Диво - Загребельный Павел Архипович. Страница 4

- Він читає тією мовою, якою йому потрібно,- гордо повідомив лікар, який міг бути великодушним навіть там, де йшлося про завоювання симпатій жінки.

- І що ж ви читаєте? - не відставала від Отави художниця.

- Спитайте нашого поета. Читання - його спеціальність,- відбуркнув Отава.

- Ми з Дімою знайомі ще по Москві. Я приблизно знаю коло його зацікавлень,- відповіла художниця.- Ти не ображаєшся, Дімо?

- Сі-сі! - відповів поет.

- Москва - велике місто! - зітхнув лікар, переживаючи за свій невеличкий обласний центр, де була його клініка.

ѕ Центр,- розвів руками інженер і підніс келишок,- прошу, за прекрасних дам, які живуть у самому серці нашої Батьківщини, і за їхні, отже, серця.

- Ви що,- примружилася художниця,- лікар-кардіолог?

- Ні, лікар якраз я,-знову кинувся на виручку лікар,-а він інженер. Між іншим, з групою товаришів… на державну премію…

- Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою? - Художниця засміялася. Але інженер не образився.

- У нас справді колективна робота,- сказав він,- але давайте не про це. Ми тут відпочиваємо. Так давайте ж! За Москву і її людей ми випили. Тепер я пропоную за Київі Прекрасне місто!

- І велике місто,- додав, зітхаючи, лікар.

- А хто з Києва? - спитала художниця.

- Отава,- пояснив інженер,- і народився в Києві, і виріс, і батьки, і діди - всі з Києва, ще, мабуть, від князів.

- Росли, як отава,- сказав Отава.

- То це ви там усі куполи золотом покрили? - спитала художниця.

- Без золота не можемо,- тим самим відповів їй Отава,- це вже в нас у крові. Спимо тільки під золотими покрівлями, як далай-лами.

- Не знала, що потомствені кияни такі,-вдавано злякалася художниця.

- Якщо пити, то давайте.- Отава вже й зовсім став сердитий. Все ж таки якийсь біс штовхав його сьогодні під ребро і весь час спонукав на хлоп'ячі вихватки.

Художниця випила, налила ще келишок і знову випила без тосту, її подруга злякано ворухнулася на своєму стільці.

- Тайко,- сказала вона до художниці,- тобі ж не можна так багато пити.

- А хіба це багато? - засміялася художниця і знову налила собі. Раптом вона помітила, що чиясь рука накрила келишок. Вона підвела очі, то була рука Отави.

- Що це має означати? - спитала суворо художниця.

- Раз вам не можна, то навіщо?

- А звідки ви знаєте, що не можна?

- Ну, сказала ваша подруга.

- Між іншим, її звуть Ліна, і вона декоратор з Великого театру.

- Приємно, але однаково ви не пийте більше,- Отава наполягав, дедалі більше дивуючись свойтіоведінці.

- А яке вам діло? - художниця гнівалася вже навсправжки.

- Таїсо! Сі-сі! - нагадав про себе поет.- Зверни увагу на свого давнього знайомого. Я хотів би тобі…

- Ти мені не подобаєшся,- обрізала його художниця,- і прекрасно знаєш про це!

- Ну, тоді…- Поет заховав руки під стіл, нюхнув навіщось із випитої чарки і притишеним, як завжди перед читанням віршів, голосом сказав: - Тоді я прочитаю вам усім вірш. Але прошу уваги! Ви ще мене не знаєте! Якщо я прошу уваги, то це серйозно! Чуєш, Тайко! - І, не чекаючи нічиєї згоди, він заплющив очі й почав:

Якщо ти прокинешся рано-вранці…

Біс і далі штовхав Отаву під бік і доштовхався вже до того, що Отава, не даючи поетові змоги прочитати наступний рядок, квапливо процитував:

Серед білого сум'яття простирадл і подушок…

- Серед білого сум'яття простирадл і подушок,- повторив поет, вдаючи, що не помітив Отавиної вихватки'.- Існігова бі-лість різоне тобі в очі…

- І ти задихнешся від крижаного холоду самотності…- мерщій встряв Отава.

Художниця звела на Отаву просвітлені від стримуваного реготу очі. Вони були досить дивні в неї. Одне око сіроблакитне, а друге сіре, з брунатними цятками, якесь пістряве, з гострим мало не вовчим блиском.

- Якщо ти не замовкнеш,- з присвистом сказав поет, звертаючись до Отави,- то я наб'ю тобі морду. Отут при всіх елементарно наб'ю тобі морду. Я боксер і роблю тридцять ударів за хвилину.

