Диво - Загребельный Павел Архипович. Страница 22

Але такої зневажливої глухоти, яку виказували до професорової мови ці люди, ніхто б не знайшов ні в живій, ні в неживій природі.

Вони стояли не мертво - уважне професорове око це відзначало. То якесь сколихнення час від часу перебігало по нерівній шерензі, мовби зсудомлюваній від болю, і тоді Шнурре знав, що то подіяли не його високі теорії, а нелюдське виснаження і десь у глибині хтось там мав упасти на землю, але його підтримували, водночас ховаючи від пильних очей наглядачів і самого «лектора», то хтось, вже й не ховаючись, переступав з ноги на ногу, то хтось дивився на захмарене київське небо, то повертав голову до ярів, де вже зранку починалося татакання кулеметів. Але все це безмовно, ніхто не виказав видимої неуважності, якось виходило навіть так, що всі пильно дивилися на професора Шнурре, не спускали з нього погляду, навіть одвертаючись на мить туди чи сюди, отож у нього не було ніяких підстав скаржитися на невдячність аудиторії, його лекції пе переривалися жодним інцидентом, спокійним голосом, не підвищуючи тону, він відчитував черговий шматок, підводився, дякував за увагу, денщик складав його стільчика, перекладач знімав пенойе й протирав скельця, і вся трійця, очолювана штурмбанфюрером, йшла собі, щоб назавтра прибути знову.

Професор Гордій Отава теж стояв у шерензі приречених і теж мав слухати безглузді лекції професора Шнурре. Та чи й чув він їх?

Він, як і всі, теж дивився на одутле обличчя професора-штурмбанфюрера, але бачив не білу невиразну пляму, посеред якої ворушилися самовдоволені губи, - він бачив Київ. Київ обставав його з усіх боків, він був у його коротких, уривчастих, страшних снах під холодними дощами, він був спершу великим, теплим, живим, всемогутнім і нерушимим, як стіна Оранти в Софійському соборі, здавалося Гордієві Отаві, що Київ ще простягає до них свої руки і ще підтримує їх бодай на духу, підтримує навіть тоді, коли вони вже падають, коли вже несила підвести змучене тіло і тільки очі вперто летять догори і шукають і питають, і не вірять: «Як же це? Чому?»

Але дні сунулися в невпинній сірості, хмари залягали весь Київ, залягали і налягали на нього щодалі дужче і більше, і в серце професора Отави стала продзюркувати тоненькими цівочками зневіра. Хтось тут був уже мертвий: або ж він сам, Гордій Отава, або й цілий Київ, бо ні один, ні другий не приходили на поміч один одному, кожен змагався в самоті, може, змагався з самотою, а може, й з умиранням?

І коли щоранку Адальберт Шнурре милувався завойованим великим праслов'янським містом і розчулено зітхав у неубут-ньому захваті перед мальовничістю київських пагорбів і київських соборів, для Гордія Отави і його товаришів то були найтяжчі хвилини.

Бо тоді Київ здавався їм великим, безмежним цвинтарем, а храми, собори, монастирі на його задощених пагорбах стояли, мов каплиці смутку, і хрести на них - наче кістляві символи вмирання.

Професор Шнурре міг бачити тільки те, що лежало перед очима, йому й того було задосить для вдоволення пихи переможця і переможця не простого, а з витонченим, високорозвине-ним художнім смаком.

А Гордій Отава бачив увесь Київ так, неначе піднімала його дивна сила над містом, але все поймалося для нього сірою імлою, всі київські гори схожі були чомусь на Байкову гору, в чіткій розкресленості центральних кварталів і в милій плутанині маленьких вуличок і провулків знову було щось від цвинтарного змішання порядку з безладдям, він мимоволі біг думкою до тої алеї Байкового кладовища, де під чорною камінною плитою спочивав його батько - Всеволод Отава, а ще давніше на тому-самому кладовищі зліг його дід Юрій, існувала неписана традиція в родині Отавів - називати синів тільки слов'янськими іменами, це йшло від їхнього патріотизму. Але чи вже така це ознака патріотизму - неодмінно вмирати в тому самому місті й бути похованому на тому самому кладовищі?

