Молодий місяць - Майер Стефани Морган. Страница 27

Я натиснула на гальма й озирнулася. Я боялася їхати далі.

Але нічого не трапилося. Я не чула ніякого голосу в своїй голові.

Тому я залишила двигун увімкненим і стрибнула в море папороті. Можливо, якщо я зроблю крок уперед, як тої п’ятниці…

Я повільно наблизилася до будинку, позаду мене заспокійливо торохкотів мотор мого пікапа. Діставшись веранди, я зупинилась, бо тут не було нічого. Жодної ознаки чиєїсь присутності… його присутності. Будинок був на місці, але це нічого не означало. Я бачила його на власні очі, але сам лише факт його існування не міг розвіяти мої нічні кошмари.

Я не підійшла ближче. Не хотіла дивитися в порожні вікна. Я не була впевнена, що саме побачити буде найважче. Порожні кімнати, голі стіни – це, безумовно, боляче. Як на похороні моєї бабусі, коли мама наполягла, щоб я залишилася вдома. Вона сказала, що хоче, аби я запам’ятала бабусю такою, якою вона була за життя.

Чи побачити, що нічого не змінилося? Всі меблі на своїх місцях, ті самі картини на стінах, а найгірше – рояль на невеличкому підвищенні? Це тільки б підсилило відчуття порожнечі, адже колишні пожильці забрали з собою все те, що вдихало життя в цей будинок. А в домі, що лишився занедбаним і забутим, уже не було життя.

Так, як і в мені.

Я миттю розвернулася спиною до тієї порожнечі й поспішила до пікапа. Я майже бігла. Мені хотілося негайно забратися звідти і повернутися в людський світ. Я почувалася спустошеною і більш за все хотіла побачити Джейкоба. Можливо, я розвинула ще одну хворобу – патологічну необхідність у спілкуванні, яка прийшла на зміну заціпенінню. Та мені було байдуже. Я гнала пікап із такою швидкістю, на яку тільки він був спроможний, намагаючись ні про що не думати.

Джейкоб чекав на мене. Побачивши його, я розслабилася, і мені стало легше дихати.

– Привіт, Белло! – гукнув він. Я усміхнулася з полегкістю.

– Привіт, Джейкобе. У вікні з’явилася голова Біллі, і я помахала йому.

– Що ж, до роботи, – сказав Джейкоб тихим, але завзятим голосом.

Я насилу всміхнулася.

– Серйозно? А я й справді ще не набридла тобі? – поцікавилася я. Він, мабуть, уже почав себе запитувати, настільки відчайдушно я прагну компанії.

Джейкоб обійшов будинок і рушив до гаража.

– Ні. Поки що ні.

– Будь ласка, дай мені знати, коли моя присутність почне тебе нервувати. Я не хочу завдавати тобі незручностей.

– Гаразд, – засміявся він хрипко. – Раптом що – я не мовчатиму.

Зайшовши в гараж, я побачила, що червоний мотоцикл зібрано. З купи металобрухту він перетворився на нормальний мотоцикл.

– Джейку, ти просто диво! – вигукнула я. Він знову засміявся.

– Нові проекти завжди поглинають всю мою увагу. Я стаю одержимим, – знизав він плечима. – Та якби в мене було трохи здорового глузду, я б ремонтував мотоцикли повільніше.

– Чому?

Він опустив погляд долі й мовчав так довго, ніби не чув запитання. Нарешті він запитав:

– Белло, а якби я сказав, що не можу відремонтувати ці мотоцикли? Що тоді?

Я також не відповіла одразу, і він поглянув на мене, намагаючись роздивитися вираз мого обличчя.

– Я б сказала… шкода, звісно, та я впевнена, що ми б змогли зайнятися чимось іншим. Ну, хоча б виконували домашні завдання разом.

Джейкоб усміхнувся, і його плечі розслабилися. Він сів поряд із мотоциклом і взяв гайковий ключ.

– Значить, ти й надалі приїжджатимеш до мене, коли я завершу роботу над мотоциклами?

– От до чого ти ведеш? – я похитала головою. – Гадаю, я й надалі користуватимуся твоїми неоціненними здібностями. Я приїжджатиму сюди доти, доки ти дозволятимеш мені.

– Сподіваєшся знову побачити Квіла? – піддражнив він мене.

– Ти мене розкусив. Він засміявся.

– Тобі справді подобається збувати свій вільний час зі мною? – запитав він здивовано.

– Дуже, дуже подобається. І я доведу це. Завтра я працюю, але в середу ми обов’язково займемося чимсь, що не стосується мотоциклів.