- А я роблю тільки один удар,- сказав різко Отава і підвівся з-за столу.

Всі сиділи. Жінки ждали, що буде далі, поет вичікував подальших дій Отави, інженер і лікар мовчали. Не пробували втихомирити поета, заступитися за Отаву, власне, й не за нього, а за цілість свого товариства, яке ось так безглуздо, безпричинно розвалювалося тільки через те, що один з них раптом перестав розуміти жарти.

Отава збагнув, що нічого більше не дочекається, мовчки підійшов до вішалки, зняв своє пальто, недбало накинув його на плечі і вийшов на вулицю.

Море насилало на суходіл пронизливу вільготність. В холодних мокрих сутінках тинялися по набережній люди, купчилися під ліхтарями, розходилися, щоб знову зібратися в світляному колі, глянути одне на одного, постояти, викурити цигарку, подивитися на темне море. Отаві не хотілося знов до людей. Відпочити в самотині - єдине, чого тепер бажав. Тому відразу звернув убік, повз знайомий старий платан, по вимощеній білими плитками доріжці побрався в мовчазну пітьму. Про те, що сталося в кафе, не думав. Дивна порожнеча була в нього в грудях, у голові, йшов швидко, широкі білі плити твердо слалися йому під ноги, ззаду долинали до нього уривки людських розмов, накочувалися раз по раз пошуми моря, але чим далі він ішов, тим більша й більша тиша залягала в нього за плечима, тільки ще дихало спроквола десь далеко море та стукали по твердих плитах підбори його черевиків: стук-стук!

І враз до нечастого стуку його підборів долучився новий звук, квапливий, знервований, ще далекий, але виразний і чіткий: тук-тук-тук! Так наче хтось наздоганяв його. Не зовсім приємне відчуття, коли в темряві, на пустельній дорозі, наздоганяє тебе хтось невідомий. До того ж Отаві аж ніяк не хотілося, щоб хтось порушував його самотність. Тому він наддав ходи, хоча й так був певний, що навряд чи зможе будь-хто наздогнати його. Хіба що матиме ще довші ноги.

І все-таки воно наздоганяло. Ближче й ближче - тук-тук-тук! Уперто, відчаєно, майже в безнадії билося об тверді плити позад Отави, який ішов швидше й швидше, вже чомусь твердо переконаний, що женеться саме за ним, навіть починав уже здогадуватися, хто саме, хоч не був ще певний, але певність тут була зайва, бо однаково знав ці кроки, звідкись давно вже відомий чомусь був йому оцей перестук каблуків, так ніби він тільки те й робив у своєму житті, що наслухував перестуки жіночих каблуків і вирізняв з-поміж них один, той, що колись має почути його в вологій холодній пітьмі на безлюдній алеї приморського міста.

Він ішов так швидко, як тільки міг, прогонисто викидав уперед то одну, то другу ногу, мав цибаті, аж он які; той, хто за ним намірився гнатися, мусив нарешті зрозуміти, що справа його геть програна, безнадійна від самого початку, і воно таки справді, мабуть, так і сталося, погоня мовби почала відставати, перестук позаду ставав тихіший і тихіший, а потім, коли Отава відітхнув уже вільніше, перестук раптом зірвався на безладне спазматичне: ток-ток-токі-такий звук лунає лише тоді, як біжить жінка, коли вона дивно випрямляє ноги, а тіло її в цей час заточує обережні півкола, їй важко втримати рівновагу, тому вона швидше й швидше викидає наперед штивні ноги і вибиває каблуками: ток-ток-ток, а сама виплітає з заплутаних мережив свого вихитування нелегку доріжку просування вперед.

І цей біг Отава міг би вирізнити з тисячі й мільйона, хоч перед тим ніколи його не бачив і не чув. То бігла вона, ніхто інший.

Він став і повернувся назад. З темряви невиразно наближалося до нього її біле пухнасте пальтечко. Художниця добігла до Отави і, задихана, майже впала йому на плече.

- Це ви? - вдаючи, ніби щойно впізнав її, сказав черство Отава.- Що з вами?

- Я гналася за вами.

- Навіщо? Хто вас просив?

- Ходімо назад. До них.

- Задля цього не варто було вам…

- Справді, ходімо. Так негарно вийшло. Цей Дімка - він типовий ідіот. Я його знаю. Нездара і дурень. Всі нездари такі. Вульгарні забіяки. Ви ж не такий. Все обійдеться.