В свої сорок шість років професор Отава був далекий від думок про смерть. Тепер отут, у вбиваному й топтаному Києві міг бути відвертим. Не хотів помирати перш за все тому, що мав малого сина і просто не міг собі уявити, що б робив його Борис без батька. По-друге (а може, саме це й було по-перше?), не хотів помирати просто задля самого себе. Бо хотів жити! Перш за все жити, а вже потім решта: його робота, його теорії, його мрії. Коли- його невідь-чому схопили й кинули за дріт, він спершу вважав, що це помилка. Але потім зрозумів, що всі, хто з ним був, думають так само, і повинен був, як чоловік мислячий, зізнатися перед самим собою, що помилки немає жодної, - є жорстока закономірність війни. То вже інша мова, що сама війна - найжахливіша помилка людства, але не тут і не тепер доводити комусь цю істину.

І, ставши жертвою стихійності, професор Отава на довгий час сам піддався невизначеності, він плавав у якійсь порожнечі, з якої не бачив виходу, з цілковитою байдужістю зустрів намагання німців вивудити його з табору для якихось своїх цілей, і хоч це обіцяло, може, життя, хто міг таким чином уціліти (ймовірно, тільки ймовірно!) - не відгукнувся і навіть прирік собі в думці, що коли його хтось видасть, то він не відкриється фашистам, навіть будучи розіп'ятий на хресті.

Може, саме тому перших два чи три дні Гордій Отава абсолютно не чув, не розрізняв жодного слова з «лекцій» Адальбер-та Шнурре. Він стояв десь збоку, дивився поза професором Шнурре, дивився на свій Київ, і з його уст випліталося щось - чи то біль, чи то посмішка від дорогого спогаду, а чи глумливість, адресована отому чоловікові в есесівському мундирі, чоловікові, який перед війною, ще зовсім недавно, називав себе професором і з незбагненним запалом ув'язувався на сторінках наукових журналів у гострі суперечки з питань мистецтва.

Тепер його власна наукова суперечка, яку вів перед війною з професором Шнурре, видавалася Гордієві Отаві цілком чужою, непотрібною, вона стояла десь збоку мертвим докором, суперечка стала мовби живою істотою, вона прибирала то вигляд сумної заплаканої жінки з безпорадністю в піднесених руках, то ставала дивною двоголовою істотою, мов прадавня Горгона, і ті дві голови намагалися загризти одна одну, а поряд із цією зматеріалізованою суперечкою вставали з одного боку чемні й взаємно ввічливі професори Отава і Шнурре, в середньовічних мантіях, обшитих горностаєм, неначе у володарів, а з другого боку теж Шнурре і Отава, але вже в нинішньому стані, вже як запеклі смертельні вороги, один там, на підвищенні, охоронюваний силою і зброєю, а другий внизу, кинутий аж до найбільших глибин, де життя межує зі смертю, полишений на власні сили, на самого себе.

А колись же було все так розмірене конкретно, так спокійно й неквапно, їхні статті навперемін з'являлися в журналі, що виходив один раз на квартал, тобто всього лиш чотири рази на рік. Журнал, як більшість суто академічних німецьких видань, розрахованих на всеєвропейську аудиторію, мав назву з неодмінним «фюр»: «Цейтшріфт фюр…»

От тобі й фюр, от тобі й цур, от тобі й пек!

Хто б міг передбачити, що справа обернеться таким дивним робом? Професорові Отаві навіть докоряли за те, що його наукові інтереси скупчені на занадто відлеглих у часі проблемах. Кому це може бути цікаво - початки християнського мистецтва?

Власне, Отава й не став би встрявати в суперечку з невідомим марбурзьким професором Шнурре. Але цей Адальберт Шнурре виступив у німецькому журналі з великою статтею, де викладав «свою теорію» про характер малярства первісних християн у римських катакомбах.

Теорія була досить немудра. Шнурре намагався довести первісно близький зв'язок мистецтва катакомб з язичеським малярством епохи імператорів. Камери в катакомбах, мовляв, прикрашалися так само, як і взагалі тоді прикрашалися живописом різні приміщення (для прикладу, в Помпеях, де це можна простежити найвиразніше: стіни розділялися лініями і обрамленням на різні поля, а вже ці останні пожвавлювалися міфологічними фігурками. З цими чисто язичеськими декоративними схемами перепліталися християнські мотиви, численні символи і натяки, молільники «оранти» й інші постаті, а також маленькі біблейські сценки по вибору, вплив на яких виявила літургія мертвих.