– А чим саме?

– Навіть не уявляю. Ми можемо поїхати до мене, тож тобі не доведеться виявляти своє завзяття. Ти зможеш взяти свої домашні завдання. Тобі треба підтягнутися в навчанні, і я з радістю допоможу тобі в цьому.

– Так, домашнє завдання – це непогана ідея, – він скорчив гримасу, і я уявила, скільки домашніх завдань він не виконав, щоб провести час зі мною.

– Ага, – погодилася я. – Нам хоч зрідка слід бути відповідальними, тому що Біллі та Чарлі не зможуть завжди заплющувати на це очі, – я зробила жест, який підкреслював нас як єдине ціле. Джейкобу це сподобалося – він аж засяяв.

– Отже, домашні завдання раз на тиждень? – запропонував він.

– Може, краще двічі на тиждень, – сказала я, зважуючи відповідальність, яку щойно взяла на себе.

Він награно тяжко зітхнув і потягнувся до паперового пакета. Витягнув звідти дві бляшанки содової, відкрив одну і простягнув мені. Потім відкрив другу й урочисто її підняв.

– За відповідальність, – проголосив він тост. – Двічі на тиждень.

– І безрозсудність у всі інші дні, – наголосила я.

Він усміхнувся, і наші бляшанки зустрілися високо в повітрі, весело задзеленчавши.

Я повернулася додому пізніше, ніж планувала, і не діждавшись мене, Чарлі замовив піцу. Він навіть не дозволив мені вибачитися.

– Навіть не хочу нічого чути, – запевнив він мене. – В будь-якому разі ти заслужила на відпочинок від домашніх справ.

Я знала, що він заспокоївся і радіє з того, що я поводжуся як нормальна людина, і не збирається нічого псувати.

Перш ніж узятися до домашнього завдання, я перевірила електронну пошту. Там був довгий лист від Рене. Вона розпитувала мене подробиці з попереднього листа, тож я відіслала їй детальний опис іще одного дня. Я розповіла про все, окрім мотоциклів. Навіть легковажна Рене почне хвилюватися, дізнавшись про таке.

Вівторок у школі приніс свої радощі й розчарування. Анжела та Майк, здається, ладні були вітати мене з розкритими обіймами, заплющивши очі на мою поведінку протягом останніх кількох місяців. Джес була стійкіша. Мені стало цікаво, може, їй потрібне письмове вибачення за той інцидент у Порт-Анджелесі?

На роботі Майк був жвавий і торохкотів без угаву. Здається, він хотів сказати за один вечір усе, що назбиралося за семестр. Слова лилися з нього потоком. Я помітила, що можу усміхатися й навіть сміятися поряд із ним, хоча й не так невимушено, як із Джейкобом. До певного моменту все йшло нормально.

Поки я знімала робочий жилет й ховала його під прилавок, Майк зачинив двері й повісив табличку.

– Сьогодні було весело, – сказав Майк щасливо.

– Так, – погодилась я, хоча я б не відмовилася провести цей вечір у гаражі.

– Жаль, що минулого тижня ти так рано втекла з кіно. Я була трохи спантеличена таким поворотом у розмові й знизала плечима.

– Мабуть, я справжня боягузка.

– Гадаю, тобі варто було піти на якийсь інший фільм, який тобі справді би подобався, – пояснив він.

– А, – пробурмотіла я досі збентежено.

– Наприклад, у п’ятницю можеш піти в кіно зі мною. Подивимося щось зовсім не страшне.

Я закусила губу.

Я не хотіла сваритися з Майком, особливо зараз, коли він був одним із тих, хто пробачив моє божевілля. Але все це було так знайомо! Так наче за останній рік нічого не трапилося. Шкода тільки, що цього разу в мене немає відмовок про Джес.

– Побачення? – запитала я. В цьому разі відвертість була, мабуть, найкращою політикою. Ліпше вже з’ясувати все одразу.

Він звернув увагу на мій тон.

– Якщо ти не проти. Але це не обов’язково повинне бути справжнє побачення.

– Я не хочу побачення, – сказала я повільно, усвідомлюючи, що це чиста правда. Увесь світ видався мені невимовно далеким.

– Значить, як друзі? – запропонував він. Його ясні блакитні очі явно не погоджувалися з цим. Я сподівалася, що він справді усвідомлює, що ми можемо бути тільки друзями.

– Було б весело. Але в мене вже є плани на п’ятницю. Може, наступного тижня?