Диво - Загребельный Павел Архипович. Страница 36

І враз усе довкола здригнулося, зойкнуло, зболено струснулися сходи, підлога під ногами, стіни. Знизу, з самого дна химерного вестибюля, вдарилося об камінь одне-єдине слово «батьку!», слово-розпач, слово-волання, слово-осуд. Батьку, батьку, як же це? Чому? Як ти міг?

Отава штовхнув усім тілом двері й полетів униз по сходах. Ще не добігаючи, побачив, як двоє есесівців крутять руки Борисові, тягнуть його до виходу. Помінялися ролями. Тоді він пішов до мотоциклістів, щоб порятувати сина, тепер сам урятувався ціною синової неволі. Засліпленість, яка найшла на нього при тому страшнюму крикові «батьку!», вмить зникла, він знав, що нічим не зарадить Борисові, якщо отак зараз кинеться на солдатів, якщо навіть задушить або перегризе горло одному s них, але й віддати сина без боротьби теж не міг, повинен був рятувати його і то рятувати будь-якою ціною. Тому круто повернувся і, в кілька скоків подолавши марш до другого поверху, застукотів кулаками й ногами в двері академіка Писаренка, в тяжкі дубові двері, прикрашені так само безглуздим і нездарним різьбленням, як і двері його помешкання.

По той бік хапливо протупотіли чоботи, двері відчинилися, озвірений солдат в розстебнутому мундирі з чорним цератовим фартухом на животі вискочив до Отави.

- Професора Шнурре! Негайно професора Шнурре! - не даючи йому розтулити рота, панічно загукав Отава, а що солдат, не міняючи виразу свого обличчя, видно, не квапився кликати свого хазяїна, то Отава вже хотів турнути його геть і самому бігти до помешкання, як тут у другому кінці довгого коридора з'явився по-домашньому в довгому халаті і в капцях на босу ногу стурбований Адальберт Шнурре.

- О-о, професор Отава, колего! - ще здалеку подав він голос. - Ви до мене? Радий, радий…

- Професоре! - Отава не міг ухопити віддиху. - Там… мій… мого… син…

- Прошу вас, увійдіть, - гостинно розвів руки Шнурре.

- Мого сина… там… ваші… порятуйте… спасіть… ради бога. - Отава виштовхував з себе поодинокі слова, насилу стримуючись, щоб не підскочити до Шнурре й не вхопити його за груди і трясти, поки не стрясе з нього отой спокій, оту байдужість, витрясе з нього душу!

- Що? - підняв нарешті брови Шнурре. - Ваш син? З вашим сином нещастя? У вас е син?

- Малого вхопили ваші солдати… Там… унизу… Він ішоз додому. Я прошу вас.

- Ну, я зрозумів нарешті. - Шнурре являв собою прекрасне поєднання стурбованості й доброзичливості. - Курт! Негайно біжи вниз і скажи від мого імені! Що вони там собі думають! Це син професора Отави.

Вони стояли мовчки, один по цей бік, другий по той бік порога, стояли, аж поки знизу почулося лихоманкове перестрибування по сходах.

- Я вас розумію, - сказав Шнурре. - Повірте мені. Я сам - батько.

Але Гордій Отава не чув його слів, невдячно повернувся спиною до Адальберта Шнурре, кинувся назустріч синові, вхопив його в обійми, підняв у повітря, хоч який був хлялий, а хлопець уже майже дорівнювався йому зростом.

- Ну, я ж їм дам! - відхекуючись казав Борис. - Я їм дам, цим фашистюрам! Я їм ще покажу! Ще віддячу!

Піднявся по сходах і денщик штурмбанфюрера Шнурре, несміливо став по цей бік порога, щоб зачинити потім двері, коли начальник піде, але Шнурре мовчки вказав йому рукою, пропускаючи повз себе.

А сам стояв у розчинених дверях і слухав задихані слова малого Отави, аж поки на третьому поверсі все вмовкло.

