіннями, заздрив їхній невтомній заклопотаності, їхній дружності.

А вечір сідав на ліси, вів за собою ніч, повну загадкових шерехів, криків, зойків, в пущі мовби розпочиналося нове життя, набагато бурхливіше й клекотливіше, аніж удень, головне ж - у сто крат загрозливіше. Ніч упала на пущу якось зовсім раптово, застала Сивоока геть неготовим, він не подумав ще ні про вогнище, ні про захисток, тому вимушений був дертися на перше гіллясте дерево, яке трапилося, влаштовуватися вгорі, щоб сяк-так передрімати до ранку, а вже тоді пробувати видобуватися на вільний світ.

Він проблукав кілька днів. Убив палицею якогось птаха, спік його на жару, як навчив колись Родим. Потім у болітцях шукав бульбистих солодких коренів, шукав довго, ще довше потім смакував ними. Аби мав якусь зброю, то заполював би хоч саренку, але що ж ти вдієш з голими руками?

Лісові мандри мають свої закони. Якщо людина шукає і знає, що саме вона повинна знайти, то рано чи пізно вона свого доможеться. Але Сивоок натрапив зовсім не на те, за чим забився в пущу.

Коли він, уже вкрай охлявши, став, як здавалося, вибиратися ближче до краю лісу, і вже дихнуло вільним вітром, і дедалі більше траплялося на путі просонцених кряжів, де саме й луча-ються оті рідкісні сині квітки, одну з яких десь терпляче ждала мала Величка, Сивоока мало не спіткало лихо. Він ішов, безтурботно виловлюючи обличчям сонцеві поцілунки, легко збігав з пагорків, нечутно ступав по пухкому шарові багатолітньої глиці, вміло пробирався крізь чіпкі хащі. Його вухо вловлювало кожен потріск і бодай найменший шелест, його вигострене око постерігало все явне й притаєне. Отак би й жити йому поміж деревами, в цьому світі, де залежиш тільки од власного вміння й сприту, де немає ні ситників, ні дурнуватих тюх, ні отих чорних, із срібними хрестами. Згадав, що на обійсті в Ситника, хоч яке воно просторе, не росла жодна деревина, і немало подивувався цій обставині. У них з дідом Родимом росло чимало дерев, а Родим ще й до того щовесни привчав Сивоока саджати бодай один прутик, який десь згодом зазеленіє і звеселить не одне серце. Звичайно, таких слів Родим не казав, Сивоок сам думав про таке, коли наступної весни на торішньому прутикові набрякали бруньки і вистрілювали з них маленькі, чисті-пречисті листочки.

Людина повинна жити поміж деревами, тільки вони її мовчазні, вірні, незрадливі друзі. Сивоок не знав пісень, але в ньому сама складалася така собі немудра пісенька з чотирьох слів, і поки він ішов, хтось повторював у ньому чотири слова: «Людині жити поміж деревами… Людині жити…»

Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо і топко, Сивоок, ще й не подумавши, мимоволі хитнувся за найближче дерево, голова йому сама повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, і аж тепер він весь похолов од страху. За кілька кроків, вп'явшись в шкарубку кору дуба, стриміла коротенька чорнопера стріла. Вона ще вихитувалася, ще бриніла в ній лиховісна напруга польоту, і Сивоок аж здригнувся, уявивши, як уп'ялася б вона в нього, аби стрілець був не промахнувся, І чи то відчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його лучницькі здатності, а чи вивихнукся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить нова стріла cуxo шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рівні хлопцевого серця, і впала тут-таки разом з добрячим відламком кори. По тому, як вона впала і як застряла перша стріла, Сивоок збагнув, що стрілець поціляє згори. Він став обережно роздивлятися і побачив те, що мусив би побачити хоч трохи раніше. На деревах порозвішувані були борті. Щоправда, вони були такі старі й замшілі, що помітити їх міг тільки надзвичайно досвідчений спостерігач. Але хіба ж Сивоок не вважав себе саме таким? Видимо, він необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького господарства, і от тепер хазяїн, вистеживши нежданого зайду, вирішив його покарати. Сивоок знав кількох бортників з тих, що приносили іноді Родимові мед і віск; були то похмурі відлюдьки, миршаві й упосліджені, вони виходили з лісу лише на короткий час і знов ховалися туди, бо почували себе там надійніше і спокійніше. Але чим міг загрожувати тому невидимому бортникові він, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким має справу, чи вже його відлюдькуватість сягає аж так далеко, що він зустрічає стрілою кожного, хто насмілюється бодай ступнути на його дільницю!

Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, і нова стріла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцеві край корзна. Стрілець не жартував. Він продержить так до захід сонця, а там теж ще не відомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, він і в темряві бачить, як сова?

- Дядьку, - чимдуж загукав Сивоок, - не стріляйте, дядьку!

На відповідь - нова стріла, щоправда, вже не така точна.

- Ну чого ж ви стріляєте, дядьку? - плачливо замолив Сивоок. - Я ж малий!