Рік 1004. Літо. Родоость

…и постави церковь, и сотвори праздник велик, варя 30 повар меду, и зозываше боляры своя, и посадникы, старейшины по всем градом, и люди многа, и раздая убогым 300 гривен…

Літопис Нестора

Предовга валка клекотливе посувалася в безмовні ліси, геть від людських осель, від лихого ока. Аж диво брало, звідки така повороткість і жвавість у перетовщеного Какори, під яким аж угинався могутній гнідий жеребець. Задавакуватий купець встигав обскочити свої вози, переглянути, чи все на місці, чи все гаразд, прогарикував потрібні розпорядження, підганяв утомлених, надавав тху відчаєним, знов опинявся на чолі походу, весело вигуцикував у сідлі, затягав гуляцьку пісеньку: «Гей-гоп, гей-гоп, вип'ю чару, вип'ю добру, гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обійму…» Виспівавши з себе весь дух, підскакував до воза з го-товизною, велів націдити собі ківш меду, випивав, смачно гамкав, гмикав, аж немовби вітер пролітав по листю, вихлестував ще кілька ковшів, поспішав наперед, роздаючи по дорозі турляння й нагінку всім, хто траплявся, і всі мали мовчки зносити Како-рині витребеньки, бо від питва його норов ставав і геть нестерпним.

Сивоок і Лучук топтали слід позаду валки. Були піші, на вози присідати Какора не велів, щоб не томити коней, хіба що десь там з гори; коней же для хлопців не дав, хоч і мав кілька запасних, та хлопці й не домагалися. Звикли ходити пішо, а ще знали добре, що жоден кінний не може змагатися з ними в пущах, де почувалися найліпше.

Випало так, що верталися в ліси, де колись, мабуть, народилися, де виростали, звідки потім утікали в шуканнях ліпшого, але завжди пам'ятали зелену тишу свого дитинства, де мало людей, а отже, - колотнечі й страхів.

У Какори був свій намір, але випадало так, що купець, сам того не відаючи, робив добре діло для хлопців, і от вони пленталися позаду довгої низки возів, з-перед них стукотіли колеса, рипіла збруя, виспівував своє «гей-гоп» Какора, а вони нічого того не чули, вглиблювалися в зелену тишу пралісу, перестрілювалися поглядами, в яких усе казалося й без слів.

Вже давно скінчилися накочені й натоптані дороги, вже не стало людських стежок, вже й плутливі звірині тропи порозскакувалися то праворуч, то ліворуч, то й геть погубилися невідь-де, а Какора гнав і гнав свою валку, наладовану заморськими товарами, глибше й глибше, в безмежжя пущі, так ніби залежало йому тепер не на отриманні зиску за вдалу міньбу з довірливими древлянами, а на самому лише просуванню далі й далі, в незвідане, нетоптане, неторкане.

Вів своїх людей навмання, чи знав, чи й не знав куди, ніхто його питати не смів, потомлено переступали коні, повільніше й повільніше вириплювали важкі повози, куняли вершники, а то раптом пробігав по валці ніби корч переляку, всі скидалися, хапалися за зброю, та згодом знову впадали в кволість і сонність.

Часто траплялися на путі лісові річки. Ліниві закрути брунатних, мов старе коріння, вод діяли вже й геть знесилююче.

Люди стріпувалися від сну лише для того, щоб умить дійти мовчазної згоди про зупинку й довший спочинок. Коні, мовби відаючи про безвільність своїх господарів, сунулися до води й жадібно пили, навіть нерозгнуздані. Какора трохи спантеличено поглядав на річку, не наважуючись заганяти свого гнідого до води, і, поки він мамротів щось, жеребець теж пив, цідячи брунатну вологу крізь сталеві вудила.

Після перепочинку Какора велів шукати броду. Роз'їздилися в боки, обережно пробували, де мілко, іноді натрапляли на нові звірині тропи, далі простували ними, потім раз сталося так, Що після дводенного кружляння по пущі вони опинилися на березі тої самої річки, навіть коло того самого броду, через який переходили, але Какора не знітився, тільки вихилив зайвий ківш меду й ще голосніше заспівав: «Гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обійму!…»

- Давай утікати, - сказав Лучук Сивооку.- Давно вже сверблять мені ноги дати драла від цього кендюха.

- Думав про це ще з Києва, - тихо мовив Сивоок.

- То якраз отут і дременемо! Нам у пущі роздолля!

- А тепер не хочу.

- То чому ж?

- Кортить мені довідатися, куди він править.

- Та нікуди! Обпилий же! Нічого не бачить.

- Все він бачить. Тільки вдає з себе такого питуха та співака.

- Куди ж він може добратися? Хіба що до трясовини?

- А побачимо.

- Ой набридло мені отак тюпачити, - зітхнув Лучук, - поліз би на дерево та спав там три дні й три ночі. Нічого так не любе мені, як спати на дереві.

- Потерпи, - заспокоїв його товариш, - мені теж набридло. Втекти завше зможемо. А от знайти…